Частина 1
Європейська цивілізація,
цінності, інтереси

Тему, яку я хочу розглянути, можна звести до міркувань стосовно того, чи може існувати європейський патріотизм. Цивізм — це більш вузьке поняття, ніж патріотизм, але патріотизм включає цивізм.

Мені здається, що найкраще визначення патріотизму дав Монтеск'є. Цього не завжди розуміють, адже Монтеск'є каже, що така чеснота, як патріотизм, полягає у ставленні до республіки, а саме — у любові до республіки. Це — почуття, а не сукупність знань. Остання людина в державі може мати такі самі почуття, як і найперша людина. Саме любов до республіки забезпечує це відчуття прихильності до своїх співвітчизників, справою рук яких і є ця республіка.

Можна було б сказати, що таке почуття відоме з античності, але тут Монтеск'є встановлює чіткі межі. Він каже: якби моє знання було корисним для моєї батьківщини, але могло стати згубним для Європи, я вважав би його злочинним. Ба й ширше: якби моє знання було корисним для Європи, але могло стати згубним для цілого людства, я також вважав би його злочинним. Тобто він виокремлює три рівні моральності чи морального контролю — батьківщина, Європа і людство загалом.

Саме в такому ключі потрібно розглядати європейський патріотизм, про який вперше заговорив Сен-Симон. Далі я звернуся до його роздумів, написаних 1814 року В Сен-Симона було два секретарі — історик Оґюстен Тьєрі та соціолог Оґюст Конт. Відома редакція, найімовірніше, належить Тьєрі.

Згідно із Сен-Симоном, національний патріотизм — це бажання створити єдине національне ціле. В європейському парламенті є більш загальне бачення. Ідеться про ширше почуття, яке можна назвати європейським патріотизмом. Тобто це змушує патріотизм вийти за межі своєї батьківщини, щоб зосередитись на інтересах Європи замість національних інтересів, що й має сформувати європейський парламент. На думку Сен-Симона, відбувається своєрідне накладення різних патріотизмів, один з яких більш загальний порівняно з іншими.

Утім, це легше сказати, ніж зробити. Для того, щоб це мало якийсь сенс, необхідно, щоб європейське ціле мало сенс, який відрізняється від сенсу національного цілого.

Те, що виправдовувало думку Сен-Симона у 1814 році, наприкінці доби революцій та війн, що їх вела французька імперія, знову набуває актуальності у XX столітті після Другої світової війни. Межу національного патріотизму поклали війни 1914—1945 років, які показали, що мир не може запанувати внаслідок конкуренції між націями.

Таким чином, європейська ідея, європейський проект полягає в тому, що принцип нації зруйнував європейську цивілізацію. У XVIII столітті європейську цивілізацію визначала збалансованість та гармонія між націями, які узгоджували між собою низку правил щодо обмеження насильства.

Коли випрацьовувався європейський проект, альтернатива полягала в тому, що: або нації мають перманентний характер, або роль нації як такої вичерпала себе. Мені здається, що жодна з цих концепцій не є прийнятною. Питання полягає в тому, чи можна знайти якийсь середній шлях.

Якщо розглянути тяглість історії Європи з XV по XX століття, можна побачити тенденцію посилення нації та держави. Це можна виміряти хоча б на підставі того факту, що частка доходів, які підлягають перерозподілу,
збільшується впродовж століть. Зараз частка таких доходів становить від 40% до 50% ВВП. Таким чином зростає солідарність: поряд із тим, що існує поділ праці, існує й соціальна солідарність. Якби цей процес європейського творення відбувався так само, як і процес формування нації, то перерозподіл між націями також мав би збільшуватися. Але такого перерозподілу практично не існує з огляду на суперечність між національним і міжнародним перерозподілом. У демократичних суспільствах політика спрямована на розподіл доходів між громадянами. Якби ж вона була спрямована на розподіл їх між націями, неодмінно виникала б конкуренція. Якби Франція мусила більше допомагати Італії чи Греції, довелося б зменшити доходи французів. Оскільки ж такі рішення ухвалюють французькі виборці, не існує жодних історичних прикладів для такої самопожертви.

Американці в 1947 році допомогли Європі тому, що вони заздалегідь зарезервували гроші на воєнні видатки, тож їм було вигідніше припинити виробництво певної кількості військових кораблів чи танків і натомість надати гроші Франції та Німеччині. На це було виділено більш як 3% ВВП США. Зараз для США таке неможливо. Це перший аргумент.

Другий аргумент проти того, що європейський проект такий самий, як будь-який національний проект, — це те, що постала така історична реальність, де не існує ані Європи, ані націй, а є міжнародна торгівля і конвертація національних валют. Якщо ж додати до цього науку й техніку, ми побачимо три великі історичні тенденції, які не є ані національними, ані європейськими.

Потрібно навести ще один арґумент — це військова потуга. Якщо аналізувати сучасні європейські нації та сучасну Європу й у межах мисленнєвого експерименту анулювати американську воєнну потугу, Європа порівняно з Росією виявиться досить слабкою. Навіть англійська чи французька ядерна міць не є достатньою, щоб урівноважити Росію, з тієї простої причини, що Франція може завдати руйнацій Росії, але Росія здатна знищити Францію. Таким чином, європейські нації та Європа загалом перебувають під військовим протекторатом Сполучених Штатів Америки, спроможних знищити Росію. З усіх цих
причин можна було б сказати, що європейський патріотизм — це ілюзія.

Утім, мені здається небезпідставним виступити на захист протилежної тези. Я ґрунтуватиму свої міркування на подіях двох переламних років — 1917-го та 1991-го. 1917 рік є ключовим не через більшовицьку революцію, а через інтервенцію США в Європу. Держава, яка не є європейською, втрутилася у перебіг подій, щоб покласти край європейській війні. Таким чином, 1917 року, якщо розглядати Росію в рамках Європи, з одного боку, Росія створює варварський режим, а з іншого — певна держава втручається ззовні у події в Європі.

Рік 1991 пов'язаний із кінцем Радянського Союзу і початком повернення до Європи. Америка в певному сенсі дедалі швидше відсторонюється від європейських справ, поступово нормалізується ситуація на сході, в Росії, й на цьому тлі виникає європейське політичне ціле. Можливо, це ілюзія, але європейське політичне ціле могло би задовольнитися статусом-кво, в сенсі збереження як американської присутності на певному рівні, так і буцімто примарної загрози зі Сходу. Але вочевиднюється, що американська підтримка стає чимось непевним, тоді як загроза зі Сходу не зникає й розгортаються трагічні події в Грузії та в Україні.

Опріч того, уявнюється демографічне «стискання» Європи. Демографічна загроза існує реально. Так, згідно з прогнозами, Європа (до кордонів з Росією) незабаром становитиме лише 6% загального населення планети. Для порівняння: 1900 року ця частка дорівнювала 20%. Такі демографічні зміни в Європі призводять до того, що європейці відчувають загрозу. А загроза є чинником патріотизму: за визначенням Монтеск'є, громадяни республіки люблять республіку і люблять один одного насамперед через те, що їхня взаємна любов ґарантує виживання та безпеку

Якщо в європейців існує окремішній національний патріотизм, чи можуть вони на таких засадах запобігти цим трьом загрозам, про які я говорив — відстороненню США, російській загрозі та демографічним проблемам? До речі, нам невідомо, як розвиватиметься американське суспільство. Тут слід відзначити дві важливі риси цього суспільства: воно є демократичним, і воно відіграє помітну світову роль. Яким чином американці поєднуватимуть демократичність зі своєю світовою роллю, ми не знаємо. Так само нам невідомо, як розвиватимуться російське суспільство та російська політика. Тож існують і загрози, і невпевненість. Саме тут і йдеться про патріотизм, ширший за національний, як казав Сен-Симон. Адже завдання, які постають за часів непевності, можна реалізувати лише завдяки політичній цілісності, ширшій за національну.

Перелічу завдання, що постають при цьому. Насамперед, це демократизація та розвиток Східної Європи — завдання, які не можуть бути виконані на національному рівні, тільки на більш загальному, європейському. Це також дієва політика стосовно Росії — і тут не може бути окремо німецької, італійської чи французької політики. Поряд із тим, це розвиток міжнародної, світової торгівлі та світової фінансової системи. Тут також неможливе окремішнє банківське регулювання чи, наприклад, окремі митні збори — німецькі, французькі, італійські.

Зважаючи на ці причини — з одного боку, загрози й невпевненість, а з іншого боку, завдання, які наразі стоять перед нами, — можна сказати, що має існувати більш широка політична цілісність, ніж на рівні нації, а також європейський патріотизм як відповідь на цей брак впевненості та витривалості. Натомість популізм спирається на ілюзію щодо посилення національного патріотизму як чинника, що може усунути ці відчуття непевності та хиткості. Питання в тому, чи вдасться поєднати ці два підходи, що є складним завданням, адже вимагає від людей бути водночас і національними патріотами, і європейськими патріотами. Утім, нам відомі успішні історичні політичні форми, імперські чи федеративні, які вдало поєднують єдність і різноманіття. Як на мене, саме це виправдовує як європейський проект, так і європейський патріотизм.

У доповіді професора Казанови європейська ситуація розглядалася цілковито крізь призму інтересів. Перед нами постала всеохопна ієрархія інтересів: країни (нації) — Європа — світ. У своїй доповіді я б хотів привернути увагу до іншого виміру дійсності, ніж інтереси. Іншого, але не менш вагомого. Йдеться про цінності. Це важливо для того, щоб краще зрозуміти природу загрози сучасній Європі. Професор Казанова перерахував загрози, які постають перед Європою, якщо мислити її у вимірі інтересів. Це цілком слушна, достовірна картина. Однак якщо звернутися до ціннісного виміру дійсності, оприявниться інакша загроза Європі. Я хочу привернути увагу до цієї, інакшої загрози й винести її на наше обговорення.

Почну з двох тверджень. Перше: модерне Просвітництво є однією з головних сил, які створили сучасну Європу. І друге: наразі Європа перебуває в кризі, індикатором якої і є відчуття загрози, про яке так переконливо розповів нам професор Казанова. Ці два твердження особливим чином актуалізують для нас Просвітництво. Адже у Просвітництві можемо шукати як витоки нинішньої системної кризи Європи, так і шляхи її подолання.

В своєму виступі я спробую визначити характер нинішньої європейської кризи як своєрідного заперечення Європою самої себе, як внутрішній конфлікт самої Європи. Для цього вдамся до розрізнення Європи як історичного, конкретного соціально-економічного тіла, з одного боку, та європейськості як характеристики людського існування, інспірованого ідеєю Європи — з іншого. Ці два формати Європи можна позначити як Європу інтересів та Європу цінностей. Далі розрізнення «двох Європ» буде доведено до його інституційної форми — інститутів європейськості, з одного боку, та інститутів євробюрократії — з іншого. Потім я продемонструю конфлікт інститутів європейськості та євробюрократії на прикладі сучасної війни. І нарешті, хочу запропонувати можливий спосіб розв'язання нинішньої кризи Європи.

Нинішню кризу Європи не осягнути через конкретні соціально-економічні параметри. Звісно, існують проблеми економічного розвитку та конкуренції на світових ринках, проблеми соціального забезпечення, проблема мігрантів та інтеграції їх у європейські суспільства. Однак системна криза сучасної Європи має глибший сенс. В її основі лежить конфлікт між європейськими цінностями і безпосередніми інтересами європейських же дієвців. Це криза історичної перспективи Європи та її історичного покликання. В цьому сенсі йдеться про кризу ідеї Європи (під ідеєю Європи розуміється сукупність цінностей, імперативів та принципів, якими визначається феномен «європейськості»).

Європейськість як культурна визначеність глибоко відмінна від інших культурних ідентичностей (китайської, індійської, латиноамериканської тощо). Її відрізняють дві основні риси, які є взаємопов'язаними.

Перша полягає в тому, що європейськість визначає себе через універсальні форми людського як такого. Тобто через загальнолюдське. Бути європейцем — це не слідувати системі особливих культурних норм, а підпорядковувати себе імперативам людяності як такої. Європа завжди зазіхала на те, щоб бути чимось більшим, ніж Європа. Її власна ідентичність конституювалася як домагання універсальної, загальнолюдської значущості. Одним з найпотужніших і дієвих виявів цього стало Просвітництво модерної доби.

Це посилання на модерн має відрізнити це Просвітництво від інших культурно-історичних явищ з тією ж назвою на кшталт «каролінґського просвітництва» чи софістики як «давньогрецького просвітництва».

Друга риса випливає з першої. Максима загальнолюдського передбачає існування в режимі постійного самоперетворення та самовизначення. Людяності не можна досягнути як остаточного, закінченого стану. В ній можна лише здійснюватися в конкретиці даного існування. Тому європейськість передбачає невпинний процес трансформацій, постійний розвиток. Як влучно сказав Поль Валері: «Принципом Європи є її власна трансформація». Одним з головних наслідків цього є неусувне культурне розмаїття Європи. Її єдність — це єдність багатоманіття. Відтак європейська ідентичність — не набір рис, а продуктивний режим співіснування відмінностей, визнаних значущими.

Доходимо висновку: ідея Європи концентрує в собі досвід служіння люд-ству. Звісно, вона завжди відрізнялась від емпіричної Європи, однак була тісно пов'язана з історичним буттям європейського людства. Це не просто якийсь уявний фантом і цілковито чуже йому історичне існування.

Феномен Просвітництва є одним з яскравих прикладів цього принципу європейськості та його історичного втілення. Лейтмотивом Просвітництва є піднесення розуму. Раціональна здатність розуміння секуляризованого — підкреслимо! — розуму оголошується єдино вагомою підставою не лише суджень, а й будь-яких людських справ. Причому Просвітництву йшлося не про раціональність в тій чи тій культурній традиції, як-от французька чи німецька. Натомість, Просвітництво піддає будь-яку культурну настанову
нещадній критиці розумом як таким. Розум Просвітництва — не просто раціональна практика, вмонтована в ширший світоглядний і смисловий обшир, як була вмонтована схоластика у християнську релігійність. Тут розум стає цілковито самодостатньою величиною і дорівнює самообґрунтованій здатності раціонального мислення. Відтак Просвітництво парадоксальне. Воно містить радикальне заперечення культури — як наявного порядку людського існування — і водночас перезасновує, переінсталює культуру на основі приписів розуму.

Цей парадокс міг би дещо додати до колізії цивілізація—культура, яка обговорювалася вчора. Отже, Просвітництво опікується не Європою, а людством, тому, розв'язуючи проблему автентичної, вільної від хиб людяності, воно якраз і здобуває власну долю і перспективу модерної Європи. Цю парадоксальну ситуацію, яку я б назвав уроком Просвітництва, важливо враховувати, міркуючи про сучасну кризу Європи та шляхи її подолання.

Гарантами європейськості — власне європейської ідентичності — є європейські інститути. Вони є умовою можливості збереження та самовідтворення Європи. Себто європейськість — не якесь загальне поняття, а цілком конкретно інституційована величина і режим існування. Нині діючими інститутами європейськості є представницька демократія, права людини, ринкова економіка, національний суверенітет, свобода совісті та інші.

Наголошую на цьому сенсі інститутів європейськості, щоб відрізнити їх від політичних та економічних інститутів, які є інструментами реалізації проекту під назвою Євросоюз. Парадокс полягає в тому, що на сьогодні Європа, чия єдність інституційована у вигляді Європейського союзу, є загроженою з боку її власних інтересів. Інтересом є все, що сприймається як корисне і вигідне для себе, для потреб власного існування. І якщо обмежувати дійсність людини потребами, то неможливо в принципі вийти за межі інтересів. Однак у вигляді інтересу заявляє себе потрібне, а на противагу потрібному, у вигляді цінності — заявляє себе належне. Підпорядковуючи себе виключно логіці інтересів (цілком законних та виправданих), Європа спростовує свою власну ідею і свою загальнолюдську значущість. Вона перетворюється просто на один з реґіонів серед інших регіонів світу, позбавляється своєї загальнолюдської місії, а з нею — і свого автентичного сенсу.

Наслідки цього можуть бути фатальними для Європи. Перетворена на суто емпіричну величину, не виробляючи нової історичної пропозиції (перспективи) для людства, Європа приречена програти іншим світовим потугам і марґіналізуватися. Саме тоді дадуться взнаки ті 6% — та частка європейського населення у світі, про яку казав пан Казанова. І навпаки: цей кількісний показник не матиме вирішального значення, якщо Європа таки зможе знайти нове рішення для сучасного світу.

Політико-економічні інститути Євросоюзу, які стають все більшою мірою державними інститутами, значною мірою вилучені з силового поля інститутів європейськості і вибудовують себе за власного логікою, яка в своїй основі є логікою євробюрократії. Зауважу принагідно, що не ототожнюю інститутів Євросоюзу з владою євробюрократії. Остання є радше загрозливою тенденцією існування та розвитку інститутів Євросоюзу. Причому явище євробюрократії існує не лише на рівні загальноєвропейських інститутів, але й на національному рівні. Чутливість громадянської спільноти до такого стану речей ми побачили на останніх виборах французького президента. Ці вибори засвідчили недовіру французького громадянина до усталених політичних сил, до поважних і респектабельних складових французького політикуму. Євросоюз став ареною прихованого, але дедалі очевиднішого конфлікту інститутів євробюрократії з інститутами європейськості. Саме цей конфлікт, а не конфлікт культур, зіткнення європейського «свого» і європейського «чужого», загроза з боку «культурно Іншого» чи «зовнішніх сил» (російської аґресії чи американського відступу), має першорядне значення для сучасної Європи. Криза сучасної Європи має інституційний характер.

Від більш теоретичної площини розмови спробую перейти у площину, так би мовити, практичної філософії. Це продиктовано не лише конститутивним значенням практичного повороту для сучасної філософії. Вочевидь, без такого переходу міркування про цінності просто будуть неповними.

Точкою переходу є війна. Не взагалі феномен війни, а нинішня війна, яка точиться у світі і яка здатна вирішальним чином вплинути на історичну долю Європи. Війна є значущою для заявленої теми самозаперечення Європи у двох планах. По-перше, фундаментальною, базовою цінністю модерної Європи, на основі якої постала вся споруда невіддільних людських прав, є мир. Цінність і право миру — в його всеохопному сенсі, який сягає уникнення насильства взагалі. В цьому значенні мир стає простором людського існування, звільненим від примусу і насильства. Можна сказати, що модерна ідея миру стала тією особливою формою, в якій модерн переосмислив наскрізну для Європи ідею свободи і водночас синтезував античний і християнський світоглядний спадок. Відтак війна — як це не парадоксально здається — є запереченням основи модерної цивілізації та новочасної Європи.

По-друге, розв'язана нині у світі війна кинула виклик праву у його найбільш уразливій точці — у форматі світового політико-правового порядку. Можна стверджувати, що світовий порядок значною мірою скасований агресією путінської Росії проти України. Хочу наголосити на використанні виразу «путінська Росія». Цей вираз передбачає два важливі розмежування. З одного боку, це відокремлення її від Росії як такої (чим визнається існування «інакшої Росії», який би суперечливий і політично маловпливовий феномен не складала ця Росія на сьогодні). З іншого боку — відокремлення від культурної російської традиції, яка не лише не тотожна ідеї імперського панування, а й прямо ворожа їй. Те, з чим у інтелектуалів традиційно асо-
ціюється Росія — передусім, видатна гуманістична література XIX століття — вкрай критична щодо офіційної, сучасної їй самодержавної Росії. Якимсь дивним вивертом свідомості виглядає те, що одним з чільних мотивів підтримки путінської Росії та її злочинних, аґресивних дій в сучасному світі стає прихильність до російської культури в її кращих зразках XIX—XX століття. Росія Толстого, Чехова або Платонова не просто критична, а контрадиктивна щодо Росії Путіна. Якраз любов до цієї культурної Росії вимагає протистати путінській аґресивній політиці, а не підтримувати її. Путін і персоналізований ним імперський реваншизм є якраз найбільшими ворогами Росії та її історичної перспективи. Дивно, як цього не бачать і не розуміють чимало людей у Франції, в тому числі французьких інтелектуалів.

Політика Путіна — це цілком звичайні для XIX—XX століть стратегії імперського панування. їх проблема передусім не в тому, що вони лихі. А в тому, що вони несвоєчасні, архаїчні. Саме їх архаїчність робить їх практиками зла у сучасному Глобальному світі. Додам, що вони є не єдиним прикладом. Політика ґлобалізму чи ісламського екстремізму (войовничого, насильницького «всесвітнього халіфату») є також практиками зла. Питання полягає передусім не в тому, що імперське панування є несправедливим, нехтує міжнародним правом та руйнує світовий політико-правовий порядок. Вирок цій політиці міститься у тому, що вона не має сенсу, вона нічого не дає. Фактично це спроба повернути світ у минуле, у систему колишніх диспозицій та резонів. Але проблема в тому, що нинішній Глобальний світ вже не здатен існувати на таких засадах.

Війна містить подвійну загрозу: загрозу свободі та загрозу безпеці. Це не осібні, а взаємообумовлені величини. Відстояти їх можна тільки разом (як і втратити). Нерозуміння цього призводило до справжніх історичних трагедій. І першою передумовою успішного придушення війни є визнання її реальності. Саме цього не відбувається щодо агресії Росії проти України. Реальна війна однієї держави проти іншої, спрямована не просто на захоплення певних територій, а на знищення незалежності України й навіть самого імені українського народу, отримує в європейській офіційній оптиці вигляд конфлікту невизначеної природи. Так звані санкції та осуди Росії мають здебільшого ритуальний характер і покликані передусім «зберегти обличчя», а не реально зупинити війну. До цього спонукають, начебто, інтереси європейської реал-політик.

Цілком зрозуміло, чому європейські уряди уникають визнання війни: це автоматично тягне за собою іншу відповідальність та інакшу систему дій. І одночасно втрату певних зисків, які мають європейські підприємства та економіки від стосунків з Росією. Про корупційну складову, яка також є вагомим чинником, наразі не казатиму (Росія активно та ефективно використовує зброю підкупу європейського істеблішменту). В цій ситуації виникає проблема, чому надати перевагу: позірним інтересам чи правдивим цінностям та спонукам, які з ним постають. Зауважу, зовсім не йдеться про те, щоб Європа діяла в інтересах України. Йдеться про здатність Європи відстоювати власні цінності в просторі світового життя. Відстоювати, навіть всупереч поточним частковим інтересам.

Що виявиться більш потужним: сила європейських цінностей чи вимоги поточних інтересів тих чи тих європейських дієвців? На сьогодні це відкрите питання. З приводу цього обмежусь двома заувагами. По-перше, дана ситуація не є унікальною. Уявляти справу так, що от у минулому Європа виявляла стійку прихильність до цінностей, не піддаючись спокусі інтересів, а от нині щось фатально змінилося, немає підстав. Досить згадати бодай генезу Другої світової війни, Мюнхенський зговір та інші ганебні події, чи
драматичну історію совєтського придушення Угорського повстання 1956 року, з характерною пасивністю США і Європи. Є більш давні приклади, як-от антиєвропейська політика Англії щодо Росії у XVIII столітті, яскраво змальована у політичних памфлетах того часу та ґрунтовно проаналізована у відомій роботі Карла Маркса «Таємна дипломатія XVIII століття». Подібність інколи разюча, хіба що тоді місце газу як основного торгівельного ресурсу посідав корабельний ліс. Так що колізія цінностей та інтересів постала не сьогодні, а є історично тяглою.

По-друге, розрізняючи і в певному контексті протиставляючи імператив цінностей і спонуки інтересів, маємо розуміти і природу їхньої єдності. Ті ж історичні прецеденти доводять, що відстоювання цінностей є найліпшою стратегією забезпечення фундаментальних інтересів. І навпаки — намагання виграти тут і тепер, підкоритися логіці поточного зиску призводить не лише до зради цінностей, а й до значно масштабніших втрат під кутом зору тих самих інтересів.

Потрібно зауважити, що ті засновки існування, які тут названі цінностями, направду не є цінностями в точному сенсі слова. їх мало назвати просто цінностями. Поняття цінності використане мною для загальної зрозумілості. Воно відсилає до ключової ролі належного, вказує на значущість належного у визначенні дій та структурі дійсності. Те, що початково позначено як цінності, має бути розкрито як завадові принципи життєдіяльностіта інстанції нормативності. В яких, додамо, втілена можливість людського як такого. Тобто це принципи та інстанції нормативності, які важливі не лише для смислової структури життя Європи як певного соціокультурного історичного тіла. Вони водночас є відкриттями людськості і людяності. Лише через успіх цих відкриттів для людства як такого Європа здобуває сама себе, стає сама собою.

Для наочності вдамся до прикладу. Першим з таких принципів, відкритих ще античним полісом, стала свобода. З цього принципу, власне, і починається історична доля Європи. У ньому Європа народжується. Іншим принципом такого ж універсального ґатунку є розум, як його відкриває модерне Просвітництво. Безумовно, це не означає, що лише Просвітництво уможливлює раціональність. Навіть смішно це припустити після таких велетенських культур раціональності, як антична філософія, римське право
чи середньовічна раціональна теологія, втілена у схоластиці. Однак саме Просвітництво забезпечує автономію секуляризованого розуму, перетворюючи його на основну силу панування над природою, перетворення суспільства та самовизначення особистості.

Було б однобічно і, зрештою, помилково зводити ситуацію сучасної Європи до вибору між вірністю цінностям та слідуванням прагматиці інтересів. Образно кажучи, цінності європейськості завжди не позаду, а попереду. Лише приймаючи на себе роль дієвця, який вирішує нагальні проблеми людства, Європа здатна зберігати власну автентичність. І вона зберігає її настільки, наскільки успішно розв'язує це загальнолюдське завдання. Отже, проблема сучасної Європи — це проблема її здатності взяти на себе цю велику історичну відповідальність.

Узагальнено це сучасне завдання можна позначити як ґлобалізований світ — дійсність людського існування, що утворюється внаслідок процесів Глобалізації. Його можна висловити питанням: як можливе всепланетне
людство? Бо насправді всепланетне ґлобалізоване людство — це не даність, а найгостріша проблема, яка кидає виклик можливості продовження людської історії як такої. Європа збереже своє значення для світу і, водночас, свою автентичність, якщо спроможеться його розв'язати. Саме в цьому горизонті очікувань, а не просто у відстоюванні вже відкритих універсальних імперативів, є осердя сьогоднішньої Європи цінностей. Чи треба додавати, що у цьому ж полягає головний об'єктивний інтерес всього сучасного людства? Адже відсутність такого рішення означає війну і загрозу загибелі людської цивілізації. За своїм змістом цінності та інтереси зовсім не обов'язково є контрадиктивними величинами.

Отже, шлях подолання внутрішньої кризи Європи полягає в тому, що Європа має відкрити спосіб існування в новому, інакшому світі, який стрімко з'являється впродовж останніх десятиліть в процесі Глобалізації і загальним втіленням якого виступає всепланетне людство.

На завершення хочу зупинитись на ролі спадщини Просвітництва у цьому процесі. Добре відомо, що протягом щонайменше останніх півтораста років Просвітництво різноманітними способами спростовувалося як європейською думкою, так і соціальною та культурною практикою Європи. Згадаймо бодай про «Діалектику Просвітництва» Адорно і Горкгаймера, яка покладає відповідальність за всі найбільш жорстокі вияви антилюдяності XX століття саме на Просвітництво. Для цієї критики є направду чимало підстав, тому при використанні спадщини Просвітництва не йдеться про автоматичне відновлення його ідей та їх дієвості в сучасному житті. Негативні наслідки Просвітництва мають бути враховані. Однак їх врахування не означає відмови від Просвітництва та його забуття.

Це велика тема, тому я позначу лише її напрямок на прикладі однієї з ідей Просвітництва, а саме ідеї прогресу. Безумовно, це не лише надихаюча, а й глибоко репресивна ідея. Передусім вона унеможливлює дієву герменевтику історії, руйнує продуктивне і автентичне розуміння минулого, здійснює невиправдані і дуже жорсткі теоретичні редукції. Тому безглуздо сьогодні бути прогресистом на кшталт кінця XVIII століття. Однак ця ж ідея прогресу може бути плідно використана у вигляді настанови щодо раціонального обґрунтування перспектив розвитку. Саме цей принцип — принцип раціонального обґрунтування перспектив розвитку — може бути конструктивно використаний і для розв'язання нинішньої кризи Європи, і для усунення загроз, які є індикаторами цієї кризи.

Тема моєї доповіді викликана двома обставинами, перша з яких пов'язана з проблемами Просвітництва, актуалізованими на нашій конференції книжкою Філіпа Рено «Політес Просвітництва» та його доповіддю «Політика Просвітництва та європейська спадщина».

Важливим аспектом концепції пана Рено є тлумачення Просвітництва не тільки як духовно-ментального руху, ай як певного соціально-онтологічного явища, що постає в законах, звичаях, манерах тощо. Важливою тут є також думка щодо просвітництва як чинника раціоналізації соціальної онтології суспільства в цілому Пані Каміла Гійон-Лекок у доповіді «Розвиток мистецтв та проґрес цивілізації у Франції», розвиваючи цю ідею, зокрема на прикладі опери, показала, як здійснюється така раціоналізація в культурі загалом. Це саме та раціоналізація, яка й підготувала сучасну цивілізацію. Адже придворна культура у своїх манерах, ритуалах тощо також була досить раціональною, проте ця раціональність не стала чинником творення буржуазної культури та модерного суспільства в цілому.

Це ще й тому вкрай важливо, що політес просвітництва є важливим складником політесу модерного суспільства. Без просвітництва не було б не тільки Великої французької революції, а й модерних інституцій загалом, зокрема й громадянського суспільства з його сферою публічності як певної метаінституції. У цьому плані до основних чинників-принципів модерну, як показав Рихард Мюнх у книжці «Культура модерну», належать: активізм, індивідуалізм, раціоналізм і універсалізм. Реалізація всіх цих принципів і потребує просвітництва.

Проте виникає запитання, наскільки Просвітництво актуальне сьогодні і як його тлумачити сьогодні? Тим паче, що критикою просвітництва, раціональності та модерну загалом останнім століттям не займався тільки ледачий. До того ж просвітництво викликало антипросвітництво: де Местр, Бональд у Франції, німецький романтизм тощо, які були не просто реакцією на модерн, а кориґували його курс. Особливо ця актуальність стосується країн так званої модернізації навздогін, до яких певною мірою належить і наша країна. І тут ми маємо поглянути й на таке явище, як просвітництво, додаючи до модернізації навздогін концепт «просвітництво навздогін». Проте, так само як і концепція модернізації навздогін доволі обмежена у світі ґлобальних комунікацій, так само обмежена й концепція «просвітництва навздогін».

Адже є й інші позиції щодо модерну й модернізації, які позначаються такими поняттями, як «другий, рефлексійний модерн» (У. Бек) та «модернізація модерну» (В. Цапф), що передбачають дослідження процесу модернізації не тільки в зіставленні з домодерними суспільствами, а й із самим модерном. Такі теорії «модернізації модернізації» свого часу були інспіровані Габермасовим концептом «модерну як незавершеного проекту» (unvollendetes Projekt).

Проте перспективнішим, на мій погляд, є концепт «модерну як незавершеного проекту» (unvollendbares Projekt), адже, за Мюнхом, будь-яка завершеність призводить до догматизму, а зрештою — і тоталітаризму, а незавершуваність модерну передбачає, власне, модернізацію модернізації, тобто постійне й наполегливе творення рефлексійних інституцій суспільства, що й можна конкретизувати в зазначених концепціях.

Своєю чергою, Клаус Міхаель Маєр-Абіх запропонував концепт незавершеного просвітництва. Зокрема, у книжці «Повстання на захист природи» він пише: «...переважний тип нашої раціональності свідчить про не-
завершеність просвітницького проекту». На підставі такого діагнозу він розбудовує концепцію «другого просвітництва», що з огляду на ґлобальну екологічну кризу передбачає розширення просвітницької ідеї про спільноту людей і на позалюдський світ, коли людина і природа разом утворюватимуть єдиний спільносвіт.

Гадаю, що тут можуть бути й наступні щаблі просвітництва. Проте йдеться не про порядковий номер, а про ідею, яку я й пропоную, а саме ідею «незавершуваного просвітництва», що передбачає перманентне творення рефлексій інституцій суспільства. Причому я хотів би відійти від звичного тлумачення Просвітництва як певного історичного етапу, чи стадії розвитку суспільства, такої, скажімо, як давньогрецьке просвітництво, елліністично-римський скептицизм, середньовічний номіналізм, новоєвропейське просвітництво, критичні теорії суспільства на кшталт марксизму та неомарксизму Франкфуртської школи чи етики дискурсу.

Я вважаю, що це поняття варто тлумачити як певну інстанцію саморефлексії, або «зворотного зв'язку» суспільства, як його структурний елемент, або «конститутивний чинник», що позначається не тільки запереченням усталених звичаїв, традицій, які спираються на певний життєсвіт, а й рефлексією цього заперечення, а також критичним ставленням до самої рефлексії. Відтак просвітництво є метаінституцією суспільства, його леґітимативною інстанцією, спрямованою на ствердження, виправдання, обґрунтування норм, цінностей, звичаїв, традицій та інституцій суспільства. Просвітництво є чинником формування «габітусу розуму» (Габермас).

Цей зворотний зв'язок вкрай важливий для суспільства, проте він є й неабиякою проблемою для сучасного комплексного суспільства, що містить у собі чималі ризики й загрози, потребуючи їхприборкання. Це те, що
Ніклас Луман називав «соціологічним просвітництвом», видавши цілу низку праць, об'єднаних однойменною назвою. Адже зростання комплексності, або складності суспільства потребує відповідної «редукції комплексності», отже, й удосконалення відповідних інституцій «зворотного зв'язку», пошуку нових засобів такої саморефлексії та посилення їхньої ефективності.

Ця складність лежить і в комунікативній площині, яка особливо дається взнаки сьогодні, коли людина дедалі більше переобтяжена комунікаціями, інформаційними інтервенціями, що набувають власної динаміки розвитку, не контрольованого людьми. Колись Імануїл Кант у праці «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» писав, що публіка сама себе просвітить, якщо надати їй свободу. Можна лише додати, що публіка сама себе й нагодує, якщо надати їй свободу. Проте свобода перетворюється на несвободу, залежність, коли інформація, підсилена цифровими технологіями, без нашого дозволу постійно здійснює інтервенцію в наше життя, нав'язуючи задопомоги прихованих перлокутивів, фейків, тенденційно підібраної інформації й т. ін. смисли, норми та цінності нашого життя. Тому «обов'язок знати» має бути доповнено «правом не знати», як слушно зауважує Курек Єнс.

Другий аспект моєї доповіді пов'язаний з першим, оскільки демократія потребує зрілої особистості, або її «повноліття», як показав ще Кант. Сьогодні у світлі комунікативного повороту це поняття конкретизується такими визначеннями, як «комунікативна», «мовленнєва», «моральна» компетентності тощо. До того ж знання окремої людини вкрай обмежене внаслідок дедалі більшої спеціалізації, що ставить під сумнів спроможність людини публічно застосовувати свій розум, а отже, брати участь у демократичних процесах.

Цей аспект пов'язаний із тим, що демократія сьогодні є певною проб-лемою, адже сьогоднішня демократія певною мірою переживає кризу, описувану такими поняттями, як «помірна демократія», «кінець демократії»,
«постдемократія», «симулятивна демократія» (Блюдорн) тощо. Відповідно виникають концепції, які, враховуючи цю проблематичність, розвивають ідею демократії, подальшої демократизації, що й постає у концепті «деліберативна демократія».

Термін «деліберативна» (лат. deliberatio— обговорення) свідчить про демократію, пов'язану з участю громадян в обговоренні нагальних проблем суспільства та ухваленні відповідальних рішень, що, своєю чергою, передбачає відповідну комунікативну, мовленнєву, етичну та політичну компетенції, отже, здатність і мужність публічно застосовувати свій розум, як наголошував Кант у вже згаданій праці «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?». Тут якраз ми й маємо звернутися до первинного значення слова «просвітництво». Сам термін «просвітництво», принаймні як він постає німецькою —Aufklarung— це ще й прояснення смислів. У цьому плані просвітництво постає структурним елементом і деліберативної демократії, перетворюючись на демократію дискурсу. Як соціологічне просвітництво має точки дотику до критичної, або глибинної герменевтики, яка виходить за межі фактичності досвіду життєсвіту, так само і арґументативний дискурс, дотичний до критичної герменевтики, містить у собі потужний емансипативний потенціал. Тому просвітництво є не тільки конститутивним, а й реґулятивним чинником. Люди не тільки мають обов'язок знати і право не знати, їм належить мати і право та обов'язок знати правду, знати істинний стан речей.

Тому просвітництво й набуває важливого значення саме сьогодні, що потребує навіть «мужності до просвітництва». Особливо це важливо в ситуації, коли відбувається ескалація хибних смислів, фейків, коли соціальні, політичні технології, посилювані цифровими технологіями, здійснюють дедалі потужнішу інтервенцію в життєсвіт людини, яка дедалі більше стає беззахисною перед ними. Соціальні технологи, такі собі «політичні масовики-заводії», дедалі більше хизуються своїми успіхами, хоча це успіхи досить сумнівного штибу. Здавалося б, майже непереможна інформаційна імперія, яку за великі кошти вибудував Путін, панує над усім світом. Проте ця перемога фейкова. Не можна суспільство змінювати так, як «кухар готує страву» (Габермас). Точніше, можна, але тільки тимчасово, прагнучи короткострокових цілей, на кшталт збереження влади тощо. Зрештою, президентські вибори у Франції або ж вагомий голос голландців за прийняття України до ЄС як асоційованого члена — тому приклад. Так само і в Німеччині, попри деякі тенденції до другої неоконсервативної революції, граничним проявом якої є певне дрейфування до радикального націоналізму, «вже демократія існує довше, ніж тисячолітній райх», тому такі тенденції, сподіваймося, приречені на провал.

Ці вимоги є й морально-практичними. Відтак великої значущості набуває практична філософія як етика дискурсу Виявлення латентних перлокутивів, спрямованих на перекручування смислів соціальної дії, розвінчання політичних технологій маніпуляції громадською думкою і комунікаціями, розкриття механізмів введення в оману тощо власне і має здійснюватись на підставі арґументативного дискурсу. Протидія таким практикам, обґрунтування засобами дискурсу норм та цінностей сучасного суспільного розвитку та відповідна легітимація соціальних інституцій і є першочерговими завданнями сучасної практичної філософії як філософії дискурсу. Практична філософія сьогодні має бути також засобом формування відповідних компетентностей сучасної людини —компетентностей, пов'язаних з тим, щоб навчитися брати участь у дискурсі, вміти критично мислити, що потребує також громадської і політичної мужності. Мати мужність до розуму сьогодні означає мати мужність до арґументативного дискурсу, що становить і мужність до просвітництва.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими! Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.