Армія тіньової світобудови.Чи потрібні Україні приватні військові кампанії?

У квітні 2007 р гучний резонанс викликала стаття журналістки Наомі Вульф в британській «Гардіан». Як вважала авторка, «прямо у нас під носом Джордж Буш та його адміністрація використовують випробувані методи для закриття відкритого суспільства..., для правильного розуміння цього ми повинні вивчати уроки європейського фашизму та інших його різновидів». Одним із її прогнозів став «прихід ''золотого віку" для приватних охоронних фірм - засобу залякування громадян та призупинення дії принципів правової держави»...

4 лютого 2020 р. у Верховній Раді був зареєстрований під № 3005 проект Закону України «Про військово-консалтингову діяльність» від народного депутата України (фракція «Слуга народу») Ольги Василевської-Смаглюк (колишнього спецкора Студії «1+1»). Нормативний акт (вірогідність ухвалення якого доволі висока при помітних ознаках лобіювання цієї новели вітчизняного правового поля) визначає поняття, правові засади організації, порядок діяльності та створення суб'єктів військово-консалтингової діяльності, що здійснюють надання послуг військового або охоронного характеру, а також права і обов'язки, гарантії соціального та правового захисту їх учасників, засновників та персоналу. Як йдеться у пояснювальній записці, «головною метою прийняття Закону України є законодавче врегулювання порядку діяльності і створення суб'єктів військово-консалтингової діяльності. Норми проекту Закону спрямовані, насамперед, на забезпечення працевлаштування осіб, які мають значний військовий досвід, ветеранів війни, учасників
антитерористичної операції, військовослужбовців, звільнених з військової служби та колишніх працівників правоохоронних органів». Варто зазначити, що це друга (з 2018 р.) спроба просування подібного нормотворчого документа (авторства нардепів Валерія Карпунцова й Євгена Дейдея). Сама ініціатор
законопроекту вважає, що його реалізація принесе Україні зиск у сотні мільярдів доларів.

Випадково або ні, але буквально напередодні реєстрації згаданого законопроекту інформаційну хвилю й спалах дискусій навколо вживления в буття України приватних армій (не варто плутати приватні військові компанії - ПВК із охоронними фірмами й огрядними дядьками на «сутки-трое» у різнобарвному камуфляжі) здійняло інтерв'ю заступника секретаря РНБО України, генерал-майора Сергія Кривоноса виданню «Факти» 3 лютого 2020 р. Він заявив:

Особи з бойовим досвідом, зазначив колишній начальник Управління спецоперацій Генерального штабу Збройних Сил України у 2014–2016 рр., можуть застосувати свої вміння, забезпечуючи безпеку різних «об'єктів і структур». «У Сполучених Штатах приватні військові компанії створюють для того, щоб сотні тисяч демобілізованих військових не доставляли проблеми державі. А у нас атовців не беруть на роботу, тому що вони токсичні й непередбачувані. Створення ПВК допоможе вирішити цю проблему».

Навіть цей короткий огляд проблеми, (бодай і зроблений професіоналом, колишнім командиром 8-го полку спецпризначення та фундатором військ спецпризначення,) містить чимало спірних положень. Зокрема, чи справді США таки створюють ПВК заради благої мети працевлаштування колишніх вояків професійної армії? Якими такими «об'єктами і структурами» опікуються понад 2 мільйони висококласних бійців й спеців кількох сотень ПВК у «гарячих» точках 110 країн світу? Чи владнають ПВК в Україні (замість «вдячної» держави) проблему «фахового» безробіття, не породивши при цьому гроно проблем іншого ґатунку? Як бути з тим, що Кодекс злочинів проти миру й безпеки людства ООН відносить ПВК до найманства й злочинної діяльності (навряд чи Україна за статусом віднесена до кола порушників норм ООН «в законі») ?

Цей неповний перелік несвяткових питань породжує необхідність ретельного аналізу витоку й сутнісних рис феномену «приватних армій» (як їх делікатно не називай).

Звісно, найманці застосовувалися у війнах тисячоліттями, хоча після припинення Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр., за умовами Вестфальського миру, визнавалося лише право держав на утримання найманих військ (у 1660-х роках, зокрема, наймані загони піхоти (сердюки) та кавалерії (компанійці) створили і українські гетьмани). Про «користь» найманця цинічно висловився прусський король Фрідріх Великий: «Я тим самим заощаджую життя добропорядному громадянину, забираю солдата у противника, і про вбитого нікому буде жаліти».

У сучасному світі вельми поширеним явищем стали приватні військові компанії (ПВК) – недержавні структури, що виконують широкий спектр послуг: від підготовки й навчання військовослужбовців до проведення військових операцій та розвідувальної діяльності. Окрім визначення «приватні військові компанії» використовуються терміни «приватизовані військові фірми» та «військові контрактори». За американською класифікацією ПВК поділяються на фірми: поставники контингентів; консалтингові фірми; фірми із забезпечення.

ПВК стали особливо широко залучатися провідними західними державами (передовсім, США) для вирішення широкого спектру військових завдань силами їх цивільних співробітників, більшість з яких мала попередній досвід служби у збройних силах, спецслужбах та інших силових формуваннях. Вони фактично є учасниками всесвітнього ринку, утворюючи його специфічний сегмент, що принципово відрізняє їх від терористичних організацій.

Першою ПВК вважається британська «Уотчгард Інтернешнл», яку в 1967 р. створив полковник Девід Стерлінг (у 1942 р. організував британський спецназ – Спеціальну авіадесантну службу). Найбільші «старі» ПВК були сформовані в епоху «холодної війни» під патронажем провідних західних держав (насамперед, США, Великої Британії, Ізраїлю й Південно-Африканської Республіки) для виконання різного роду силових функцій там, де використання регулярних армій вважалося недоцільним.

Такі компанії, як «Уотчгард Інтернешнл» або «Віннел Корпорейшн» (США), брали участь у підготовці військовослужбовців деяких держав на Близькому Сході ще 25-30 років тому. Попит на послуги таких організацій почав стрімко рости у зв'язку із процесами глобалізації й зникненням стримуючих факторів періоду міжблокового протистояння 1945–1991 рр. Провідні транснаціональні корпорації (ТНК), діяльність яких пов'язана з підвищеними місцевими політичними й кримінальними ризиками, також ставали клієнтами приватних фірм із забезпечення безпеки.

Найманці служать для підтримки обстановки некерованого хаосу в ресурсних регіонах, до яких відносять фактично всю Африку південніше Сахари, Близький Схід, Центральну Азію, Південну Америку. Воєнно-політична обстановка там визначається надзвичайно строкатим спектром деструктивних організацій – від транснаціональних корпорацій до мереж нелегальної торгівлі зброєю, наркобаронів, сепаратистських, терористичних організацій, що сполучають нелегальні методи збагачення й військового конфлікту для отримання прибутку.

Вже у 2006 р. у світі нараховувалося понад 3000 комерційних воєнізованих організацій (фірм, компаній) з приблизно 2 млн. співробітників. Показово, що десь 40% з них засновані після подій 11 вересня 2001 року, тобто їх активізація співпала із розгортанням військової присутності США та країн НАТО у стратегічно важливих, з геополітичного й ресурсного поглядів, регіонах світу під гаслом боротьби з міжнародним тероризмом (хоча лише утвердження в Афганістані дозволяє впливати на регіони із розвіданими 40% світових покладів газу, по 20% – нафти, кольорових й дорогоцінних металів, урану тощо). Як зазначав журналіст-неоконсерватор Макс Бут, «приватні воєнні компанії з'явилися як головні гравці у війнах поствересневого періоду» (маються на увазі теракти 11 вересня 2001 р. у США).

ПВК оперували у понад 100 країн світу, а самі вони реєструвалися у США (55% цих структур), 27% – у країнах ЄС (переважно у Великій Британії), 9% у країнах Близького Сходу та Африки. Характерним є те, що провідними замовниками послуг ПВК виступали уряди (62% контрактів), 29% – комерційні структури, решта – з неурядовими організаціями та фізичними особами. За даними Брукінгського інституту (США), прибутки ПВК щорічно становлять $180 млрд.

Згадані структури мало схожі на традиційні загони найманців. ПВК складаються, переважно, із висококваліфікованих, досвідчених армійських генералів, офіцерів, колишніх співробітників спецслужб та військ спеціального призначення, інших профільних спеціалістів, зокрема – психологів, комп'ютерників, фахівців із дестабілізації банківських систем. Мережа ПВК через досвідчених кадровиків-селекціонерів інтенсивно веде пошук професіоналів (як колишніх, так і діючих) військової та спеціальної справи, розвідників й контррозвідників, готових за вельми солідне винагородження без зайвих запитань взятися за виконання ризикованих та сумнівних з правового й морального погляду завдань. Практикується від- правлення діючих військовослужбовців у тривалі відпустки для «підробітку» у ПВК.

Водночас ПВК працюють під щільним контролем спецслужб США, Великої Британії, від яких залежить дозвільна система на отримання ліцензії на роботу. ПВК, ініціаторами створення яких виступали США, тісно співпрацюють із Пентагоном, котрий заключає з ними угоди про спільну роботу. Так, договори з приблизно 70 ПВК дозволили, за умов скорочення Конгресом військової присутності в Іраку, без проблем збільшити бойовий контингент для охорони військових містечок, нафтопроводів та інших важливих об'єктів.

Відповідним є і винагородження за працю. Плата кваліфікованим співробітникам ПВК може сягати $200-1000 на день, в той час як солдати і сержанти армії США отримують $1000-4000 у місяць. Середній річний прибуток офіцера розвідки в США сягає $126 тис. на рік, а контрактника у цій сфері – щонайменше $250 тис. Зрозуміло, що таке утримання приваблює досвідчених фахівців, а для спецназівців з постсоціалістичних держав взагалі виглядає фантастичним. Так, в західні охоронні фірми із одного з кращих у світі польського антитерористичного підрозділу «Грім» (відзначився несенням бойової служби в Іраку) перейшло до 80 із 100 співробітників, що звільнилися після скорочення зарплатні та передачі елітного підрозділу з відання МВС і Адміністрації до військового відомства. Ще кілька сотень поляків із десантно- штурмових частин та спецпідрозділів поліції отримали відповідні пропозиції, від яких вони навряд чи відмовляться – замість тисячі доларів місячного утримання в «Громі» їм обіцяють стільки ж, але за день.

Солідні винагороди на послуги контракторів не в останню чергу призводять до карколомних військових витрат. У 2008 р. загальний військовий бюджет США сягнув $647,2 млрд. (з них на ведення війн в Іраку та Афганістані – 141 млрд.), що перевищує сукупні витрати держави на енергетику, освіту, транспорт, охорону навколишнього середовища, виплати ветеранам, допомогу на житло, або сукупні військові витрати всіх інших держав разом взятих. У свою чергу, мілітарне перенапруження покривається на рахунок віртуальної економіки долара.

Звісно, найманцям не можна відмовити у надзвичайно високій бойовій та спеціальній підготовці. У ряді африканських конфліктів загони від ПВК чисельністю у 200-300 бійців при підтримці гелікоптерів успішно протистояли слабко озброєним та навченим багатотисячним повстанським арміям. У квітні 2004 р. в іракському м. Неджеф 8 співробітників «Блекуотер» («Чорна вода», колишні спецназівці) 5 годин відбивали атаки кількох сотень бойовиків, знищивши до сотні нападників, самі втратили лише двох пораненими! До 90% компанії приносять контракти з урядом США, і якщо у 2001 р. вона отримала $735 тис. із бюджету США, то у 2006 р. – 600 млн.

До слова, згадана «фірма» зажила вельми негативної репутації через невиправдану жорстокість, розправи з цивільним населенням, контрабанду зброї та наркотиків. 31 березня 2004 р. четверо співробітників «Блекуотер» були вбиті іракськими повстанцями, їх обгорілі тіла вивішені на мосту через Євфрат. Помста привела до штурму 14-тисячним угрупованням армії США міста Ель-Фаллуджа та скандалу через застосування забороненого конвенцією ООН білого фосфору. Але цим не обійшлося.

Згідно з американською версією надзвичайної події, 16 вересня 2007 р. в західному районі Багдаду автоколона Держдепартаменту США потрапила під мінометний обстріл, а охоронці з «Блекуотер» відкрили вогонь по нападниках. Загинуло 17 іракців. Тільки у грудні 2008 р. кілька керівників фірми здалися владі США для судового розгляду згаданої бійні. Показово, до речі, що до 2008 р. в Іраку зосередилося 127 тис. співробітників ПВК при чисельності багатонаціональних збройних сил у 174 тис. багнети, на рахунки комерційних фірм потрапила чверть коштів, виділених на стабілізацію та відновлювальні роботи в Месопотамії.

Сама «Блекуотер» (назви цієї ПВК неодноразово змінювалися) нині є найпотужнішою у своєму роді занять. Її засновано у 1997 р. колишнім офіцером спецназу ВМС США та мільйонером Еріком Прінсом. Цьому сприяли особисті зв'язки керівника компанії в Республіканській партії та адміністрації президента Дж.Буша-молодшого. Батько Е.Прінса, промисловець Едгар Прінс, був відомим спонсором консервативного протестантського руху, який, поряд із ортодоксальним юдейством, вирішальним чином впливає на формування ідеології зовнішньої політики США, а сестра очолювала відділення Республіканської партії в штаті Мічиган. Е. Прінс взаємодіє із керівництвом ЦРУ (зокрема – Управлінням таємних операцій), мав доступ до об'єктів національної розвідки.

По суті, компанія являє собою приватну армію із понад 50 тис. співробітників, має на озброєнні гелікоптери, танки, БМП і БТР, новітні зразки зброї піхоти, зв'язку, спеціальні засоби тощо. ПВК готова в будь який час виставити еквівалент легкої піхотної бригади для участі в «гуманітарних операціях або конфліктах низької інтенсивності», що в принципі і є найбільш поширеними формами бойового застосування збройних сил США у повоєнному світі. В штаті є спецпідрозділи для активних операцій («таск форс»), наявні і власні розвідувальні підрозділи. Компанія готова «надавати сили для придушення заворушень по всьому світу».

Крім того, пріоритетами діяльності цієї ПВК проголошується миротворчість, охорона зарубіжних представництв США, нафтопромислів та нафтопроводів. Робочий день співробітника «Блекуотер» в середньому обходиться федеральному бюджету в $1222 (армійського сержанту – $140-190). Компанія забезпечує співробітника («оперативника» за їх термінологією) зброєю, спецзасобами, харчуванням, медичною страховкою, 3-тижневою відпусткою після трьох місяців безперервної роботи, гарантує сім'ї компенсацію у разі загибелі або каліцтва найманця.

Контрактори мають солідну навчально-тренувальну базу. Найбільшу приватну військову базу у світі створив «Блекуотер» у лісах штату Північна Кароліна. На площі у 6000 акрів можуть розташуватися до 50 тис. чоловік, тут є казарми, численні тири, смуги перешкод, склади зброї та злітна смуга. Лише за 1996–2006 рр. компанія підготувала 50 тис. бійців для сил спецоперацій США.

Керівний склад комплектується відставними поважним співробітниками спецслужб – так, віце-президентом «Блекуотер» працював Кофер Блек – у минулому високоповажний співробітник ЦРУ та один із авторів розробленої компанією та узгодженої з МО США й НАТО «Концепції приватних армій». На посаду віце-президента з питань розвідки запросили відставного помічника заступника директора ЦРУ з таємних операцій Тома Річера.

Майстри широкого профілю

Сучасні ПВК, тісно пов'язані із політичними елітами, володіють колосальними статками, потребують захисту своїх інтересів за найменшим контролем держав. Самі ПВК оптимально відповідають сучасні стратегії ведення бойових дій західними державами у локальних конфліктах, в яких провідним наземним компонентом операцій стали сили спеціального призначення та допоміжні формування із підготовленого місцевого населення.

За ступенем навченості та оснащеності ПВК фактично стали різновидом сил спеціальних операцій (ССО), мало поступаючись ССО та експедиційним формуванням збройних сил ведучих євроатлантичних держав. Не дивно, що приватні військові фірми були визначальними діючими силами у війнах в Анголі, Хорватії, Сьєрра-Леоне й ефіопсько-еритрейському конфлікті, інших локальних зіткненнях.

ПВК укомплектовані переважно ветеранами ССО, спецслужб, розвідпідрозділів армії, поліції, а також кадровими оперативниками спецслужб, які беруть тривалі відпустки. Компанії ієрархічно організовані, а корпоративна форма дає їм певні переваги в плані ефективності. Будучи комерційними підприємствами, вони зв'язані за допомогою складних фінансових механізмів з іншими фірмами як у межах власної галузі, так і поза нею. Чимало з найбільших фірм є відділеннями великих транснаціональних корпорацій. Більша частина військових компаній діє віртуально. Подібно інтернет-фірмам, які обмежують свої витрати на основні фонди, вони не містять постійних бойових підрозділів, а підбирають відповідний персонал і субпідрядників для кожного контракту окремо.

З нормативно-правового погляду мають місце суперечливі тенденції – намагання держав регулювати діяльність ПВК, та спроби контакторів максимально уникнути державної опіки. Так, 12 лютого 2002 р. МЗС Великої Британії видав так званий «Зелений документ» під назвою «Приватні воєнні компанії: правила регулювання». Його розробили у відповідь на запит Комітету з іноземних справ Палати громад для забезпечення механізмів та правил державного регулювання ПВК. Однак поступово приватний військовий сектор починає інституалізуватися. З'являються великі асоціації ПВК, які беруть на себе лобіювання інтересів колег. Першою стала вашингтонська Глобальна асоціація операцій з підтримки миру. У лютому 2006 р. створили Британську асоціацію приватних компаній у сфері безпеки, головною метою якої є протидія спробам держави (!) контролювати цей специфічний бізнес.

Комерційні фірми із матеріально-технічного забезпечення військ (найбільш чисельний різновид ПВК) пережили бурхливий розвиток на межі 1980–1990-х років. По мірі затухання протистояння із СРСР та добровільною здачею ним своїх геополітичних позицій, припинення «холодної війни» та розпаду радянської наддержави відбувалося скорочення збройних сил Заходу. Так, командування тилу ЗС США у 1990–1995 рр. скоротилося на 60%, водночас оперативна напруга за рахунок локальних конфліктів зросла майже на третину, і тилове забезпечення довелося компенсувати за рахунок ПВК.

Скорочення військових замовлень підштовхнуло компанії військово-промислового комплексу західних держав до пошуку нових каналів отримання замовлень від воєнних відомств, тим більше, що на це охоче йшли їх урядовці, розраховуючи на вигідне працевлаштування у сфері військової комерції після відставки. Водночас сформувалася велика армія спеціалістів-відставників, на світовий ринок потрапила по низьких цінах колосальна кількість озброєнь та бойової техніки.

Приватизацію військової справи нечувано прискорила з межі 1970–1980-х рр. економічна політика неолібералізму й «Вашингтонського консенсусу» з її тотальною приватизацією, демонтажем соціальної сфери, заміни «держави-нації» «державою-корпорацією», роздержавленням тих сфер виробництва (і навіть в'язниць в США!), де держава традиційно утримувала командні позиції (тільки в Великої Британії уряд М.Тетчер продав державної власності, активів й фондів, значна частина з яких обслуговувала міністерство оборони, на $ 40 млрд.).

Приватні підрядники легально пропонують державі набір послуг, рекламують себе. Більшість з них тісно пов'язані із великим корпораціями, холдингами та урядовими структурами, що дозволяє швидко здобувати контракти, тим більше, що керівники ПВК здебільшого – солідні державні службовці у минулому.

На ринку зараз діють близько 500 військових підрядників, з яких 250 надають всі види забезпечення та бойової підготовки для ЗС США та інших країн НАТО, 40 займаються консалтингом, 60 – розмінуванням. До 100 фірм займаються забезпеченням безпеки багатонаціональних корпорацій, які ведуть видобуток корисних копалин у зонах конфліктів в Африці (80 з них – в Анголі, де вони займаються питаннями охорони західних нафтових й інших видобувних компаній). Згідно наявним даним, американська Airscan охороняє нафтовидобувні потужності ТНК «Шеврон» у м. Кабінда (Ангола). Уряду Анголи й Сьєрра-Леоне наймають ПВК для охорони нафтовидобутку й родовищ алмазів. «Брітіш Петролеум» підписала контракт у розмірі $ 60 млн. з 650 найманцями для охорони нафтопроводу в Колумбії.

До послуг ПВК звертаються й різні міжнародні організації. У системі ООН ці компанії забезпечували діяльність агентства ЮНІСЕФ, Програми розвитку ООН, Світової продовольчої програми, Місії ООН по верифікації в Анголі, Операції ООН у Мозамбіку. Фірма «DSL» надавала охорону персоналу й інфраструктурі ООН у Кіншасі (Демократична Республіка Конго) тощо. Військові компанії значно випереджають сили ООН за критерієм «вартість/ефективність». У Сьєрра-Леоне «Executive Outcomes» за підтримки місцевої армії й міліції (1995–1996 рр.) завершила операцію з розгрому підтриманих Ліберією повстанців менш, ніж за $ 40 млн. Після цього миротворцям ООН доводилося витрачати на підтримку вже досягнутого миру щомісяця майже $50 млн.

Співробітники ПВК супроводжують конвої з гуманітарною допомогою по лінії ООН та неурядових організацій. До слова, захист гуманітарної допомоги об'єктивно потребує залучення неурядових збройних структур за умов нестачі сил у регулярної армії. Так, у 2007 р. лише в Афганістані в результаті нападів бойовиків та бандитів розграбовано 55 конвоїв ООН, загинуло 34 співробітника гуманітарних місій і 76 викрадено (для порівняння – того ж року там загинув 101 вояк армії США), втрачено до 100 тис. тон продовольства, якого потребує 5 млн. голодуючих мешканців цієї знедоленої країни.

ПВК нерідко отримують комплексні підряди із забезпечення там, де США змушені згортати угруповання своїх ЗС, однак не мають наміру залишати позиції впливу. Так, влітку 1999 р. в інтересах скорочення угруповання на Балканах Пентагон залучив будівельну компанію «KBR» (дочірню фірму великого холдингу «Хеллібертон», лоббістом якої у вищих урядових колах виступає екс-віцепрезидент США Дік Чейні. KBR здійснювала на Балканах широке коло робіт із тилового, технічного, інженерного забезпечення військ, постачала паливно-мастильні матеріали, будувала постійні бази зі всією інфраструктурою, ремонтувала авто- і бронетехніку, аж до видобутку води та налагодження лазень і пралень.

У руки приватних структур почали передаватися окремі складові тилового й технічного забезпечення, бойової та оперативної підготовки регулярної армії. Ще більшого розмаху набуло використання ПВК для ведення бойових дій у різних регіонах планети, що фактично означало легалізацію найманства на більш високому якісному рівні.

Практично всі військові кампанії США після 1991 р. проходили із активною участю ПВК. «Ніколи ще за всю історію ведення сучасних війн, – визнавала "Вашингтон Пост", – США у такій мірі не покладалися на приватні військові компанії для виконання критично важливих завдань, які зазвичай були функцією збройних сил». Масове залучення цих фірм міністерством оборони США призвело до того, що угруповання військ в Іраку та Афганістані вже не здатні без участі найманців виконувати бойові завдання і в цілому функціонувати як бойові організми. На думку експертів, залежність західних армій від приватних послуг вже набула незворотного характеру. За оцінками комітету із нагляду та урядовим реформам Конгресу США, в згаданих двох країнах за контрактами Пентагону та Державного департаменту задіяні до 450 приватних компаній зі загальною чисельністю співробітників у 140-170 тис. чоловік.

Комерційні структури почали відігравати вельми помітну роль у різносторонньому забезпеченні повсякденної діяльності військ. У період з 1994 до 2006 року збройні сили (ЗС) США підписали з 12 приватними фірмами близько 3600 контрактів на $ 300 млрд., причому до відання ПВК потрапили до 70% обслуговування та бойової підготовки армійської авіації, а також обслуговування сучасної авіатехніки, ЗРК «Петріот», системи протиракетної оборони, що розгортається. Відома ПВК MPRI (від англійських слів «військові професійні ресурси») залучалася до розробки наставлянь та інструкцій видам й родам ЗС США, їй же передали за контрактом всю (!) систему позавійськової підготовки офіцерів резерву у вищих навчальних закладах США.

Поступово полем діяльності ПВК стала розвідувальна сфера – традиційна прерогатива державних спецслужб. У квітні 2007 р. співробітник апарату директора Національної розвідки США Рональд Сандерс заявив, що 25% всіх розвідувальних операцій проводиться за контрактами з комерційними організаціями. ПВК не тільки ведуть збір інформації або проводять секретні операції, але й слугують прикриттям для розвіддіяльності спецслужб.

Спочатку кваліфіковані найманці стали займатися технічною розвідкою, чого вимагало надходження у ЗС США нових систем розвідки та спостереження – безпілотних літальних апаратів (БЛА) типу «Глобал Хок» і «Предатор» (зараз вони активно використовуються і як розвідувально-ударні, для знищення ватажків повстанських формувань і лідерів терористичних організацій, причому жертвами «помилкових» дій апаратів у тому ж Афганістані стало чимало мирних мешканців). Якщо розрахунком БЛА керує штатний співробітник ЦРУ або Розвідувального управління МО (РУМО) США, то решта персоналу складається в основному із представників компаній – виробників БЛА.

З початком нової афганської війни у 2001 р. та вторгненням в Ірак у 2003 р. ПВК почали залучати для вирішення розвідувальних завдань. У квітні 2003 р. ПВК «DunCorp» отримала контракт на $ 50 млн. для збору, аналізу й оцінки обстановки у сфері безпеки та розробки програми зі створення іракської поліції. Фірма «САСІ» використовувалася для збору й аналізу інформації про внутріполітичну ситуацію, склад сил анти- західного опору, базах їх постачання та лідерах. Основним джерелом отримання відомостей вважалися затримані іракці, і нерідко контрактники вели їх допит самостійно, а також виявилися вплутаними у скандали зі знущаннями над в'язнями (з серпня 2002 р. до березня 2007 р. в американських в'язницях в Іраку та Афганістані вбито й замордовано 98 в'язнів) . Слідчим надавала допомогу фірма «Титан транслейторс», яка є, поряд із MPRI, основним постачальником спеціалістів з арабської мови, пушту, дарі, фарсі для американських контингентів на Сході.

Імовірно, розвідувальні послуги ПВК знайшли позитивну оцінку американського командування, адже у лютому 2007 р. «Блекуотер» оголосила про створення дочірнього підприємства «Тотал інтелідженс солюшнз» для збору та аналізу інформації про внутрішню, техногенну та інформаційну безпеку, терористичні загрози, політичну нестабільність, причому для забезпечення безперервності у роботі з електронними мережами передбачалося створити ситуаційний центр із цілодобовим режимом роботи. З загального пакету контрактів «Блекуотер» у $ 800 млн. (2006 р.) 120 млн. припало на контракти з ЦРУ та РУМО, саму фірму очолив колишній керівник антитерористичного центру ЦРУ К.Блек, а до її керівництва ввели колишніх відповідальних співробітників ЦРУ та військової розвідки США.

Іншим напрямом інформаційно-розвідувального використання ПВК став збір даних в Інтернеті про терористичні та екстремістські організації світу. Такі послуги, зокрема, надавав спецслужбам США інститут SІТЕ, який веде розвідку в електронних мережах з метою виявлення відомостей про організацію, тактику дій, фінансування та ватажків екстремістських угруповань. Серед комерційних клієнтів SІТЕ – ФБР, ЦРУ, РУМО, міністерство внутрішньої безпеки, комітети Конгресу, фірми та організації.

Яскравим прикладом воєнно-інтелектуальної потужності новітніх найманців слугує блискавична операція із захоплення восени 1995 р. Сербської Країни доволі слабкою хорватською армією (біженцями стали 150 тис. сербів). Як зазначали спостерігачі, цей наступ являв класичну операцію по тактичних стандартах НАТО аж до деталей. Пізніше з'ясувалося, що план наступу й хорватських офіцерів готували співробітники-радники від заснованої у 1987 р. MPRI – відставні офіцери та генерали ЗС США (повідомляється про 340 колишніх генералів у лавах компанії!). Річ у тім, що після того, як у лютому 1994 р. США змусила президента боснійських мусульман Алію Ізетбеговича та лідера Хорватії Франьо Туджмана підписати договір про припинення бойових дій між хорватами та мусульманами у Боснії та Герцеговині, а також заключити військовий союз проти Республіки Сербської, саме MPRI доручили готувати командні кадри для Мусульмансько-Хорватської Федерації Боснії та Герцеговини, підтримувати зв'язок зі штабами НАТО.

Згодом MPRI переключилася на навчання бойовиків албанської Армії визволення Косово й готує зараз 3-тисячний контингент тамтешніх албанців для заміни ним сил НАТО у Косово, який прецедентом свого суверенітету остаточно й символічно зруйнував міжнародно-правову післявоєнну світобудову. Ця ж ПВК забезпечувала реалізацію програм «Навчи та обладнай» в Хорватії, Боснії та Герцеговині (де співвідношення солдат США і найманців досягло 1:1), Колумбії, Ліберії, Македонії, Грузії, Киргизії. ПВК все частіше залучаються до висококваліфікованих заходів із проведення командно-штабних ігор, моделювання бойових дій.

Участь у розвідувальній (розвідувально-підривній) діяльності залишиться і надалі перспективним напрямом використання ПВК державами, адже це дозволить зняти відповідальність за виконання «брудної роботи» з власне державних розвід служб. 24 червня 1997 р. відбулася закрита нарада в РУМО США, присвячена «приватизації функцій із забезпечення національної безпеки». Керівники розвідки збройних сил дійшли висновку, що у найближчі десятиліття контрактори стануть основним інструментом реалізації політики Вашингтону та його союзників у сфері військової безпеки за кордоном.

Діяльність приватних військових компаній (далі – ПВК) не досягла б такого масштабу, якби не налагоджений механізм лобіювання їх інтересів у вищих ешелонах істеблішменту, передовсім – американського. Власне зародження приватних армій відбувалося, в першу чергу, у надрах енергетичних транснаціональних компаній (далі – ТНК), і спочатку вони визначалися для захисту об'єктів видобутку та транспортування енергоносіїв. Однак дуже швидко ПВК набули і функції негласних збройних сил, здатних без офіційних санкцій вести боротьбу із захоплення ресурсних районів. Показовим прикладом є компанія "Браун енд Рут", найнята у 1992 р. міністром оборони США Дік Чейні для розробки основ використання ПВК для забезпечення дій регулярної армії у зонах локальних війн.

Пізніше компанія змінила назву на "Келлог Браун енд Рут" і стала дочірньою фірмою нафтової корпорації "Хеллібертон", яку лобіював Дік Чейні (вже як віце-президент США).

Про посадовий рівень лобістів ПВК свідчить приклад корпорації "Карлайл Групп", до керівництва якої увійшли екс-президент Джордж Буш-старший, колишні держсекретар Джеймс Бейкер, директор ЦРУ і міністр оборони США Френк Карлуччі. Останній створив у складі "Карлайл Групп" військову фірму BDM, яка придбала ще одну ПВК – "Вінелл корпорейшн", котра виконує замовлення ЦРУ, Пентагону, міжнародних організацій, а також Туреччини, Саудівської Аравії та Оману. Зокрема, в Саудівській Аравії понад 1000 співробітників готували кадри для Національної гвардії та ВПС (30 з них загинуло у травні 2003 р. у результаті підриву представництва ісламськими радикалами). Завдяки Френку Карлуччі прибутки BDM від урядових контрактів до 1994 р. зросли до $774 млн.

Президентом згаданої MPRI став Карл Вуоно – начальник штабу сухопутних сил США у 1987–1991 рр., який керував операціями у Перській затоці. До складу керманичів компанії увійшли колишні начальник РУМО США Гарі Соістер та командувач збройними силами США у Європі Кросбі Сейнт.

Отже, апробованою схемою стало створення ПВК як підрозділу ТНК з подальшою автономізацією та формальною організаційною самостійністю, вивід ПВК через впливових відставних політиків, воєначальників та керівників спецслужб в зону отримання державних замовлень, перетворення контакторів на паралельних із державними силами учасників збройних конфліктів та окупаційної служби, а також використання їх для таємних операцій в обхід легітимної влади.

Під роздержавлення сфери безпеки і оборони навіть підводилася "теоретична база". 10 вересня 2001 р. міністр оборони США Дональд Рамсфельд виголосив програмну промову, де заявив, що існує противник, який підриває обороноздатність країни, наражає на ризик життя військовослужбовців. Цей ворог – "бюрократія Пентагону", відтак необхідно переходити на нову модель оборонної політики, основану на приватному секторі. Після подій 11 вересня 2001 р. з'являється і "доктрина Рамсфельда", згідно з якою військова політика має ґрунтуватися на поєднанні таємних операцій, застосуванні ПВК та масованому використанні високотехнологічної зброї. Влітку 2002 р. шеф Пентагону виступив на сторінках органу Ради з міжнародних відносин "Форін Афферс", агітуючи за "більший підприємницькій підхід" у воєнній сфері, тобто перетворення війни у бізнес, ринок приватних послуг. Нарешті, доповідь міністерства про стан оборони США у 2006 р. ввела поняття "тотальні сили міністерства оборони", до яких віднесли (і урівняли в правах) найманців поряд з регулярними військами, резервом та цивільним персоналом. Незадовго до відставки наприкінці 2006 р. Дональд Рамсфельд встиг поширити режим таємності на діяльність ПВК в інтересах військового відомства.

У щорічному посланні до нації в 2007 р. президент Джордж Буш-молодший виклав план посилення армії "Цивільним резервним корпусом", що "дозволить нам наймати цивільних осіб, які мають критично важливі навички, для виконання завдань за кордоном тоді, коли вони стануть потрібні Америці". Не випадково в американській стратегії приживися термін "малопомітний слід", під яким розуміється і застосування найманців у бойових діях. Секретність дій ПВК забезпечує американську адміністрацію політичним прикриттям, дозволяючи розгортати "кишенькові армії" без санкції Конгресу, інформування держави і суспільства, дозволяє убезпечити від відповідальності за скоєне і самих "псів війни" (до 2006 р. із понад 100 тис. найманців в Іраку до кримінальної відповідальності притягнутий один, а самі вони мали імунітет від іракських законів).

Між тим стають надбанням гласності нові таємні операції західних спецслужб, в яких не обійтися без залучення новітніх ландскнехтів. Відомо, наприклад, що Леон Панетта, директор ЦРУ у 2009–2011 рр., дізнався від своїх співробітників, що його розвідувальне відомство 8 років проводить таємну операцію, про існування якої не знали навіть в органах Конгресу з контролю над розвідслужбами. Відомо лише, що вона носить "антитерористичний характер" й почалася майже одразу після подій 11 вересня 2001 р. Наказ не ставити до відома про операцію Конгрес віддав віце-президент США Дік Чейні. Правда, допитлива «Уолл Стріт Джорнал» повідомила, що йдеться, імовірно, про створення підрозділу або навіть загонів ліквідаторів, подібних тим, які організувала ізраїльська розвідка МОССАД для покарання убивць спортсменів на Олімпіаді-1972 у Мюнхені.

В цілому можливість тіньового використання ПВК слугує однією із основних причин такого широкого звернення великих держав до послуг найманців. Держава формально не несе відповідальності за інциденти за участю "диких гусей". Найманці не підпадають під статистику втрат, яка оприлюднюється (до середини 2008 р. в Іраку втрати тільки "Блекуотер" становили понад 1000 вбитими і 15 тис. пораненими – в той же час там загинуло понад 4000 американських вояків і 30 тис.отримали поранення).

Розширюються географія ПВК. Їх почали створювати ПАР, Індія, Південна Корея, деякі арабські країни. Поступово до ринку комерційних військових послуг втягується і пострадянський простір. Так, в Іраку в 2004–2007 рр. охоронні функції виконували російські контрактори із загону "Тигр Топ-рент секьюріті" та "Орел-антитерор". Вони переважно забезпечували перевезення вантажів у взаємодії із МО та МВС Іраку, ПВК із США та Великої Британії, отримавши високу оцінку "старожилів" охоронного бізнесу (навіть провели без втрат конвой, який не спромоглися забезпечити американські колеги). В останні роки гучно повідомляється про російську ПВК «Вагнера», чиїх бійців наприкінці лютого 2020 р., наприклад, вивели із Лівії.

В останні роки спеціалісти висувають прогнози щодо швидкого виходу на ринок ПВК професіоналів і охоронних фірм Росії та країн СНД, включно з Україною. Цьому сприяє виконання миротворчих місій за межами України, що призводить до розвитку неформальних контактів з іншими зарубіжними військовими контингентами, отримання, по суті, звички до служби за кордоном за оплату (відбувається і зміна світоглядового підходу до військової служби – від захисту Батьківщини до звичайного ремесла). Потужним стимулом є і низький рівень оплати та соціального захисту військовослужбовців, адже грошове утримання командира батальйону ЗС України дорівнює в еквіваленті зарплаті рядового армії США. У липні 2009 р. в Афганістані загинуло шість колишніх пілотів Повітряних сил ЗС України, що працювали за контрактом у молдовській авіакомпанії.

Російська охоронна структура при компанії "Інтеренергосервіс", що діє в Іраку, втратила 4 осіб вбитими. Навесні 2004 р. ПВК "Ерінус Ірак Лімітед" найняла групу росіян, українців, югославів, болгар, а американські компанії ведуть набір сербів. Представництва британських ПВК ("Армор Груп", "Контрол Ріск", "Олив Секьюріті"), американської "Кролл" відкрили представництва в Москві, "Блекуотер" – у Ташкенті.

Між тим спроби використати військовий потенціал для створення тіньових військових структур вже стали реальною загрозою національній безпеці України. У 2004 р. військова контррозвідка СБУ викрила намагання групи громадян Греції, Іраку та Пакистану вербувати в Україні найманців та незаконно придбати озброєння та військову техніку на 800 млн.доларів (оперативно-тактичні ракети, зенітно-ракетні комплекси, реактивні системи залпового вогню, гранатомети, реактивні вогнемети, протитанкові ракетні комплекси, РЛС, БЛА, засоби зв'язку). Іноземці намагалися оформити фіктивні документи нібито для постачання зброї арміям третіх країн й оминути органи експортного контролю. Громадянам України в Одесі пропонували підшукати 100-150 військових спеціалістів для участі у бойових діях (саперів, підривників), найманці мали пройти спецпідготовку у таборах в Україні. Іноземці навіть відвідали – спеціалізоване зовнішньоторгівельне підприємство "Прогрес", аби оглянути зразки техніки та озброєнь, плануючи у перспективі збільшити незаконну оборудку до 4 млрд. доларів. Професіоналізм української спецслужби зірвав цей небезпечний задум.

Застосування ПВК у найближчі десятиліття залишиться невід'ємною складовою військової та спеціальної машини євроатлантичної цивілізації. Воєнізовані корпорації будуть відгравати все більш значущу роль у зонах численних конфліктів, перебираючи на себе функції регулярних армій та поліцейських сил. Якщо тривалий час ПВК спеціалізувалися на підготовці військово-поліцейських кадрів, то нині вони беруть участь у збройних конфліктах як повноцінні військові формування.

Тіньові, майже непрозорі для контролю ПВК, зокрема, ідеально придатні до застосування у т.зв. "гуманітарних інтервенціях" (далі-ГІ)–особливої форми примусових дій, які застосовує міжнародне співтовариство або окремі держави по відношенню до певної держави (військово-політичної сили) без дозволу зі сторони останніх.

Однак сама ГІ може бути використана могутньою державою як політичний важіль для реалізації гегемоністських спрямувань, може посилити існуючу напругу і перерости у "гуманітарну біду". До того ж об'єкт ГІ може довільно обиратися потужними державами, які "порушення прав людини" використовують лише як привід для покарання нелояльних держав або для укорінення у привабливих для них регіонах світу.

Вже зараз у міжнародних військових операціях ПВК мають статус рівноправного правового суб'єкта поряд зі збройними силами. Водночас дискусійним залишається питання про правовий статус ПВК та поширення на них міжнародних конвенцій, насамперед, Женевських, про права учасників бойових дій.

Співробітники ПВК, крім високої кваліфікації, згуртовані великою матеріальною зацікавленістю, суворою корпоративною етикою, острахом кари відступникам й відповідальності за тяжкі злочини та інші порушення законодавства країн-працедавців та й власних держав. За словами офіцера американської розвідки, "ці хлопці утворили особливу субкультуру", і навіть співробітники Пентагону не знають істинної суті завдань, що виконують ПВК у тому ж Іраку. Найманці розуміють, що у разі провалу жодна держава не поспішить захистити їх, жодна сила не підтвердить, що їх наймала.

Дискусія про доцільність ПВК в останні роки розгорнулася в Російській Федерації (стало закономірністю повторення Україною багатьох явищ життя «північного сусіда» із затримкою у 2-3 роки). У березні 2018р. радіостанція «Эхо Москвы», із посиланням на голову комітету Загальноросійського офіцерського зібрання Євгена Шабаєва, повідомила про подання до Міжнародного кримінального суду в Гаазі позиву на організаторів ПВК з метою перевірки фактів «примусового утримання осіб та їх залучення до бойових дій». За твердженням Шабаєва, у ПВК за кордоном проходять службу тисячі росіян, які беруть участь у бойових діях у Донбасі, Сирії, Лівії, Центральній Африці, а їх втрати обраховуються сотнями бійців. Прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков у зв'язку із цим заявив, що «де-юре у нас не має таких юридичних осіб, як приватна військова компанія».

Тим не менш, проект закону про ПВК у січні 2018 р. був внесений у Державну думу лідером «Справедливої Росії» Сергієм Мироновим та очільником фракції цієї партії Михайлом Ємельяновим. Навесні того ж року уряд РФ надав до Державної думи негативний висновок на законопроект про діяльність воєнних контракторів. Подібні висновки надали Генеральна прокуратора, Мінюст, МО, Мінфін, МЗС, ФСБ, СЗР, ФСО та Росгвардія. Серед аргументів (які у правовому полі практично тотожні українським) називалися заборона на діяльність незаконних збройних формувань, монополія центральних органів влади у питаннях війни і миру, оборони і безпеки, зовнішньої політики.

Але що там Росія. Суперечності навколо доцільності застосування ПВК загострилися у цитаделі контр-акторів – США, і багато в чому коштували посади очільнику Пентагону Джеймсу Меттісу у грудні 2018 р. Справа у тому, що (на фоні стагнації «афганського тупика») у липні 2017 р. президент Дональд Трамп призначив своїми радниками згадуваного вже засновника «Блекуотера» Еріка Прінса та керівника ПВК «Дан Корп Інтернешнл» Стівена Фейнберга, котрі стали мільярдерами на контракторському промислі. У верхах загострилися дебати щодо правоздатності використання ПВК у збройних конфліктах, і генерал Меттіс як раз категорично висловлювався проти такої практики. На його думку, «коли американці вибудовують свій національний авторитет в єдину лінію, приватизація, вірогідно, є не самою мудрою ідеєю». Заслуженого воєначальника підтримав радник президента Дональда Трампа з національної безпеки відставний генерал-лейтенант Герберт Макмастер та державний секретар Рекс Тіллерсон. Обидва високопосадовці також залишили посади і відтоді навіть на обговорення участі американських ПВК у війнах «демократично» наклали табу. Прогнозується, що наступає новий «золотий вік» для солдат фортуни.

Натомість Ерік Прінс репрезентував план щодо заміни 23 тис. вояків США і країн НАТО в Афганістані контингентом із 27 тис. співробітників ПВК, 6 тис. контрактників (відставні бійці Сил спецоперацій США і НАТО) та 2 тис. вояків власне ССО армії США. При цьому вояки регулярних ССО мають нести основне бойове навантаження й «забезпечать якісне виконання поставлених завдань». Контрактори ж будуть діяти, як структури, придані афганським урядовим військам, забезпечувати медичну евакуацію, авіапідтримку та обслуговувати два американські шпиталі. «Прайс» від Прінса потягнув на 5,5 млрд. доларів, з яких 3,5 млрд. мали б витратити на ПВК та контрактників.

Зазначимо, що 29 лютого 2020 р. у столиці Катару представники США й «Талібану» (контролює 40 % території Афганістану) підписали, у присутності очільника Держдепартаменту США Майка Помпео, «історичну угоду» – очікується, що упродовж 14 місяців іноземні війська залишать країну. Але випадок із «впертим» Меттісом показав всю силу лобізму воротил приватного військового бізнесу...

Новітні найманці самі стають «креативним елементом» і починають формувати своє поле інтересів й, відповідно, міжнародний порядок денний. Члени цих організацій, що мають здебільшого наднаціональний характер, входять до складу не тільки національних еліт, але й топ-менеджменту корпоративних структур, утворюють новий вимір міжнародної взаємодії поза рамками національних або корпоративних інтересів і відповідної правової або етичної основи.

Подальший розвиток недержавної системи військово-політичних відносин приведе до того, що вона буде ставати усе могутнішою, а також технологічно й інтелектуально оснащеною, здатною не тільки паразитувати на державах і міждержавних блоках, але й активно впливати на них. Не важко передбачити, що головною метою такого впливу буде забезпечення довгострокового "фронту робіт" у і без того нестабільному світі (згадаємо хоча б прогнози про запеклі війни за джерела питної води через 20-30 років.

Проведене дослідження організації та діяльності приватних військових компаній (понад половини з яких зосереджені саме в США) дозволяє дійти висновку про перетворення певних їх типів на новітній різновид ССО.

Зрозуміло, що дозволити собі утримувати й, головне, використовувати на свій розсуд, можуть тільки обрані держави, або структури транснаціонального управління, економічним базисом яких є ТНК.

Між тим, в Україні триває обговорення проекту «ПВК-ua». 25 лютого 2020 р. в інтерв'ю «Радіо НВ» на підтримку запровадження в Україні компаній контакторів висловився Секретар РНБО України Олексій Данілов. «У мене позитивне ставлення до приватних військових компаній, – наголосив високопосадовець. – Ми живемо в сучасному світі, і якщо раніше компанії були тільки на державному рівні (державні війська), то сьогодні, я вважаю, у сучасному світі вже час переходити до приватних компаній. Інша справа – в який спосіб, де та для чого їх використовувати. Це вже питання іншого ґатунку». Олексій Мячеславович (особа з великим як управлінським, так і бізнесовим досвідом) має рацію – ПВК у світі, звісно, поширені, але їх призначення в українському варіанті та механізм запровадження потребують ретельної підготовки, прогнозування ризиків й комплексу наслідків. Як раз тут і виникають обґрунтовані запитання.

Як вже йшлося, певному цивілізаційному колу країн або народів (у розумінні цивілізації як стійкого історико-культурного типу буття, котрий визначає моделі державності, духовно-ментальне забарвлення типу державного управління, економічних відносин, зовнішньої політики, і, що важливо – специфіку воєнної організації, її завдань, суспільні уявлення про «людину озброєну», глибинні традиції щодо ставлення до військового служіння). Ісландія армії не має, а для гуркхів вже 200 років служіння британській короні – національне ремесло, з сучасним конкурсом на вакансію у 150 осіб на місце.

Західна Європа з пізнього Середньовіччя перейшла, переважно, на наймані армії. Фламандці, загони кондотьєрів, швейцарці та їх конкуренти – ландскнехти увійшли в історію як класичні професійні найманці. Епоха колоніальних завоювань та величезні надлишкові ресурси, що хлинули із заморських володінь, відсутність зовнішніх загроз існуванню європейських народів закріпили «комерціалізовану» модель військової служби та ставлення до неї як ремесла, масове озброєння народу на відсіч ворогу стало радше історичним виключенням. ПВК стали, поміж іншого, закономірним наслідком такої цивілізаційної моделі «воювання», як сказав би полковник Євген Месснер.

Зовсім інша модель відносин «армія-народ-ментальна матриця» утвердилася на теренах України в історичні епохи Давної Русі, Козацько-гетьманської держави, імперський час (коли малоросійські губернії дали Російській імперії чотирьох фельдмаршалів, до 3000 генералів й адміралів, до третини офіцерського корпусу, а українські пісні були стройовими у низці полків), радянський період (низка маршалів, більшість комфронтами і 300 генералів лише в роки Великої Вітчизняної).

Багатовікові особливості зовнішніх загроз (постійні нищівні навали кочових народів на геополітичному кордоні з Великим Степом, прихід об'єднаних сил завойовників із Заходу із наміром тотального підкорення й геноцидом гітлерівського штибу) змушував розглядати армію як загально народну справу, а людину у формі – плоттю від плоті народу, виділяти величезну частку ресурсів зони ризикованого землеробства на постійну обороноздатність, підпорядковувати цій меті особливості державно-адміністративного ладу, обмеження особистих прав, культурно-ментальні матриці тощо. Утім, з цього приводу існує серйозна наукова література. Сучасні спостереження, до слова, виявили «рефлекторне» тягнення армій пострадянських народів до цих глибинних шарів воєнно-цивілізаційної традицій (в ЗМІ описані численні випадки благоустрою меморіальних поховань загиблих у боях з гітлерівцями військовослужбовцями ЗС України в зоні проведення АТО-ООС попри близька 30 років потужної й глумливої дискредитації учасників війни як «марних жертв війни двох диктаторів»).

Поки що Україна не обходиться без строкової служби, а ставлення до військовослужбовця в цілому залишається як до захисників, виконавців «священного обов'язку». Запровадження ПВК неминуче піддасть ерозії традиційне ставлення народу (якими б швидкими темпами він, на жаль, не скорочувався) до армії, поки що «народної», хоча і вже з квазі-англосаксонською системою сержантських «личок». Створення ПВК неминуче позначиться на ставленні до «регулярних» вояків та Збройних Сил України (від уявлення про «невдах, які не потрапили на заробітки» до «всі вони за гроші служать»). Афганська війна 1979–1989 рр. не випадково вважається одним із ментальних каталізаторов розпаду СРСР – люди важко розуміли необхідність загибелі «наших хлопців» на «захист завоювань Квітневої революції» у далекій феодальноісламській країні. Утім це «лірика».

Запроектовані ПВК України зорієнтовані виключно на зовнішнє застосування й отримання неабиякого прибутку, на чому першочергово наголошують ініціатори впровадження новели (чи потрапить законна частка заробленого до держбюджету – велика таємниця, адже всередині країни формально неозброєний «середній клас» все менше виявляє справності у цій справі). Гаразд, але у такому разі українські контрактори-неофіти потрапляють на вже розпайований, розділений світовий ринок контракторів, де панують описані нами у цій статті «кити» сучасного найманства, вписані у систему лобіювання замовлень їх послуг на вищому політичному рівні наддержави й транснаціональних систем управління.

Якщо розсудити суто ринково: яка буде реакція на новаків? Чи витримають вони конкуренцію, а радше – чи взагалі зможуть запрацювати там? За аналогією – потужний ВПК України суттєво демонтований, а поява його продукції гальмується конкурентами. Україна, скажімо, мала чудову багатогалузеву базу будівництва військових кораблів, включаючи океанські ракетні крейсери та авіаносці. Тепер досить подивитися на опис макету «багатоцільового корвету типу «Гайдук», то там все, як треба у «великій аграрній державі» – гармата «Ото Мелара», німецька силова установка, ПКР, здається, «Гарпун» тощо. У 2016 р. на перше місце за вартістю продажу в експорті Україні висунулися «сирі зерна соняшника».

І ще раз про конкуренцію, тепер вже внутрішню. По суті, ПВК утворюють паралельну державній військову організацію (на жаль, вже не першу). Ми писали, що за світовим досвідом ПВК поповнюються кращими спеціалістами (не тільки відставними, але й «відрядженими») із принципово вищою ставкою оплати «ратної праці». Для професіоналів армії та спецслужб, осіб із бойовим досвідом контрактори–спокуслива сфера застосування багатоманітних навичок. Рівно як і для вивчених за державний рахунок молодих офіцерів, та і в цілому молодих людей призивного віку.

Зрозуміло, що якщо навіть вітчизняні ПВК зосередяться суто на закордонній діяльності (хоча – де гарантія при розперезаній правоохоронній системі України) їх структури, бази, арсенали, тренувальні табори тощо будуть існувати всередині держави, утворюючи непрозорий, але боєздатний анклав.

Зазначимо принагідно, що аргумент відносно «працевлаштування неприкаяних учасників бойових дій» теж вкрай обмежений (за цим, до того ж, проглядається туга за необхідністю збереження системи державного піклування й соціального забезпечення/адаптації комбатантів). Станом на 1 липня 2019 р., за офіційними даними, статус учасників бойових дій (лише за АТО-ООС) отримало вже майже 370 тис. громадян. Невже всі підуть до ПВК «Гайдамака-Інтернешнл»?

Діяльність громадян України у сфері надання мілітарних послуг за кордоном потенційно створює додаткові проблеми у сфері незаконного обігу зброї (включаючи вивезення його з України). Відомо, що одним із найбільш галопуючих й суспільно небезпечних відгалужень організованої злочинності стала незаконна торгівля зброєю та боєприпасами. Властивими рисами таких правопорушень (котрі, потенційно, здатні сформувати арсенали радикальних угруповань, що виношують наміри насильницького захоплення влади або інших злочинів проти державної безпеки) є систематичні крадіжки з військових складів, налагодження каналів постачання зброї з зони проведення АТО-ООС. Регулярно вилучається велика кількість бойової стрілецької зброї, гранат, тисячі одиниць боєприпасів тощо. Лише у 2016 р. у сфері боротьби з незаконним обігом зброї підрозділи кримінальної поліції виявили і вилучили 64 гранатомети, понад 1 850 гранат і саморобних вибухових пристроїв, майже 960 одиниць вогнепальної зброї і понад 150 тисяч набоїв, сотні артилерійських і мінометних боєприпасів. Були випадки вилучення у схованках навіть ПЗРК й ПТУР.

Далі. При існуючому стані дієздатності державного апарату й управління, ефективності захисту правопорядку, фактичної втрати державою «монополії на насильство» – які існуватимуть (якщо без окозамилювання) дієві запобіжними легалізації у вигляді ПВК т. зв.«олігархічних армій», парамілітарних формувань, котрі (попри гучні назви) здебільшого займаються вирішенням, скажімо так, господарчих суперечностей, інших не передбачених законодавством воєнізованих формувань. До речі, під час спроб переведення учасників воєнізованих формувань «Правого сектору» до лав ЗС України або НГУМВС з'ясувалося, що 5 та 8-й «батальйони» радикалів в зоні АТО нараховують 70-80 багнетів (натомість в областях була розгорнута ціла мережа «запасних сотень», що часто фігурувала в поліцейських зведеннях про «отжим» або штурм будівельних майданчиків).

Творення вітчизняних ПВК відбуватиметься на тлі загрозливої криміногенної ситуації в цілому. За даними Генеральної прокуратури України, у 2016 р. було зареєстровано понад 592,6 кримінальних правопорушень (що на понад 27 тис.перевищує рівень 2015 р.), з яких 213,5 тис. кваліфікувалися як злочини тяжкі (на 20% більше, ніж у 2015 р.). Чисельність правопорушень у 2015 р. перевищила 565 тис. випадків (у 2014 р. – 529 тис., у 2008 р. – 390 тис.), що на думку керівництва МВС України обумовлено бойовими діями на Сході України, безробіттям та погіршенням соціального здоров'я, дезорганізацією самих правоохоронних органів.

Варто згадати і про суттєве погіршення кадрового потенціалу підрозділів кримінального розшуку, загалом лише по м. Києву не пройшло переатестацію 80 % керівних кадрів колишньої міліції. Надмірно зросло навантаження на оперативних працівників та слідчих, на яких припадає по 8-10 справ у провадженні (при припустимих двох). Одним із наслідків ураження кваліфікованого потенціалу органів внутрішніх справ стало те, що у 2016 р. рівень розкриття злочинів впав до 30 % (у 2013 р. – 45 %), а найнижчий рівень розкриття злочинів – 16 %, зафіксовано у столиці.

Проте найбільш небезпечним криміногенним чинником сприяння поширенню оргзлочинності та порушень правопорядку в цілому слід визнати зростаючі гострі фінансово-майнові диспропорції, адже вони не тільки ведуть до зубожіння й потягу до кримінального «ремесла», але й деморалізують суспільство, руйнують правосвідомість, ведуть до катаклізмів за зразком «безрозсудного й безпощадного бунту» за умов відсутності реального громадянського самоврядування, розвинутих легітимних механізмів взаємодії держави й суспільства, низькому рівні політичної культури та охлократичних традицій.

Відомо, що соціальному колапсу та поширенню поза правової моделі повсякденного життя сприяє саме прірва між багатством і бідністю, кричущі майнові диспропорції. Нерівність в Україні є надзвичайно рельєфною в порівнянні з ситуацією у розвинених країнах світу. Якщо в країнах Європейського Союзу статки 10 % найбільш багатих та 10 % найбільш бідних відрізняються у п'ять-шість разів, то в Україні – у 35–40.

Одночасно синергія негативних чинників буття України призвела до якісного погіршення потенціалу виживання держави, адже станом на середину 2016 р. 91 % опитаних Інститутом соціології НАН України оцінював ситуацію у державі як критичну й вибухонебезпечну (проти 75 % у 2013 р.), що дало підстави визначити стан українського соціуму як «суспільства тотальної недовіри з перевагою страхів та тривожного очікування".

Наслідки тривалого занепаду виробничого, інноваційного та соціокультурного потенціалу країни, обмеження дієздатності української державності внаслідок панування олігархічної моделі та злочинних кланів, численних парамілітарних формувань, масштабних корупційних проявів породили негативну (з ознаками незворотності) історичну ситуацію, яка загрожує повною втратою здатності до динамічного розвитку на основі усвідомлених національних інтересів та достойного майбутнього нації.

До цього варто додати масову мілітаризацію й несамовиту радикалізацію суспільної свідомості (чимало з носіїв якої взагалі «нікому не служили» і горіти у танку не збираються, просто «постять та лайкають»), яка практично виключає внутрідержавний консенсус й пошук перспективної доктрини національного розвитку.

Взагалі пострадянський період неодноразово (й болюче) доводив неможливість успішного запозичення (копіювання) зарубіжного досвіду. За виникненням й поширенням ПВК у повоєнному світі – потужна воєнно-цивілізаційна традиція вузького кола країн «золотого мільярда», спроби потрапити в яких суворо караються. «Пересадка» специфічних структур (економічних, культурно-ментальних, воєнно-політичних тощо), які є продуктом особливого й унікального історичного шляху, практично виключена, а такі спроби породжують небезпечні мутації (засновник першої цивілізаційної теорії М. Данилевський назвав це «законом непередаваємості»).

Мало сумнівів у тому, що ПВК в Україні легалізують («вистачить голосів»). Але враховувати ризики не завадить. Як казав колись міністр закордонних справ Австро-Угорщини, граф Дюла Андраши, державний човен може перевернути і переповнення золотом, і переповнення лайном.

Сподобалась стаття? Подаруйте нам, будь-ласка, чашку кави й ми ще більш прискоримося та вдосконалимося задля Вас.) SG SOFIA - медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться. Help us and Donate!