ПОСТУП ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ (1991 – 2019)

Михайло Мінаков
філософ, дослідник історії модерності та пострадянських ідеологій, доктор філософських наук, керівник української дослідницької програми в Інституті Дж. Кеннана, головний редактор журналу «Ідеологія і політика»

Вибір на користь демократичного розвитку (разом із національною державою та ринковою економікою) населення радянської України зробило у 1991 році, започаткувавши свою Третю Республіку.

Чому ця республіка третя? В модерні часи Україна мала період спроб державотворення між 1917 та 1923 роками, що заслуговують на назву Перша Республіка, попри те, що «спільну справу» ці політичні проекти мали у дуже невизначеному вигляді. Друга Республіка — це радянський період, коли постала радянська Україна, з її тоталітарною та пост-тоталітарною альт-модерністю. Відтак, доба незалежності – це Третя Республіка.

Третя Республіка постала як змушений вибір пізньорадянського населення, яке потребувало вижити в умовах розпаду СРСР і зростання політичної та економічної кризи на початку 1990-х. Втілення запитну цього населення на демократію було обумовлено утопічною уявою про «західний спосіб життя» та політичну свободу. З огляду на те, що демократія була одною з засновчих цілей Третьої Республіки, то в цій статті я хотів би визначити, наскільки вони реалізовані у 2019 році?
Цикли розвитку Третьої Республіки і конституція України
Не теренах сучасної України демократичний політичний розвиток починається приблизно з 1989 року, коли в «перебудовному» Радянському Союзі була скасована однопартійність та розпочалися перші багатопартійні вибори (хоч і з особливими перевагами для КПРС). Після перших відносно вільних виборів до Верховної Ради СРСР, були проведені й парламентські вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року. Нарешті 1991 року в Україні відбулися два визнані референдуми – про збереження СРСР і про незалежність, один невизнаний референдум, та перші президентські вибори. Ці виборчі кампанії сприяли залученню українського населення до активної політичної участі та поширенню ідеологічного плюралізму. Так, приблизно тридцять років тому наші громадяни розпочали процес практикування демократичної політики, а з ним розпочався й період, який українські та іноземні вчені дещо поспішно назвали періодом переходу чи транзиту.

Попри іронію Віктора Пелевіна, який назвав цей час «перехідним періодом нізвідки в нікуди», принаймні на рівні поняття, йшлося про перехід від посттоталітарного суспільства до демократичного. Проте результат цього транзиту і справді виглядає таким, на який точно не сподівалися ті, хто був свідком подій тридцятирічної давнини. Вже у перші роки незалежності відбувається поєднання політичних інституцій на формальні та неформальні. Перші були описані в законах, а пізніше й у Конституції (президент, парламент, місцеве самоврядування, незалежне судочинство, партії тощо). Натомість другі були поза офіційними санкціями чи риторикою, однак дедалі більше визначали доступ до центрів влади і контролювали найважливіші економічні ресурси країни (неопатримоніальні групи, фінансово-політичні групи, олігархічні національні та регіональні «клани»). Так, є підстави стверджувати, що у ході драматичного перехідного періоду 1990-х років політична система України набула форм поєднання демократичного фасаду та закулісних олігархічних інституцій.

Співіснування цих двох типів політичних інституцій визначало наш розвиток весь цей час. Суперечності між цими двома шарами політичної системи стали передумовами революційних циклів у 1992-2004 та 2005-2014 роках. У ході кожного з цих циклів на зміну періоду демократичних спроб приходила олігархічна конкуренція й суспільна дехорієнтація, а згодом і спроби авторитарної консолідації влади, яка призводила до громадянського протесту на межі з повстанням і зміни режиму (Помаранчева революція та Євромайдан). Ці цикли тривалий час створювали перешкоди для сталого розвитку України, аж поки асоціація з ЄС та війна на Донбасі не дала шанс змінити криву розвитку в 2014-2019 роках.

Однак цикли були не тільки перешкодами. В певні моменти кожного з них створювалася можливість для поступу України на шляху створення громадянської нації та держави, заснованої на верховенстві права. І сьогодні, попри війну та економічні негаразди, населення України продовжує підтримувати її політичну незалежність та державний суверенітет. Попри напружені стосунки між етнолінгвістичними та ідеологічними групами, українському суспільству вдається зберігати єдність і разом долати кризи. Проте тут досі існують певні проблеми з політичними свободами та громадянськими правами: Україну визначають як «частково вільну» країну.

Гібридна політична система та її циклічний розвиток шкодять достатку домогосподарств та соціальній захищеності населення України. Після вкрай глибокої соціоекономічної кризи 1990-х років (так, приміром, лише 1994 року Україна втратила 24% ВНП) українському уряду вдалося лібералізувати економіку, взяти під контроль інфляцію та дати поштовх економічному зростанню. Проте періоди економічного росту та суспільної стабільності переривалися періодами серйозного падіння ВВП — на 15% у 2008-2009 та на 14% у 2013-2016 роках.

У цих умовах пострадянська українська держава розвивалася під впливом кількох фундаментальних суперечностей: президентська система проти парламентської, централізація проти місцевого самоврядування, інституціалізована демократія проти кланової політики.

Боротьба між президентськими та парламентськими інституціями почалася ще в ранній пострадянський період. Президенти Леонід Кравчук (1991–1994) та Леонід Кучма (1994–2005) боролися за поділ влади з Верховною Радою. Ця боротьба призвела до довгого процесу укладання Конституції, впродовж п'яти років з 1991 до 1996 рр. Під значним тиском з боку президента Кучми Конституцію було нарешті затверджено у червні 1996 року. У ній була прописана президентсько-парламентська система, в якій президент мав багато контролю над виконавчою гілкою влади, включно з прем'єр-міністром, Кабміном та мережею голів держадміністрацій — представників президента в усіх областях, Автономній Республіці Крим, Києві та Севастополі. Однак Верховна Рада зберегла за собою високий рівень незалежності і мала збалансований вплив на судову систему.

Боротьба між цими інституціями посилилася, коли президент Кучма спробував обмежити незалежність українського парламенту шляхом референдуму в 2000 році, який міг призвести до розриву ВР на дві палати і ще більше підсилити владу президента. Попри те, що більшість українців підтримали реформи президента, Верховній Раді вдалося заблокувати їх втілення.

У результаті домовленості між елітами під час Помаранчевої революції в період президентських виборів 2004 року (яку ще називають першим Майданом) було внесено зміни до Конституції, які зробили Україну парламентсько-президентською республікою. Президент зберігав свій вплив на сфери державної безпеки та дипломатії, тоді як парламентська коаліція отримала контроль над Кабінетом Міністрів.

На початку правління президента Віктора Януковича (2010-2014) президентові вдалося здобути неформальний контроль над Конституційним Судом України й добитися як мінімум неоднозначного скасування змін, внесених до Конституції у 2004 році. Завдяки цьому рішенню президент Янукович отримав більше влади, ніж йому доручили виборці. Президентсько-парламентська система була відроджена й залишалася в силі до лютого 2014 року.

Внаслідок протестів Євромайдану (взимку 2013-2014) та втечі президента Януковича, Верховна Рада поновила чинність Конституції 2004 року. Сьогодні Україна де-юре є парламентсько-президентською республікою, хоча реальна влада президента Порошенка сягала далеко за конституційні межі.

Нарешті, Конституція України знов переживає переробку за умов перемоги Володимира Зеленського і його партії «Слуга народу» в 2019 році. За вересень 2019 року обсяг впливовості депутатів Верховної Ради було зменшено, а реальна влада президента демонстративно виросла.

Однією з перших жертв боротьби між президентами та Верховною Радою стало місцеве самоврядування. У 1990-х роках повноваження місцевих рад поступово переходили до центрального уряду. До 2002 року Кабмін та ВР зосередили у своїх руках таку владу, що президент Кучма мусив започаткувати певну обмежену децентралізацію, щоб зменшити тягар повноважень центральної влади. Проте ця реформа так і не була втілена в життя, і втрата влади місцевих громад тривала.

Ця тенденція була перервана в результаті реформ, що почалися у 2014 році. Під тиском громадськості, певних груп у парламенті, а також ЄС (на основі Угоди про асоціацію) в Україні почалася реформа децентралізації. До 2019 року органи місцевої влади отримали більше відповідальності за місцеві служби, більші бюджети і важливішу роль у розвитку своїх громад. Проте центральний уряд і досі має значно більше повноважень у прийнятті рішень щодо регіонального розвитку, ніж місцеві уряди. Президент залишає за собою право призначати своїх представників на обласному та районному рівні. Якщо адміністративно-територіальну реформу буде втілено за планом, президенти будуть контролювати рішення місцевих рад через своїх префектів.

Іще одним виміром інституційної боротьби є конфлікт між державними інституціями та неформальними усталеними кланами.
Тут і далі буде вживатися термін «клан» у сенсі ядра неопатримоніальної (патрональної) мережі, що має ознаки політичної родини, зорганізованої за принципом особистої лояльності олігархам і яка суперечить формальним інституціям (Hale 2014; Magyar 2016). В Україні клани укорінені в радянське минуле та зорганізовані навколо регіонального принципу (Minakov 2018).
Україна, пострадянська країна з повільним процесом реформування, відставала у справі створення державних інституцій, які б дозволили демократії та вільному ринку повноцінно функціонувати в 1990-х роках (Aslund 2009). Натомість виникаючі українські еліти та зубожіле населення почали об'єднуватися в неопатримоніальні мережі, які сприяли корупції в державному секторі (Фісун 2016). Ці клани були організовані як регіональні неформальні фінансово-політичні групи і конкурували один із одним на загальнодержавному рівні за контроль над урядом, парламентом і державними монополіями (Puglisi 2003; Minakov 2018). Внаслідок цього вони підтримували президентів як «модераторів» у плетиві стосунків між кланами, а тим часом Адміністрація Президента перетворилася на тіньовий уряд, через який дніпропетровські, донецькі та інші клани могли досягати домовленостей між собою.

Усі ці три типи суперечностей утворювали сукупність перешкод для переходу України до демократії. Пострадянський президенціалізм був джерелом ініціатив, які ставили під загрозу громадянські свободи та розведення гілок влади. Централізація спричинила занепад місцевих громад. Неопатримоніальні мережі ставали для державних інституцій дедалі більш серйозним конкурентом, а так і рушійною силою «системної корупції».
Політичні партії та виборча система
Зазначені вище три сфери суперечностей є чинниками, які псують партійну культуру й виборчу систему в Україні та підточують довіру громадян до своїх представників.

На першому етапі розвитку виборчої системи (1992-1998) була впроваджена мажоритарна система та пряме голосування. За браку нових сильних партій старі мережі Комуністичної партії та нові регіональні клани стали основними конкурентами на виборах. Комуністична партія була сильною, організованою парламентською силою аж до 2014 року. Соціалістична партія, яка постала як центристський відкол від КПУ, також була впливовою в 1990-х і аж до 2006 року. Як свідчить реєстр Міністерства юстиції, в Україні на той час було зареєстровано більш ніж 40 інших партій, але у них не було стабільної структури та чіткої ідеології.

На цьому етапі виборча модель, а також виборчий досвід громадян та партій перебували на стадії зародження. Рамкові закони про вибори були прийняті в 1998 році, після затвердження Конституції та напередодні президентських виборів 1999 року.

На другому етапі(1999-2004) правлячі клани спершу підтримали спробу створити вертикаль влади президента Кучми за білоруським та російським взірцем, але пізніше розкололися на про- та антипрезидентські групи. У цей період в Україні була випробувана модель «партії влади». Президент Кучма та його Адміністрація у 1998-2004 роках використовували у цій ролі кілька різних партій (НДП та СДПУ (о)). Однак була також і спроба консолідувати опозицію в рамках руху «Україна без Кучми». До 2004 року в Україні було зареєстровано вже понад 80 партій.

У цей період в Україні сформувався ідеологічний розкол. Конкуренція між партіями була організована довкола таких питань: (а) пропрезидентська чи пропарламентська позиція; (б) проєвропейськість чи проросійськість, (в) етнонаціоналізм чи неорадянськість. Крім того, стабілізувався поділ на південно-східний та північно-західний електоральні макрорегіони (Fedorenko et al. 2016).

Також у цей період в Україні ввели змішану виборчу систему. Парламент 2002 року був обраний за пропорційними та мажоритарними округами. У результаті антикучмівські проєвропейські групи здобули більшість у пропорційному голосуванні, проте Адміністрації Президента вдалося створити пропрезидентську більшість завдяки мажоритарним депутатам, які були більш вразливими для тиску з боку правоохоронних органів, підконтрольних президенту.

Третій етап
(2005-2009) був періодом інтенсивної партійної конкуренції та зростання ролі Верховної Ради. У цей період політичні партії двічі (у 2006 та у 2007) змагалися між собою на пропорційних парламентських виборах. Партія регіонів перетворилася на партію еліт урбанізованого промислового південно-східного електорального регіону. Ядром партії були кілька кланів з Донбасу, а Віктор Янукович був їхнім безперечним лідером. Ця партія міцно закріпилася в місцевих та обласних радах південно-східної та центральної України, у конфесійних мережах, промислових корпораціях, малому та середньому бізнесі, регіональних медіа, а також встановила тісні зв'язки з Росією, зачатками Євразійського Союзу, а також із інституціями Євросоюзу. Партії «Наша Україна» Віктора Ющенка та «Батьківщина» Юлії Тимошенко конкурували одна з одною за голоси у північно-західному та центральному електоральних макрорегіонах. Ці партії також зосередилися на кооптації місцевих еліт у свої мережі. Крім того, вони конкурували за кращі зв'язки зі столицями країн-членів ЄС та США.

Інтенсивна конкуренція на виборах та шокуюча, нищівна криза 2008-2009 років призвела до ефекту «втоми від демократії», якою був позначений початок четвертого етапу розвитку виборчої системи в Україні (2010-2013). У другому турі президентських виборів 2010 року Віктор Янукович та Юлія Тимошенко представляли два різні типи кандидатів з авторитарною програмою, яка добре вписувалася в цей стан втоми. Попри той факт, що Віктор Янукович переміг із мінімальним відривом, новий президент почав швидко захоплювати всі центри влади: у 2010 році йому вдалося відновити президентську модель правління та здобути більшість у 90% обласних рад на місцевих виборах.

У 2012 році парламентські вибори були проведені за змішаною системою. Попри те, що Партія регіонів здобула лише 30% голосів, Янукович зміг отримати більшість у Верховній Раді шляхом консолідації мажоритарних депутатів та деяких менших партій, включно з Комуністичною. Після ув'язнення популярних лідерів західного макрорегіону — Юлії Тимошенко та Юрія Луценко — електоральний розкол між сходом та заходом поглибився аж до того, що до парламенту потрапила ультраправа партія «Свобода».

Після цих виборів зв'язки між партіями та електоратом, схоже, розриваються. У 2012-2013 роках, у період наростання протестного руху, партії та їхні лідери не змогли очолити цей рух. На початковому етапі за протестами Євромайдану не стояла жодна політична постать чи партія.

Нинішній, п'ятий етап (з 2014 року) пов'язаний із таким собі «перезапуском» партійної системи. Кандидати на президентських виборах та конкуруючі партії на парламентських виборах у 2014 році не належали до найвпливовіших груп передмайданної України. Партія регіонів була знищена, і її виборці на південному-сході фрагментувалися. Партія «Батьківщина» розкололася на групу Тимошенко і «Народний фронт» Арсенія Яценюка. Президент Порошенко та його дрібний партнер Кличко використали маргінальні партії «Солідарність» та «Удар» для створення Блоку Петра Порошенка. Дві нові політичні групи («Самопоміч» та «Радикальна партія») також опинилися серед переможців на виборах (Fedorenko et al. 2016).

Ідеологічною особливістю цього періоду є подолання електорального поділу на Схід і Захід. Це було помітно в 2014 році і підтверджено в 2019 році. Українська виборча екосистема змінилася із втратою кримського та частини донецького електорату і розгубленістю виборців південного сходу через війну. Водночас націоналістичні групи здобули контроль над офіційною політикою пам'яті та освітніми установами, отримавши змогу просувати свій порядок денний (Касьянов 2018).

Змішана виборча модель залишилася чинною до виборчого 2019 року. Попри умови Угоди про асоціацію з ЄС, процес реформ поки що не зачепив виборчу систему. Виборча система України залишається об'єктом боротьби між президентом, правлячими партіями, парламентською опозицією та кланами. Після перезапуску українська партійна та виборча система знову повернулися до буремного початкового етапу.
Баланс форм політичної боротьби між конституційними приписами та революціями
Як я вже зазначив вище, Україна пройшла два революційні цикли, кожен із яких призвів до зміни режиму. Помаранчева революція була спровокована фальсифікаціями в підрахунку голосів під час президентських виборів 2004 року. Мирні протести сотень тисяч прихильників опозиційного кандидата Ющенка примусили президента Кучму та прем'єр-міністра Януковича погодитися на повторне голосування. За цим рішенням послідували зміни до Конституції та впровадження парламентсько-президентської моделі. Група на чолі з Віктором Ющенко, яка перемогла на виборах, спромоглася залагодити розкол між Сходом та Заходом та знову об'єднати країну у 2005 році (Wilson 2005).

Друга громадянська революція також почалася як мирний протест, приводом для якого стала відмова влади підписати Угоду про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року. Проте цього разу влада і радикальна опозиція запустили спіраль насильства, яка зрештою призвела до кривавих вуличних сутичок у січні 2014 року та масового вбивства у лютому 2014 року. Президент Янукович утік до Росії, а Верховна Рада поновила чинність Конституції 2004 року та обрала виконуючого обов'язки президента та тимчасовий Кабінет Міністрів. Невдовзі після цього Росія анексувала Крим, а сепаратисти за підтримки Росії зробили спробу підняти повстання у південно-східних областях (Shveda & Park 2016).

У першому випадку помаранчева команда, що здобула перемогу, була налаштована на спілкування з опозицією, і це посприяло безконфліктному відновленню єдності українських еліт та населення у 2005-2006 році. Однак після перемоги Януковича у 2010 році розкол між правлячими групами та опозицією почав поглиблюватися. Дві важливі постаті опозиції, Юлія Тимошенко та Юрій Луценко, потрапили до в'язниці. А після Євромайдану, анексії Криму й утворення сепаратистської структури на сході Донбасу групи-переможці заборонили Комуністичну партію та Партію регіонів, а Опозиційний блок почав сприйматися як нелегітимна партія, що не повинна очолювати жоден парламентський комітет.

Визнання легітимності конкуруючих парламентських партій у Верховній Раді після парламентських виборів 2014 року досягло мінімуму. У ситуації війни п'ять партій правлячої коаліції (2014-2016) були не надто налаштовані обговорювати реформи з опозицією. Після того як група президента встановила контроль над більшістю осередків влади у квітні-травні 2016 року, коаліція розвалилася, і старі та нові опозиційні групи були відсторонені від консультацій щодо політики та від процесів прийняття рішень.

Наприкінці правління Порошенка ЦВК перетворилася на напівлегітимний орган, а процедуральну електоральну демократію більше не вважали єдино можливою системою. Реформа виборчої системи почалася лише наприкінці повноважень постмайданної Ради, але її досягнення були відкинуті Радою, обраною 2019 року. Також було розпущено «порошенківський» ЦВК, вочевидь, аби бути заміненим іншим, лояльнішим новому керівництву складом.

Тоді як політична впливовість ВР де-факто послаблюється, роль позапарламентських радикальних правих угруповань останнім часом суттєво зростає. Попри низький рівень їхньої електоральної підтримки, участь груп ветеранів та ультраправих рухів у прийнятті рішень посилюється як на місцевому, так і, певною мірою, на загальнодержавному рівні.
Ефективність та легітимність влади
Ефективність влади була критично важливою для легітимації молодої української держави у 1990-х. Після перших років державотворення настала надзвичайно глибока соцоекономічна й адміністративна криза. Проте до середини 1990-х український уряд був достатньо сильним, щоб продовжувати функціонувати і реагувати на основні потреби різних груп населення. З 1996 року оцінка ефективності українського уряду з боку Світового банку коливається між 26 та 36 — це середнє значення для пострадянської Європи.

Перехід України від радянської системи призвів до встановлення нестабільної демократії з низьким рівнем довіри громадян до державних установ. З середини 2008 року довіра до судів, парламенту, уряду та президента залишалася критично низькою. Сьогодні до інституцій, яким довіряє найбільше населення, належать волонтери та армія, а до інституцій з найнижчим рівнем довіри належать уряд, парламент і суди. Зазавичай більшість українців вважають, що Україна розвивається в неправильному напрямку (цю песимістичну традицію порушено лише в другій половині 2019 року на хвилі підтримки президента Зеленського).

Одна з головних причин розчарування громадян у роботі уряду пов'язана з корупцією в державному секторі. Вимірювання корупції через стан справ із політично пов'язаними компаніями вказує, що Євромайдан не змінив ситуацію на краще: фірми, що належать можновладцям, контролюють все більшу частку економіки України, принаймні до 2017 року.

Розвиток української бюрократії також кілька разів переривався через демократичні сили. У 2005 році Віктор Ющенко звільнив понад 30 тисяч держслужбовців у рамках антикорупційної реформи. Хоча це й мало певний дисциплінарний вплив, ефективність роботи державних служб при цьому суттєво знизилася (Aslund 2009; Касьянов 2008). Після Євромайдану процес люстрації також призвів до суперечливих результатів, включно з падінням ефективності держави. Популістична політика «нових обличь» президента Зеленського також не сприяє професіоналізації та підвищенню ефективності державної служби в Україні.

Щоб покращити ситуацію з ефективністю та прозорістю держави, Україна вдається до кризових заходів. У 2015-2016 роках було створено дві нові установи для розслідування (Національне антикорупційне бюро, НАБУ) та запобігання корупції (Національне агентство з питань запобігання корупції, НАЗК). НАБУ розпочало кілька безпрецедентних розслідувань діяльності близьких союзників президента Порошенка й колишнього прем'єр-міністра Яценюка. НАЗК впровадило нову систему електронних декларацій майна. Система електронних декларацій була запущена у 2016 році, і до квітня 2017 року декларації здали більше мільйона чиновників. Проте інституційна автономія нових антикорупційних установ зазнає величезного тиску з боку правлячих груп і залежить від політичної підтримки Заходу. Також, наприкінці президентства Петра Порошенка були створені Генеральне бюро розслідувань (ГБР) та Антикорупційний суд. В 2019 році серед перших реформ президента Зеленського було встановлення контролю над НАЗК та вимога до ГБР та НАБУ довести свою ефективність.

Ефективність держави та її здатність реагувати на першочергові потреби населення та забезпечити стратегічний розвиток країни залишається однією з ключових проблем реформ.
Роль ЗМІ, громадянського суспільства та багатоконфесіональності в становленні української демократії
Попри війну, повстання та кризи, Україні вдалося зберегти культурний та політичний плюралізм. Хоча політичні процеси багато в чому залежать від політичних груп та кланів, роль медіа, громадянського суспільства та конфесійних груп залишається значною. Таке розмаїття великих та дрібних гравців робить українську політику доволі вільною та непередбачуваною.

Українські ЗМІ належать різним кланам та політичним групам. З одного боку, це сприяє збереженню плюралізму в медіа, але з іншого — аж ніяк не покращує якість журналістики й не збільшує довіри до ЗМІ. Скажімо, чотири найбільші телеканали — основні джерела інформації про політику для українців — належать різним власниками, частина з яких перебувають в опозиції до чинного президента.

Ситуація ще більше ускладнилася після початку війни на Донбасі. Українська громадськість почала розриватися між професійними цінностями та вимогами патріотизму.

Час від часу в Україні з'являються громадські радіо- чи телепроекти — наприклад, з 2013 року в Україні працює незалежний канал «Громадське телебачення». Крім того, поступово впроваджується в життя реформа державного телерадіомовлення.

Ризики для ЗМІ пов'язані із прецедентами втручання уряду в свободу громадян мати доступ до соціальних мереж та провадження тиску на опозиційні телеканали.

Громадські організації набули політичного впливу принаймні з 2004 року. У критичні моменти авторитарної консолідації влади громадські організації брали активну участь у протестах і відігравали роль у змінах режиму. У періоди реформ третій сектор дуже активно виступав за глибші та швидші демократичні реформи. Нещодавнім прикладом такої реформаторської діяльності громадських організацій є асоціація «Реанімаційний пакет реформ», яка не тільки займається лобіюванням реформ, а й бере участь у написанні законопроектів і стратегічних документів разом із урядом та парламентом у понад десяти різних галузях. Проте незаперечним фактом є і участь громадянських організацій у політичній боротьбі на боці різних партій, ідеологій та кланів (Minakov 2018).

Після Євромайдану та втечі президента Януковича громадські організації першими заповнили вакуум влади у сферах оборони, безпеки та охорони правопорядку, а також у люстраційній діяльності в 2014 році. Добровольчі батальйони першими почали обороняти Україну перед лицем сепаратистського повстання та російської анексії Криму. Однак пізніше багато з цих організацій не бажали повертати владу відродженим офіційним установам. Сьогодні деякі з нихоб'єднуються для просування антиліберального порядку денного та очолюють громадські мережі, схильні вдаватися до прямої дії.

Зараз в українському третьому секторі існує певний розкол між підтримкою євроінтеграції та діяльністю, пов'язаною з війною. Першим із цих напрямів займаються ГО та партії, чиї дії спрямовані на поширення демократії, посилення верховенства права, покращення доступу до правосуддя та антикорупційні реформи. Тим не менш, війна, що мляво тягнеться на Донбасі, об'єднала громадян, які виступають за дисциплінованість, обмежені політичні реформи та реформи ЗМІ, а також економічну блокаду Росії та сепаратистських територій (Minakov 2016).

Попри норми Конституції, багато українських церков також впливають на політику в країні. Різні політичні клани та групи свого часу асоціювалися з різними конфесійними організаціями — наприклад, Віктор Ющенко підтримував Українську православну церкву Київського патріархату і просував ідею створення єдиної Української церкви, а Віктор Янукович підтримував Українську православну церкву Московського патріархату. У свою чергу, ці церкви підтримували своїх кандидатів на виборах.

Серйозних змін зазнало українське релігійне життя під впливом втручання політичних структур у створення нової православної церкви. З одного боку, вчинений прецедент несе ризики для встановлення нерівності церковних організацій, з іншого боку підвищує вплив Стамбулу на Православну Церкву України, а ще з одного боку– зменшує вплив Москви на ситуацію в Україні.
Регіональні/культурні конфлікти/розбіжності
Українському суспільству притаманний культурний, етнічний та мовний плюралізм. Підхід до націєтворення, обраний на початку 1990-х років, у результаті призвів до появи більш-менш сформованої громадянської нації до початку ХХІ століття. Розкол між сходом та заходом України, про який так багато говорять, насправді був просто електоральним поділом України на південно-східний та північно-західний макрорегіони. З культурної, мовної та релігійної точки зору Україна значно більш різноманітна, ніж допускає це бінарне протиставлення (Грицак 2011; Zakharchenko 2013). Три великі православні церкви, греко-католицька церква, римо-католицька церква, численні протестантські конфесії, мусульмани, буддисти та багато інших релігійних груп поки що вільно функціонують в Україні. Крім великих груп україномовного та російськомовного населення, існують громади, що розмовляють кримськотатарською, угорською, румунською та іншими мовами. Тривалий час до таких відмінностей в Україні ставилися з повагою.

Етнолінгвістична та регіональна ідентичність стала дуже політизованою під час президентських виборів 2004 року. Відтоді й до 2014 року політичні партії часто використовували «мовне питання» та регіональний розкол для власних цілей мобілізації електорату. Ця недалекоглядна практика зменшила солідарність в українському суспільстві (Bilaniuk 2017).

Навесні 2014 року мовні та етнокультурні питання були використані не тільки для політичних цілей, а й для обґрунтування ідеї про відділення південно-східних областей України (так званої «Новоросії») (O'Loughlin et al. 2017). Тим не менш, війна, що почалася після сепаратистського бунту, мобілізувала як українсько-, так і російськомовні групи населення для оборони країни. Населення України незмінно підтримувало українську незалежність та суверенітет у всіх регіонах.

Натомість деякі аспекти державної ідеологічної та етнолінгвістичної політики руйнували цю національну солідарність. Впровадження «декомунізаційних» законів зробило свій внесок у посилення недовіри між центром та місцевими громадами (Wilson 2015; Shevel 2016). Мовні квоти в українських ЗМІ та спроби заборонити кілька соцмереж (які проголосили російськими) могли посилити напругу між україномовними та російськомовними громадянами. Нарешті, 2017 року було ухвалено Закон, за яким всі середні школи з російською мовою викладання, які ще 2017 року становили 9% ЗОШ, мали бути скасовані.

Ці процеси відбуваються паралельно з поступовою втратою контактів із населенням Криму та східного Донбасу. З березня 2015 року лінія фронту між Україною і самопроголошеними ДНР та ЛНР стабілізувалася. На сьогодні більшість інформаційних та торгових зв'язків із громадами, що мешкають в ДНР та ЛНР, обірвано. Втрата контактів між українським суспільством та анексованими або відокремленими громадами уже призвела до послаблення спільної для цих розділених спільнот ідентичності. Проте 80% українців переконані, що східний Донбас повинен бути частиною України; відрізняються лише способи відновлення єдності.
Зовнішні впливи
Протягом більш ніж 20 років Україна зазнавала впливу двох геополітичних процесів: євроінтеграції та євразійської реінтеграції. Довгострокова стратегія української влади у зв'язку з цими двома тенденціями полягала в «мультивекторній» дипломатії, завдяки якій можна було б отримувати вигоду від усіх інтеграційних процесів і обмежувати зовнішні впливи, балансуючи між інтересами Москви, Вашингтона та Брюсселя (Wolczuk & Wolczuk 2015). Проте різні адміністрації впроваджували цю стратегію з різними застереженнями: адміністрація Ющенка була прозахідною, а уряд Януковича більше схилявся у бік Кремля. Попри ці вподобання, дотримання рівноваги між Заходом та Сходом було ключовим фактором української внутрішньої політики і допомагало зберігати баланс між різними групами електорату, які віддавали перевагу або російському, або західному вибору.

З 2013 року тиск як європейського, так і євразійського проекту інтеграції на Київ посилився. Українська мультивекторна політика перестала бути можливою, і Віктор Янукович був змушений зробити вибір у листопаді 2013 року. Цей вибір і став однією з причин рухів Євромайдану та Антимайдану.

Після анексії Криму та початку війни український уряд почав обривати зв'язки з Росією. До 2019 року стосунки між Україною та Росією досягли історичного мінімуму. Сьогодні Москва більше не має прямого впливу на внутрішню політику України. Поки що політика Москви щодо України спрямована на те, щоб унеможливити вступ України до НАТО, підвищити легітимність анексії Криму та підтримувати сепаратистські території на сході Донбасу (Trenin 2019).

Західний вплив на Україну зріс після 2014 року. Угода про асоціацію між Україною та ЄС встановлювала орієнтири для реформ 2014-2018 років. МВФ мав кілька програм для України. Нарешті, союзництво із США забезпечує Україну гарантіями безпеки. Однак ці зв'язки також дають підстави говорити про сумнівну суб'єктність України в міжнародних зносинах.

На сьогодні західний вплив має амбівалентну природу задля демократії в Україні: з одного боку, західні уряди стримують українські еліти від авторитарних спроб, а з іншого боку, зовнішнє втручання заважає укоріненню демократичних практик в українську політичну культуру.
Висновки та перспективи
Нині українська демократія є заручницею незакінченої війни та бідності. Майбутнє політичних та громадянських свобод залежить від того, наскільки скоро та справедливо буде встановлено мир, наскільки швидко почнеться національне примирення і наскільки скоро українські домогосподарства отримають можливість жити краще. Якщо ці три засадничі завдання буде виконано, сталий і неперервний демократичний розвиток стане можливим.

Зараз існує певна рівновага між позитивними та негативними тенденціями політичного розвитку України. Реформи нового уряду мають як демократичні, так і авторитарні ознаки.
Враховуючи український шлях в останні неповні три десятиріччя, для того, щоб простежувати подальшу політичну еволюцію України, важливо звертати увагу на такі питання:
  • Наскільки дотримано балансу між мирним процесом та сек'юритизацією політики?
  • Які заходи реінтеграції України застосовано?
  • Чи поважає держава етнолінгвістичний та ідеологічний плюралізм?
  • Наскільки реальний розподіл влади корелює з конституцією?
  • Чи зменшується корупція в державному секторі?
  • Чи покращується соціоекономічна ситуація в Україні?
~
Сподобалась стаття? Подаруйте нам, будь-ласка, чашку кави й ми ще більш прискоримося та вдосконалимося задля Вас.) SG SOFIA - медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться. Help us and Donate!
Made on
Tilda