Не теренах сучасної України демократичний політичний розвиток починається приблизно з 1989 року, коли в «перебудовному» Радянському Союзі була
скасована однопартійність та розпочалися
перші багатопартійні вибори (хоч і з особливими перевагами для КПРС). Після перших відносно вільних виборів до Верховної Ради СРСР, були проведені й
парламентські вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року. Нарешті 1991 року в Україні відбулися два визнані референдуми –
про збереження СРСР і
про незалежність, один
невизнаний референдум, та
перші президентські вибори. Ці виборчі кампанії сприяли залученню українського населення до активної політичної участі та поширенню ідеологічного плюралізму. Так, приблизно тридцять років тому наші громадяни розпочали процес практикування демократичної політики, а з ним розпочався й період, який українські та іноземні вчені дещо поспішно назвали періодом переходу чи транзиту.
Попри іронію Віктора Пелевіна, який назвав цей час «перехідним періодом нізвідки в нікуди», принаймні на рівні поняття, йшлося про перехід від посттоталітарного суспільства до демократичного. Проте результат цього транзиту і справді виглядає таким, на який точно не сподівалися ті, хто був свідком подій тридцятирічної давнини. Вже у перші роки незалежності відбувається поєднання політичних інституцій на формальні та неформальні. Перші були описані в законах, а пізніше й у Конституції (президент, парламент, місцеве самоврядування, незалежне судочинство, партії тощо). Натомість другі були поза офіційними санкціями чи риторикою, однак дедалі більше визначали доступ до центрів влади і контролювали найважливіші економічні ресурси країни (неопатримоніальні групи, фінансово-політичні групи, олігархічні національні та регіональні «клани»). Так, є підстави стверджувати, що у ході драматичного перехідного періоду 1990-х років політична система України набула форм
поєднання демократичного фасаду та закулісних олігархічних інституцій.
Співіснування цих двох типів політичних інституцій визначало наш розвиток весь цей час. Суперечності між цими двома шарами політичної системи стали передумовами революційних циклів у 1992-2004 та 2005-2014 роках. У ході кожного з цих циклів на зміну періоду демократичних спроб приходила олігархічна конкуренція й суспільна дехорієнтація, а згодом і спроби авторитарної консолідації влади, яка призводила до громадянського протесту на межі з повстанням і зміни режиму (Помаранчева революція та Євромайдан). Ці цикли тривалий час створювали перешкоди для сталого розвитку України, аж поки асоціація з ЄС та війна на Донбасі не дала шанс
змінити криву розвитку в 2014-2019 роках.
Однак цикли були не тільки перешкодами. В певні моменти кожного з них створювалася можливість для поступу України на шляху створення громадянської нації та держави, заснованої на верховенстві права. І сьогодні, попри війну та економічні негаразди, населення України
продовжує підтримувати її політичну незалежність та державний суверенітет. Попри напружені стосунки між
етнолінгвістичними та
ідеологічними групами, українському суспільству вдається зберігати єдність і разом долати кризи. Проте тут досі існують певні проблеми з політичними свободами та громадянськими правами: Україну визначають як
«частково вільну» країну.
Гібридна політична система та її циклічний розвиток шкодять достатку домогосподарств та соціальній захищеності населення України. Після вкрай глибокої соціоекономічної кризи 1990-х років (так, приміром, лише 1994 року Україна втратила 24% ВНП) українському уряду вдалося лібералізувати економіку, взяти під контроль інфляцію та дати поштовх економічному зростанню. Проте періоди економічного росту та суспільної стабільності переривалися періодами серйозного падіння ВВП —
на 15% у 2008-2009 та
на 14% у 2013-2016 роках.
У цих умовах пострадянська українська держава розвивалася під впливом кількох фундаментальних суперечностей: президентська система проти парламентської, централізація проти місцевого самоврядування, інституціалізована демократія проти кланової політики.
Боротьба між президентськими та парламентськими інституціями почалася ще в ранній пострадянський період. Президенти Леонід Кравчук (1991–1994) та Леонід Кучма (1994–2005) боролися за поділ влади з Верховною Радою. Ця боротьба призвела до довгого процесу укладання Конституції, впродовж п'яти років з 1991 до 1996 рр. Під значним тиском з боку президента Кучми Конституцію було нарешті затверджено у червні 1996 року. У ній була прописана
президентсько-парламентська система, в якій президент мав багато контролю над виконавчою гілкою влади, включно з прем'єр-міністром, Кабміном та мережею голів держадміністрацій — представників президента в усіх областях, Автономній Республіці Крим, Києві та Севастополі. Однак Верховна Рада зберегла за собою високий рівень незалежності і мала збалансований вплив на судову систему.
Боротьба між цими інституціями посилилася, коли президент Кучма спробував обмежити незалежність українського парламенту шляхом
референдуму в 2000 році, який міг призвести до розриву ВР на дві палати і ще більше підсилити владу президента. Попри те, що більшість українців підтримали реформи президента, Верховній Раді вдалося заблокувати їх втілення.
У результаті домовленості між елітами під час Помаранчевої революції в період президентських виборів 2004 року (яку ще називають першим Майданом) було внесено
зміни до Конституції, які зробили Україну парламентсько-президентською республікою. Президент зберігав свій вплив на сфери державної безпеки та дипломатії, тоді як парламентська коаліція отримала контроль над Кабінетом Міністрів.
На початку правління президента Віктора Януковича (2010-2014) президентові вдалося здобути неформальний контроль над Конституційним Судом України й добитися як мінімум
неоднозначного скасування змін, внесених до Конституції у 2004 році. Завдяки цьому рішенню президент Янукович отримав більше влади, ніж йому доручили виборці. Президентсько-парламентська система була відроджена й залишалася в силі до лютого 2014 року.
Внаслідок протестів Євромайдану (взимку 2013-2014) та втечі президента Януковича, Верховна Рада
поновила чинність Конституції 2004 року. Сьогодні Україна де-юре є парламентсько-президентською республікою, хоча
реальна влада президента Порошенка сягала далеко за конституційні межі.
Нарешті, Конституція України знов переживає переробку за умов перемоги Володимира Зеленського і його партії «Слуга народу» в 2019 році. За вересень 2019 року обсяг впливовості депутатів Верховної Ради
було зменшено, а реальна влада президента демонстративно виросла.
Однією з перших жертв боротьби між президентами та Верховною Радою стало місцеве самоврядування. У 1990-х роках повноваження місцевих рад
поступово переходили до центрального уряду. До 2002 року Кабмін та ВР зосередили у своїх руках таку владу, що президент Кучма мусив започаткувати певну обмежену децентралізацію, щоб зменшити тягар повноважень центральної влади. Проте ця реформа так і не була втілена в життя, і
втрата влади місцевих громад тривала.
Ця тенденція була перервана в результаті реформ, що почалися у 2014 році. Під тиском громадськості, певних груп у парламенті, а також ЄС (на основі Угоди про асоціацію) в Україні почалася
реформа децентралізації. До 2019 року органи місцевої влади отримали більше відповідальності за місцеві служби, більші бюджети і важливішу роль у розвитку своїх громад. Проте центральний уряд і досі має значно більше повноважень у прийнятті рішень щодо регіонального розвитку, ніж місцеві уряди. Президент залишає за собою право призначати своїх представників на обласному та районному рівні. Якщо адміністративно-територіальну реформу буде втілено
за планом, президенти будуть контролювати рішення місцевих рад через своїх префектів.
Іще одним виміром інституційної боротьби є конфлікт між державними інституціями та неформальними усталеними
кланами.