Інституційна зміна та війна

Зміна соціальних інститутів – історично тривалий процес, основу якого складають історично нові потреби життєтворення народу, що їх неможливо задовольнити на основі попередніх процесів соціальної взаємодії в рамках інститутів, які склалися у попередню історичну добу. Нові потреби, що виникають та розповсюджуються у суспільстві, спочатку призводять до кризи існуючих інститутів, згодом спричиняють їх трансформацію та, зрештою, стають основою їх зміни та переходу до якісно нової соціальної системи, здатної до подальшого самовідтворення протягом історичного часу.

Інституційна зміна є процесом утворення нового цілісного комплексу соціальних інститутів, що відповідають історично новим потребам соціальної взаємодії людей, які утворюють суспільства. Її визначальним моментом, на нашу думку, є зміна типу аутопоезісу соціальної системи як історично нового цілого. Умовою зміни є попереднє накопичення трансформацій окремих суспільних інститутів, що спричиняє їх кризу.

Термін аутопоезіс ввели 1972 у науковий обіг біологи У. Матурана і Ф. Варела, ним вони позначили здатність живого до породження, будування, конституювання й забезпечення самого себе. Аутопоезійна система не тільки самовідтворюється, але й продукує щось якісно нове, що перетворює її на витвір самої себе. Аутопоезійні системи є цілісностями та мережами виробництва власних компонентів, які одночасно рекурсивно генерують мережу, що їх виробляє, і конституюють її кордони. Н. Луман це поняття переосмислив соціологічно та використав у контексті системно-комунікативної теорії для пояснення функціонування та взаємодії соціальних систем. У вітчизняній та світовій соціології поняття аутопоезійності використовується для аналізу цілісних соціальних систем.

На нашу думку аутопоезіс соціальної системи не лише характеризує її здатність до самовідтворення, а й має історично-конкретний характер, тобто можна виділяти його конкретний тип, що може конституюватися та змінюватися. Теоретична гіпотеза, з якої ми виходимо, полягає у припущенні, що різні типи систем передбачають різні типи аутопоезійності. Коли відбувається зміна типу соціальної системи, слідом за попередніми змінами окремих її елементів та загальної структурної побудови, виникає протиріччя між інноваціями та існуючим типом аутопоезійності. Це протиріччявирішується зміною типу аутопоезійності соціальної системи. Цим завершується перехід суспільства як системи до нового історичного стану, система соціальних інститутів набуває цілісності та здатності до самовідтворення на своїй власній основі. Питання щодо типів аутопоезійності є окремим предметом теоретичного конструювання - можливо, воно є похідними від типів культури.

Виходячи з цього припущення, аутопоезіс як соціологічне поняття, можливо, здатне бути інструментом макросоціологічного аналізу станів та етапів розвитку цілісності інституціональної побудови конкретного суспільства у його відмінності від інших суспільств. Зміна аутопоезіса може розглядатися як такий специфічний момент переходу до соціальної системи нового типу, коли цей новий тип системи отримує здатність та починає самобутньо відтворювати власні нові елементи та нову інституційну побудову в цілому. До такого моменту трансформації соціальних інститутів відбуваються, зберігаючи об'єктивну невизначеність, «обтяженість минулим». Саме тому у цей період трансформацій суспільства соціологічні обстеження фіксують наявність двоїстості як існуючих інституційних взаємодій, так і «розколотість», «багатовекторність» суспільства щодо загальнозначущих проблем розвитку. До моменту зміни типу аутопоезійності увесь корпус соціальних інститутів змінюється на попередній основі, в силу наявності суперечностей попередньої інституційної побудови, окремими моментами, не змінюючись остаточно як ціле. (Це, зокрема, дозволяє утримувати у масовій свідомості ілюзію можливості «повернення» до попереднього стану суспільства.)

Перехід до нового типу аутопоезійності призводить до інституційної зміни в цілому, відкидає двоїстість попереднього стану суспільства та відкриває можливість тих змін соціальних інститутів, які були неможливі раніше. У суспільстві виникає суб'єктивне відчуття незворотності історичних перетворень, які відбулися. На нашу думку, зміна аутопоезісу є окремою складовою інституційної зміни як структурної характеристики процесу макросоціальної трансформації.

Від початку доби Незалежності соціологам складно було визначити, який саме тип суспільства існував в Україні насамперед тому, що почала та відбувалася трансформація соціальної системи як предмету аналізу. Відтак йому були об'єктивно притаманні одночасно риси тих порядків соціальної взаємодії, що історично відходили і тих, що лише виникали, були фактично ще варіантами майбутніх системних рис. Було складно (а фактично неможливо) визначити його типові риси - «суспільство масової аномійної деморалізації і аморальної більшості», «суспільство з подвійною інституціональною системою», «суспільство з цінностями часів викривленого модерну», «суспільство персоніфікованої довіри з переважно негативним соціальним капіталом», «суспільство переважно негативних ідентичностей» «суспільство, що гине», «посттоталітарне», «постколоніальне» і «пострадянське» і таке ін. Разом з тим, не зважаючи на таку формальну невизначеність, основним консенсусним напрямком історичних трансформацій суспільства був «демократичний транзит» в напрямку побудови «суспільства ринкового типу». Конституційно було визначену мету державної діяльності – це політична демократія, правове суспільство, та вільна економіка з добробутом населення. Однак жодної з цих цілей не було досягнуто за винятком, можливо, демократії, але і то відносно радянського періоду, коли формально існувала лише одна партія, призначена керувати суспільними процесами.

Після революції 1991-93 р.р. почався перший етап історичних трансформацій - 1994-2004. Групами, які прийшли до влади в колишній УРСР, була проголошена нова держава - законодавчо, офіційно були відмінені всі інститути попереднього суспільства. Це і державна економіка і комуністична партія як керівна сила і проголошення багатопартійної системи політичного устрою. Зміни визрівали у процесах поширення кризи існувавших на той момент соціальних інститутів, вони втратили здатність до самовідтворення, вони не могли змінитися водночас. Почався етап, який можна визначити, користуючись терміном Евгена Головахи, як етап «подвійної соціалізації». Соціальні інститути пізньорадянського (соціалістичного) типу ще фактично існували у практиках життя населення, але держава та пануючі групи їх вже не підтримували політичними та адміністративними діями.

Соціальні зміни, що їх розпочали нові різноманітні суспільно-політичні актори, були орієнтовані як на словах, так і фактично (хоча це не дуже співпадало), на створення нових інститутів, однак історичні умови не передбачали можливості зробити це одним кроком. Довгий час існувала інерція повсякденних світів п'ятидесятимільйонної країни, яка утримувала практики життя на попередніх інституційних засадах. У той же час, незалежно від того, як саме хто з діячів того періоду розумів зміни, історичною метою трансформацій було утворення «ринкового суспільства». Це суспільство, в якому домінуючою основою соціальної взаємодії є забезпечення матеріальних, організаційних та духовних умов процесу відтворення додаткової вартості, а основою інституційного будівництва є реалізація принципу приватної власності. «Предметом віри» було вже нове суспільство, якого ще не було, а «предметом скепсису» – попереднє, яке ще існувало фактично у практиках інституційної взаємодії. Протирічча між вірою та скепсисом утворювало соціальне напруження, створюючи енергію змін, яка живила історичний ентузіазм різноманітних соціальних акторів.

На цьому етапі засади нової інституційної побудови України почали виникати та формуватися ще у надрах попередніх інститутів та розумілися як їх трансформація та, почасти, як їх девіація. Існувало уявлення, що нове суспільство буде «покращеним» варіантом попереднього і тому позитивні риси попередніх соціальних інститутів будуть збережені, а на місце негативних прийдуть нові, позитивні. У такій внутрішньо суперечливій ситуації соціалізувалося нове покоління - носій нових цінностей. У масовій свідомості були легітимовані нові культурні цінності та норми (ідеологія), почали формуватися нові соціальні групи (насамперед підприємці), виникла нова політична структура (незалежна держава та національний політикум), відбувалися зрушення у культурному житті.

На другому етапі зміни соціальної системи політичні та організаційні засади пізньорадянських соціальних інститутів стали відкидатися – це відбувалося у формі політичної боротьби 2004-14р.р. «Ринкове суспільство» вже сформувалося у його історично можливому вигляді («дикий олігархічний капіталізм») та почало спричиняти тиск на існуючу систему інституційного відтворення соціальних відносин. Покоління «червоних директорів» та партійної номенклатури вже перестало як особливий соціальний актор впливати на політичне і соціальне життя країни, на історичну арену вийшло покоління «нового бізнесу» зі складу колишнього комсомолу, заявив про себе і бізнес, який базувався на економічних інноваціях. Інституційні регулятори на цьому етапі швидко та відкрито втрачали свою дієвість, політична боротьба, яка охоплювала маси, стала реакцією на зростаючу аномію. Стан, коли нові цінності та норми було проголошено, але життя не відбувалося відповідно них став системним, у різних сферах панувала «корупція», не було омріяних результатів «ринкового суспільства» і демократичного транзиту. Зростала соціальна напруга між потребою нового покоління у новому соціальному порядку, який дозволить задовольняти його нові життєві потреби (засновані на нових цінностях та ідентичностях, засвоєних у соціалізації новітньої доби) та діючими пост-радянськими політичними інститутами. Разом з режимом Януковича у минуле поринула «виїдена» зсередини ринковим суспільством пост-радянська Україна як історично конкретна система соціальної організації життя народу.

З 2014 року почався етап «інституційної зміни», змістом якого стало виникнення організаційних засад вже не для трансформації окремих інститутів, а для утворення нового їх цілісного комплексу. Попередні інститути остаточно втратили свою дієвість. Суспільство стало поринати у стан аномії, оскільки відбулася вже не трансформація, а руйнація всіх реально існувавших до останнього часу попередніх патерналістських інститутів. У той же час нові інститути, що їх було проголошено, на той історичний момент ще не склалися у практиках життя населення.

Війну можна розглядати як соціальне явище та соціальний процес. Як явище вона виявила та виявляє неможливість продовження суспільного стану «відкладеного транзиту». Цей стан не є безпосередньою причиною війни, але остання викриває фактичну неможливість життя на попередній інституційній побудові, з одного боку, та прагнення нового покоління жити за проголошеними раніше іншими інституційними порядками, з іншого.

У війні відбувається зміна саме типу аутопоезійності. Як соціальне явище вона робить необхідним перехід до нового типу аутопоезісу, на основі якого буде розгорнуто новий соціальний порядок, інституційні засади якого вже сформувалися попередніми трансформаціями окремих соціальних інститутів. Зміна порядку соціальної взаємодії (у тому числі світового) дозволить задовольняти нові історичні потреби життєтворення народам у нову історичну добу. Тому поточна війна є всесвітньо-історичною подією, в яку об'єктивно включені (звичайно, різним чином) практично всі народи світу. Вірогідно, вона призведе до зміни аутопоезійності усієї світової системи, яка також переживає кризу, обумовлену трансформаціями інститутів, які було сформовано ще у другій половині ХХ ст.

Як процес на рівні національному війна є відкиданням соціальних умов, що породжують аномію, відкиданням кризового стану значно трансформованої, але ще існуючої попередньої інституційної побудови суспільства. Війна є відкиданням стану, за якого ми знаємо, який саме нам необхідно пройти шлях (від посттоталітарного до сучасного демократичного суспільства), але ми ж його постійно і відкладаємо, бо маємо таку можливість. Війна відкидає та робить неможливими утримання засад подальшого відтворення пізньорадянських інститутів. Водночас вона відкриває шлях і мотивує народ України здійснити цей транзит, здійснити інституційну зміну.