Нерівність та економічне зростання

В середині двадцятого століття було прийнято вважати, що «приплив від зростання піднімає всі човни»: економічне зростання призводить до зростання багатства та підвищення рівня життя для всіх верств суспільства. Тоді для цього твердження існували деякі підстави: у промислово розвинених країнах у 1950-х та 60-х роках кожна соціальна група збагачувалася, та найшвидше зростали доходи тих, хто мав нижчі доходи.

У подальших економічних та політичних дебатах ця «гіпотеза про приплив і відплив» переросла у відверто специфічну ідею, згідно з якою регресивна економічна політика (тобто політика, що надає перевагу більш багатим класам) піде на користь усім. Згідно цієї гіпотези, ресурси, що надані багатим, неминуче «просочуються» або «спадають» до решти. Важливо уточнити, що ця версія старомодної «спадаючої економіки» не випливає з повоєнного досвіду розвитку держав. Гіпотеза "припливу" зручно узгоджувалася з теорією "потоку зростання": дайте більше грошей тим, хто внизу за розподіленням доходів, і всі виграють; або з теорією «побудови з середини»: допоможіть тим, хто в центрі за розподіленням доходів, і ті, хто зверху та знизу, матимуть користь від цього.

Сьогодні тенденція до більшої рівності доходів, що була характерна для післявоєнного періоду, змінилася. Зараз нерівність стрімко зростає. Всупереч гіпотезі «зростаючого припливу», прилив лише підняв великі яхти, а багато менших човнів залишилися розбитими на скелях. Частково це пояснюється тим, що надмірне зростання доходів найбагатших супроводжувалося уповільненням економіки.

Поняття "економіки просочування зверху" (разом з її теоретичним обґрунтуванням та теорією граничної продуктивності) потребує термінового переосмислення. Ця теорія намагається розтлумачити явище нерівності: чому вона виникає. Одночасно вона намагається її виправдати, тобто пояснити чому вона була б вигідною для економіки в цілому. Стаття критично розглядає обидва твердження цієї теорії.Автор з огляду альтернативних тлумачень намагається пояснити причини виникнення нерівності, зокрема з посиланням на теорію пошуку ренти та на вплив інституційних та політичних факторів, які сформували ринки праці та моделі оплати праці. Такий підхід показує, що надмірна нерівність не є необхідною або корисною для економічного зростання, та призводить до ослаблення економічних показників. У світлі цього у статті запропоновано цілу низку заходів, які б підвищили як справедливість, так і економічний добробут.

Почнемо з вивчення поточних тенденцій у змінах доходу та багатства. За останні три десятиліття люди на верхівці розподілу економічних доходів досягли успіху, особливо в США. У період з 1980 по 2014рік 1% тих, хто зверху (тобто, найбагатші) бачили, що їхній середній реальний дохід збільшився на 169% (з 461 910 дол. США з урахуванням інфляції до 1 260 508 дол. США), а частка їх у національному доході подвоїлася, з 10% до 21%. Верхівка найбагатших, що складає 0,1% від всіх за розподілом доходу, виявилася ще кращою за результатами. За той же період їх середній реальний дохід збільшився на 281% (з 1 571 590 доларів США з урахуванням інфляції до 6 087 113 доларів), а частка національного доходу зросла майже втричі - з 3,4 до 10,3%.

За ті ж 34 роки середній дохід домогосподарства виріс лише на 11%. І це зростання фактично відбулося лише в перші роки цього проміжку часу, адже у 2014 році цей дохід був більший лише на 0,7% ніж у 1989, пройшовши свій пік у 1999. Але навіть це не відображає ступінь страждань тих, хто перебуває внизу розподілу доходів: адже їхні доходи зростали такими ж темпами, як і їх робочий час. Середня погодинна оплата праці (з урахуванням інфляції) зросла лише на 9% з 1973 по 2014 рік , хоча в той же час продуктивність зросла на 72,2 % (Рис. 1). Для того, щоб зрозуміти наскільки значною є ця розбіжність у продуктивності та заробітній платі, треба взяти до уваги, що з 1948 по 1973 рік обидва показники зростали однаковими темпами, приблизно подвоїлися за цей період. І ця статистика не відображає справжнє погіршення заробітної плати робітників, оскільки рівень освіти збільшився (відсоток американців, які закінчують коледжі, збільшився майже вдвічі з 1980 року, до 30 відсотків),^[ так що слід було очікувати значного збільшення ставок заробітної плати. Насправді, за останні три десятиліття середня реальна погодинна заробітна плата для всіх американців, які мають атестат про середню освіту або ступінь бакалавра, знизилася. (6)

Хоча США перемагає в перегонах за те, щоб стати країною з найбільшою нерівністю серед розвинених країн, багато з того, що щойно було наведено для Америки, також відбувається в інших країнах. За останні 25 років індекс Джінні, який широко використовується як показник нерівності доходів, зріс приблизно на 29% у США, на 17% у Німеччині, 9% у Канаді, 14% у Великобританії, 9% в Італії та на 11% у Японії (рис. 2). Чим більше країн дотримуються американської економічної моделі, тим більше результати узгоджуються з тим, що сталося в Сполучених Штатах. Нині Велика Британія досягла другого найвищого рівня нерівності серед країн Західної Європи та Північної Америки, що суттєво змінило її становище до епохи Тетчер (рис. 2 та 3). Німеччина, яка була однією з найбільш «рівних» країн в рамках ОЕСР, зараз знаходиться по середині цього розподілу країн.

Як ми можемо пояснити ці тривожні тенденції? Традиційно серед економістів та дослідників соціальних процесів було мало консенсусу щодо того, що викликає нерівність. У дев'ятнадцятому столітті вони прагнули пояснити, або виправдати, або критикувати очевидний високий показник нерівності. Маркс говорив про експлуатацію. Нассау-Сеніор, який був першим керівником першої кафедри економіки у Оксфорді, стверджував про збільшення капіталу як результат стримання капіталістів від споживання. На його думку, це не було експлуатацією трудящих капіталістами, а лише справедлива винагорода за їхнє обмежене споживання. Неокласичні економісти розробили теорію граничної продуктивності, яка стверджувала, що компенсація (повернення капіталу) більш широко відображає внесок різних людей у суспільний добробут.

Теорія експлуатації стверджує, що ті, хто знаходиться на вершині розподілу доходів, отримують те, що вони отримують, відбираючи у тих, хто знаходиться внизу. Але теорія граничної продуктивності передбачає, що ті, хто знаходиться на вершині, отримують лише те, що вони «додають». Прихильники цієї точки зору пішли далі: вони припустили, що в умовах конкурентного ринку просто не може існувати експлуатації (наприклад, внаслідок монопольної влади або дискримінації), і що збільшення капіталу тих, хто на вершині, спричинить збільшення заробітної плати тих, хто внизу: становище працівників покращиться завдяки накопиченням та інноваціям тих, хто на вершині.

Більш конкретно, теорія граничної продуктивності стверджує, що через конкуренцію кожен, хто бере участь у виробничому процесі, отримує винагороду, рівну її граничній продуктивності. Ця теорія пов'язує вищі доходи з більшим внеском у суспільний добробут. А це може виправдати, наприклад, пільговий податковий режим для багатіїв: оподатковуючи високі доходи, уряд позбавив би їх «справедливої винагороди» за їхній внесок у суспільний добробут, і, що ще важливіше, такі дії відштовхують їх від прояву свого таланту. Більше того, чим більший внесок вони роблять: чим більше вони працюють і чим більше заощаджують, тим краще для працівників, заробітна плата яких зросте у результаті.

Причина того, що ці ідеї, що виправдовують нерівність, вистояли, полягає в тому, що вони мають у собі зернину правди. Деякі з тих, хто заробив великі гроші, зробили значний внесок у суспільство, а в деяких випадках те, що вони привласнили собі, - це лише частина того, що вони зробили для суспільства. Але це лише частина історії: можливі й інші причини нерівності. Нерівність може виникнути і внаслідок експлуатації, дискримінації та здійснення монопольної влади. Більше того, загалом на нерівність сильно впливають багато інституційних та політичних факторів (наприклад, виробничі відносини, інститути ринку праці, системи соціального забезпечення та податків), які можуть впливати на нерівність незалежно від продуктивності праці, та негативно впливати на саму продуктивність праці.

Те, що розподіл доходу не можна пояснити лише стандартною економічною теорією, свідчить той факт, що розподіл доходу до оподаткування та трансфертних платежів помітно відрізняється в різних країнах. Франція та Норвегія є прикладами країн ОЕСР, яким вдалося в цілому протистояти тенденції зростання нерівності (Рис. 2 та 3). Скандинавські країни мають набагато вищий показник рівності можливостей, незалежно від того, як це оцінюється. Теорія граничної продуктивності має універсальне застосування. Неокласична теорія вчить, що можна пояснювати економічні результати без посилання, наприклад, на інституції. Згідно цієї теорії, інститути суспільства - це лише фасад, а економічна поведінка обумовлена основними законами попиту та пропозиції, і робота економіста - зрозуміти ці основні сили. Таким чином, стандартна теорія не може пояснити, як країни зі схожими технологіями, продуктивністю та доходом на душу населення можуть настільки сильно відрізнятися за своїм розподілом доходу до оподаткування.

Факти вказують, що інститути мають значення. Можна не тільки проаналізувати вплив інституцій, але й самі інститути часто можна пояснити іноді історією, іноді відносинами влади, а іноді економічними силами (наприклад, інформаційними асиметріями), залишеними поза стандартних економічних теорій. Таким чином, основна проблема сучасної економіки полягає у розумінні ролі інституцій у створенні та формуванні ринків. Тоді виникає питання: яка відносна роль і важливість цих альтернативних гіпотез? Немає простого способу дати чітку кількісну відповідь, але останні події та дослідження надали переконливу вагу теоріям, що надають більшої ваги теоріям пошуку ренти та експлуатації. Про ці докази буде сказано в наступному розділі, перш ніж перейти до інституційних та політичних факторів, які є основою останніх структурних змін у розподілі доходів.

Термін «орендна плата» спочатку використовувався для опису стосовно земельних відносин, оскільки власник землі отримує ці виплати у силу своєї власності, а не через те, що він працює на землі. Потім термін був розширений, щоб включити монопольний прибуток (або монопольну ренту) - дохід, який людина отримує просто від контролю над монополією, або взагалі відносився до доходу, який отримують через володіння власністю, а не роботі над чимось.Таким чином, пошук ренти означає отримання доходу не як винагороду за створення багатства, а шляхом захоплення більшої частки багатства, яке б все одно було б створено. Насправді, особи, які шукають ренту, зазвичай знищують багатство, що є побічним продуктом процесу відбирання багатства у інших. Монополіст, який надміру стягує плату за свій товар, бере гроші у тих, хто надміру платить, і в той же час руйнує вартість.Адже щоб отримати монопольну ціну, він повинен обмежити виробництво.

Зростання найвищих доходів населення за останні три десятиліття відбувалося переважно за двома професійними категоріями: у фінансовому секторі (як керівники, так і фахівці) та керівники-нефінансисти. Дані свідчать про те, що рента в значній мірі сприяла сильному зростанню у доходах обох цих групах.

Давайте спочатку розглянемо керівників в цілому. Те, що зростання їхніх виплат не відображає продуктивність їх праці, свідчить відсутність кореляції між заробітною платою керівника та результатами діяльності фірми. Вже в 1990 році Дженсен і Мерфі, вивчивши вибірку з 2505 генеральних директорів у 1400 компаніях, виявили, що щорічні зміни у виплатах керівникам не відображають змін у результативності компаній. З тих пір робота Бебчука, Фріда та Грінштейна показала, що стрімке зростання виплат виконавчим директорам в США з 1993 р. не можна пояснити результатами діяльності фірми чи структурою промисловості, а натомість це, головним чином, є наслідком вад корпоративного управління через можливість менеджерів на практиці встановлювати собі зарплати. Мішель та Сабадіш перевірили 350 фірм, показуючи, що зростання виплат та премій їх генеральних директорів значною мірою випереджало зростання фондової вартості цих фірм. Найбільш вражаючим є те, що суми виплат керівникам демонстрували значне зростання навіть у періоди, коли вартість фондового ринку падала.

Є й інші причини засумніватися у стандартній теорії граничної продуктивності. У Сполучених Штатах співвідношення оплати праці генерального директора до середньостатистичного працівника збільшилося приблизно з 20 до 1 у 1965 році до 354 до 1 у 2012 році. Не було жодних змін у технології, які б могли пояснити зміну відносної продуктивності такої величини, і жодного пояснення того, чому ця зміна технологій відбувається в США, а не в інших подібних країнах. Більш того, розробка корпоративних схем щодо виплат дала зрозуміти, що вони не призначені для винагороди за зусилля: як правило, вони пов'язані з результатами зміни ціни на акції, які зростають або знижуються в залежності від багатьох факторів, що не піддаються контролю генерального директора (таких як ринкові процентні ставки та ціна на нафту). Було б легко спроектувати структуру стимулювання з меншим ризиком, просто визначаючи виплати відносно ефективності щодо групи порівнянних компаній. Боротьба адміністрації Клінтона щодо запровадження систем оподаткування, що заохочує так звану оплату продуктивності (без нав'язування умови, щоб гарантувати, що заробітна плата насправді пов'язана з результатами діяльності) та вимоги до розкриття інформації (що дозволило б учасникам ринку краще оцінити ступінь зменшення основного капіталу, пов'язану з планами опціонів на отримання акцій генеральними директорами), - ця битва викрила лінії боротьби: ті, що вимагають сприятливого оподаткування та проти розкриття інформації, добре розуміли, що ці механізми сприяють більшій нерівності у доходах.

Зокрема, якщо розглядати факти зростання доходів серед вищого керівництва у фінансовому секторі, то вони є ще більш недолугими для пояснень, які ґрунтуються на теорії граничної продуктивності. Емпіричне дослідження Philippon та Reshef показує, що за останні два десятиліття працівники фінансової індустрії користувалися величезною премією додатково до оплати праці у порівнянні з подібними секторами, що не можна пояснити звичайними показниками продуктивності (наприклад, рівнем освіти або іншими невизначеними здібностями). За їх оцінками, виплати фінансовому сектору були приблизно на 40% вищими за рівень, який можна було б очікувати за умови досконалої конкуренції.

Також добре задокументовано, що банки, які вважаються "занадто великими, щоб зазнати невдачі", насолоджуються рентою саме через неявну державну гарантію. Інвестори знають, що ці великі фінансові установи фактично можуть розраховувати на державну гарантію, і тому вони готові надавати кошти за нижчими процентними ставками. Таким чином, великі банки можуть процвітати не тому, що вони ефективніші або надають кращі послуги, а тому, що вони фактично субсидуються платниками податків. Існують і інші причини надзвичайної прибутковості великих банків та їхніх банкірів. У деяких сферах діяльності фінансового сектору конкуренція далека від ідеальної. Антиконкурентна практика у сфері дебетових та кредитних карток посилила існуючий вплив на ринок, щоб створити величезну ренту. Відсутність прозорості (наприклад, у позабіржових обмінах кредитних дефолтів (CDS) та деривативах) також призвела до великої ренти, при цьому на ринку домінували лише чотири гравці. Не дивно, що така рента великих банків перетворюється на більші доходи для їх менеджерів та акціонерів.

Виплати керівникам після кризи у фінансовому секторі, які були ще більше, ніж в інших галузях, дали переконливі докази проти теорії граничної продуктивності щодо пояснення значення заробітної плати у верхньому рівні розподілу доходів: банкіри, які вивели свої компанії та світову економіку на межу руїни продовжували отримувати надвисокі ставки заробітної плати, та ці виплати жодним чином не могли бути пов'язані ні з їх соціальним внеском, ні навіть з їхнім внеском у фірми, у яких вони працювали (обидва були негативними). Наприклад, дослідження, яке зосереджувалося на Беар Стернсі та Леман Бразерс у 2000-2008 роках, виявило, що топ-менеджери цих двох гігантів принесли додому величезні суми виплат, що базуються на результатах діяльності (оцінюється приблизно в 1 мільярд доларів для Лемана та 1,4 мільярдів доларів для Bear Stearns), які не були повернуті назад, коли ці дві компанії розпалися.

Ще один з доказів, який підтверджує важливість пошуку ренти для пояснення зростання нерівності, надається тими дослідженнями, які показали, що збільшення податків для тих, хто на самому верху, не призводить до зниження темпів зростання. Адже якби ці доходи були результатом їхніх зусиль, можна було б очікувати, що ті, хто перебуває на вершині, відповідатимуть менш продуктивною працею, що негативно вплине на ВВП.

Три яскраво помітних аспекти еволюції більшості багатих країн за останні 35 років: (а) збільшення співвідношення багатства до доходу; (б) стагнація середньої заробітної плати; та (в) відсутність зниження рівня доходності капіталу. Стандартні неокласичні теорії, в яких "багатство" прирівнюється до "капіталу", припускають, що збільшення капіталу повинно бути пов'язане зі зменшенням доходності капіталу та збільшенням заробітної плати. Неспроможність підвищити заробітну плату некваліфікованих робітників була спричинена деякими (особливо у 1990-ті роки) технологічними змінами та навичками, що пов'язані з цим, і це мало спричинити збільшення винагороди, яку ринок надає за кваліфікацію працівників. Отже, ті, хто володіє навичками, мали помітити як підвищується їхня зарплата, а ті, хто не має навичок, отримали б зниження оплати праці. Але останнім часом спостерігається зниження заробітної плати навіть для кваліфікованих працівників. Більше того, як показує нещодавнє дослідження автора статті, середні зарплати мали б зрости, навіть якщо деякі зарплати впали. Отже, відбувається щось інше.

Існує альтернативне і більш правдоподібне пояснення. Воно базується на спостереженні, що рента зростає (через збільшення ренти за землю, ренти за інтелектуальну власність та монопольної влади). Як наслідок, вартість тих активів, які можуть надавати ренту своїм власникам (наприклад, землі, будинки та деякі фінансові активи) зростає пропорційно. Тож загальне багатство зростає, але це не призводить до збільшення виробничих можливостей економіки, чи середньої граничної продуктивності, чи середньої заробітної плати працівників. Навпаки, заробітна плата може «застоюватися» або навіть зменшуватися, оскільки зростання частки ренти відбулося за рахунок заробітної плати.

Активи, які стимулюють зростання загального багатства, насправді не є виробничими товарами. У багатьох випадках вони навіть не є «продуктивними» у звичному розумінні; вони не мають прямого відношення до виробництва товарів і послуг. Якщо ще більше багатства вкладати в ці активи, то ймовірно менше буде вкладено у реальний виробничий капітал. У багатьох країнах, де є доступ до даних (наприклад, у Франції), є докази того, що це дійсно так: непропорційна частина заощаджень за останні роки пішла на купівлю житла, що не збільшило продуктивність реальної економіки.

Грошово-кредитна політика, яка зводиться до низьких процентних ставок, може збільшити вартість цих «непродуктивних» основних засобів: збільшення вартості багатства, що не супроводжується будь-яким збільшенням потоку товарів і послуг. З цієї ж причини, бульбашка може призвести до збільшення багатства (протягом тривалого періоду часу) з можливими несприятливими наслідками для запасу «реального» продуктивного капіталу. Дійсно, капіталістичні економіки легко генерують такі бульбашки (це факт, який є не лише очевидним з історичних спостережень, але й також підтверджений теоретичними моделями). Хоча в останні роки відбулася «корекція» бульбашки на ринку житла (і в базовій ціні землі), але не існує підстав остаточно стверджувати, що відбулася повна корекція.

Збільшення співвідношення багатства та доходу все ще пов'язане зі збільшенням вартості ренти, ніж із збільшенням обсягу продуктивного капіталу. Ті, хто має доступ до фінансових ринків і може отримати кредит у банках (зазвичай це ті, що вже мають достатнє забезпечення), можуть придбати ці активи, використовуючи їх як заставу. Зі збільшенням бульбашки зростає їхнє багатство та нерівність у суспільстві. Знову ж таки, політика посилює цю нерівність, яка є наслідком такої політики: сприятливий податковий режим щодо приросту капіталу забезпечує особливо високу віддачу цих активів після оподаткування та збільшує багатство супер-багатих людей, які непропорційно володіють такими активами (і це зрозуміло, оскільки вони краще витримують пов'язані ризики).

Великий вплив пошуку ренти на зростання найвищих доходів підриває теорію граничної продуктивності розподілу доходів. Прибуток і багатство тих, хто знаходиться на вершині, з'являється принаймні частково за рахунок інших чинників, що є протилежним до висновку теорії «спадаючої економіки». Коли, наприклад, монополії вдається підвищити ціну на товар, який вона продає, то таким чином знижується реальний дохід усіх інших. Це говорить про те, що інституційні та політичні чинники відіграють важливу роль у впливі на відносну частку капіталу та робочої сили. Як зазначалося раніше, за останні три десятиліття заробітна плата зростала набагато повільніше, ніж продуктивність праці (рис.1); це факт, який важко узгодити з теорією граничної продуктивності, але він узгоджується із теорією збільшення експлуатації. Це говорить про те, що ослаблення переговорної сили робітників стало основним чинником. Таким чином, слабкі профспілки та асиметрична глобалізація, де капітал вільно рухається, а роботи значно менше, ймовірно, сприяли значному сплеску нерівності.

Спосіб управління глобалізацією призвів до зниження заробітної плати частково через те, що переговорна спроможність робітників була занижена. З високомобільним капіталом та з низькими тарифами на його транзакцію фірми можуть просто сказати працівникам, що якщо вони не приймуть нижчу заробітну плату та гірші умови праці, компанія переїде в інше місце. Щоб побачити, як асиметрична глобалізація може вплинути на переговорну силу, уявіть собі на мить, яким би був світ, якби існувала вільна мобільність робочої сили, але не мобільність капіталу. Країни конкуруватимуть за залучення працівників. Вони обіцяють хороші школи та гарне середовище, а також низькі податки на робітників. Це можна фінансувати за рахунок високих податків на капітал. Але це не світ, в якому ми живемо.

У більшості промислово розвинених країн спостерігається спад членства та впливу профспілок; цей спад був особливо сильним у англосаксонському світі. Це створило дисбаланс економічної сили та політичний вакуум. Без захисту, наданого профспілкою, працівники стали жити ще гірше, ніж раніше. Нездатність профспілок захистити працівників від загрози втрати роботи через переміщення роботи за кордон сприяла послабленню влади профспілок. Але політика також зіграла важливу роль: як приклади цього – як президент Рейган зламав страйк авіадиспетчерів у США в 1981 році або битву Маргарет Тетчер проти Національної спілки шахтарів у Великобританії.

Політика центральних банків, яка була зосереджена на приборкані інфляції, також стала ще одним чинником, що сприяв зростанню нерівності та ослабленню переговорної сили робітників. Як тільки заробітна плата починає зростати, і особливо якщо вона зростає швидше, ніж рівень інфляції, центральні банки, які зосереджуються на інфляції, підвищують процентні ставки. Результатом є більш високий середній рівень безробіття та негативний ефект на зростання заробітної плати: у міру спаду економіки реальна заробітна плата часто падає, а потім грошово-кредитна політика покликана не допустити відновлення її рівня.

На нерівність впливають не тільки правові та офіційні інституційні угоди (наприклад, вплив профспілок), але й соціальні звичаї, включаючи те, чи вважається прийнятним брати участь у дискримінації.

У той же час уряди були неспроможними у виконанні антидискримінаційних законів. Всупереч припущенням економістів, що сповідували віру у вільний ринок, але це узгоджується навіть з випадковими спостереженнями за тим, як ринки насправді поводяться, дискримінація була постійним аспектом ринкової економіки і це допомагає пояснити значну частину того, що відбулося «внизу». Дискримінація набуває різних форм - на ринках житла, на фінансових ринках (принаймні один з великих американських банків мав сплатити дуже великий штраф за свою дискримінаційну практику напередодні кризи) та на ринках праці. Існує багато літератури, що пояснює, як відбувається така дискримінація (43).

Звичайно, ринкові сили, тобто попит та пропозиція на кваліфікованих робітників, на яких впливають зміни технологій та освіти, також відіграють важливу роль, навіть якщо ці сили частково формуються політикою. Але замість того, щоб ці ринкові сили та політика врівноважували одна одну, а політичний процес гальмував зростання нерівності в доходах та багатстві в періоди, коли ринкові сили призводять до зростання диспропорцій, сьогодні в багатих країнах ринкові сили та політика працюють разом над збільшенням нерівності.

Отже, факти не підтверджують пояснень нерівності, які базуються виключно на теорії граничної продуктивності. Але що з аргументом про те, що для зростання необхідна нерівність? Перше обґрунтування твердження про те, що нерівність необхідна для зростання, сфокусоване на ролі заощаджень та інвестицій у сприянні зростанню, і тому базується на спостереженні, що ті, хто зверху, заощаджують, а ті, хто внизу, зазвичай витрачають весь свій прибуток. Таким чином, країни з високою часткою заробітної плати (більшими видатками на заробітну платню) не зможуть накопичувати капітал так швидко, як країни з низькою часткою заробітної плати. Таким чином робиться висновок, що єдиний спосіб отримати заощадження, необхідні для довгострокового зростання, - це забезпечення достатніх доходів багатих.

Цей аргумент є особливо недоречним сьогодні, коли існує проблема, за висловом Бернанке, глобального надлишку заощаджень. Але навіть за тих обставин, де зростання пожвавиться за рахунок збільшення національних заощаджень, існують кращі способи заохочення заощаджень, ніж збільшення нерівності.

Уряд може оподатковувати доходи багатих і використовувати ці кошти для фінансування приватних або державних інвестицій; така політика зменшує нерівність у споживанні та наявному доході, та призводить до збільшення національних заощаджень, належним чином виміряних.

Другий аргумент зосереджений навколо поширеного хибного уявлення про те, що ті, хто знаходиться на вершині у розподілі доходів, - це творці робочих місць; та якщо дати їм більше грошей, то вони створять більше робочих місць. Індустріально розвинені країни сповнені творчих підприємців у всьому розподілі доходів. Те, що створює робочі місця, - це попит: коли є попит, фірми створюватимуть робочі місця, щоб задовольнити цей попит (особливо якщо ми зможемо змусити фінансову систему працювати так, як вона повинна, надаючи кредити малим та середнім підприємствам).

Насправді, як показали емпіричні дослідження МВФ, нерівність пов'язана з економічною нестабільністю. Зокрема, дослідники МВФ показали, що коли нерівність доходів висока, то періоди зростання, як правило, коротші. Цей результат також має місце, якщо враховувати інші детермінанти тривалості зростання (наприклад, зовнішні потрясіння, права власності та макроекономічні умови): у середньому 10-відсоткове зменшення нерівності збільшує очікувану тривалість періоду зростання на половину. Ситуація не зміниться, якщо зосередитись на середньострокових середніх темпах зростання замість тривалості зростання. Останні емпіричні дослідження, опубліковані ОЕСР, показують, що нерівність доходів має негативний та статистично значущий вплив на середньострокове зростання. За оцінками, у таких країнах, як США, Великобританія та Італія, загальне економічне зростання за останні два десятиліття було б на 6-9 відсоткових пунктів вище, якби нерівність доходів не зросла.

Існують різні чинники, через які нерівність завдає шкоди економіці. По-перше, нерівність призводить до послаблення сукупного попиту. Причину легко зрозуміти: ті, хто має низькі доходи, витрачають більшу частку свого доходу, ніж ті, хто отримає високі доходи. Проблема може бути ще більш поглиблена помилковою реакцією влади на цей слабкий попит за рахунок монетарних інструментів. Якщо знижувати процентні ставки та послаблювати регулювання, то така грошово-кредитна політика занадто легко породжує бульбашку активів, вибух якої призводить у свою чергу до спаду.

Багато інтерпретацій поточної кризи дійсно підкреслювали важливість проблем розподілу доходів. Зростання нерівності призводить до зниження споживання, але м'яка монетарна політика та послаблення регулювання призводили до появи «бульбашки» на ринку житла та збільшення споживання. Коротше кажучи, лише шляхом зростання боргу стало можливим утримати рівень споживання. Але з часом «бульбашка» луснула. І неминучим після її розірвання стало те, що економіка пішла на спад.

По-друге, нерівність результатів пов'язана з нерівністю можливостей. Коли ті, хто знаходиться внизу розподілу доходів, ризикують не реалізувати свій потенціал, економіка платить ціну не тільки за низький попит сьогодні, але й за менший темп зростання в майбутньому. Майже кожна четверта дитина в США зростає в злиднях, та багато з них стикаються не лише з відсутністю можливостей для навчання, але й з відсутністю доступу до належного харчування та сервісів охорони здоров'я. Це ставить під загрозу довгострокові перспективи країни.

По-третє, суспільства з більшою нерівністю рідше здійснюють державні інвестиції, які підвищують продуктивність праці, такі як інвестиції у громадський транспорт, інфраструктуру, технології та освіту. Якщо багаті вважають, що їм не потрібні ці державні послуги, і побоюються, що сильний уряд, який може підвищити ефективність економіки, може одночасно використовувати свої повноваження для перерозподілу доходів та багатства, то не дивно, що державні інвестиції є нижче у країнах з вищою нерівністю. Більше того, у таких країнах податкова та інша економічна політика, ймовірно, заохочуватиме ту діяльність, яка приносить користь фінансовому сектору, а не збільшуватиме продуктивність реального сектору економіки. У США сьогодні прибутки від довгострокових фінансових спекуляцій (тобто приріст капіталу) оподатковують приблизно вдвічі менше за норму праці, а спекулятивні деривативи мають пріоритет над інтересами працівників у випадку банкрутства. Податкове законодавство заохочує створення робочих місць за кордоном, а не вдома. Результатом є слабша та нестабільна економіка. Реформування цієї політики, та використання інших заходів для зменшення рентної плати, не тільки зменшать нерівність; такі підходи покращили б і інші економічні показники.

Необхідно підкреслити, що існування цих шкідливих наслідків нерівності на зростання є аргументом проти пояснення сьогоднішнього високого рівня нерівності, заснованого на теорії граничної продуктивності. Основним припущенням теорії граничної продуктивності є те, що «верхівка» просто отримує «справедливу винагороду» за свої зусилля, а решта суспільства отримує вигоду від їх діяльності. Якби це було так, то варто було б очікувати більш високого зростання, пов'язаного з вищими доходами на вершині. Насправді зараз спостерігається протилежне.

Широкий спектр політичних заходів може допомогти зменшити нерівність. Вони мають бути спрямовані на зменшення нерівності як у доходах на ринку, так і в доходах після оподаткування та трансферу. Правила гри відіграють велику роль у визначенні ринкового розподілу: у запобіганні дискримінації, у створенні можливостей у працівників для переговорів, у стримуванні монополій та обмеження повноважень генеральних директорів використовувати фірми та фінансовий сектор для зароблянні на решті суспільства. За останні тридцять років ці правила були значною мірою переписані таким чином, що це призвело до більшої нерівності та погіршення загальних економічних показників. Тепер їх потрібно ще раз переписати, щоб зменшити нерівність та зміцнити економіку, наприклад, шляхом відходу від політики, націленої на короткострокові результати, яка дуже поширена у фінансовому та корпоративному секторі.

Реформи повинні включати більшу підтримку освіти, включаючи дошкільну; збільшення мінімальної заробітної плати; посилення податкових кредитів із заробітку; посилення прав працівників на робочому місці, у тому числі через профспілки; та більш ефективне застосування антидискримінаційного законодавства. Але є, зокрема, чотири сфери, які допоможуть суттєво скоротити той високий рівень нерівності, який існує зараз.

По-перше, виплати керівництву корпорацій (особливо в США) стали надмірними, і важко виправдати розробку схем цих виплат на основі опціонів на акції. Керівники не повинні винагороджуватися за покращення показників діяльності компанії на фондовому ринку, в яких вони не грають жодної ролі. Якщо Федеральна резервна система знижує процентні ставки і це призводить до зростання цін на фондовому ринку, то за такі результати генеральні директори не повинні отримувати бонуси. Якщо ціни на нафту падають, і тому прибуток авіакомпаній та ціни на акції авіакомпаній зростають, то керівники авіакомпаній не повинні отримувати бонуси. Існує простий спосіб врахування цих прибутків (або збитків), які не можна пояснити зусиллями керівників: прив'язати заохочувальні виплати до результатів діяльності фірм у приблизно однакових обставинах. Досвід використання якісних схем заохочувальних виплат вже існував протягом третини століття, але керівники великих корпорацій старанно чинили опір подібній практиці. Вони більше зосередилися на тому, як скористатися недоліками в корпоративному управлінні та нерозумінням цих питань багатьма акціонерами, щоб збільшити свій прибуток: отримати високу плату як при зростанні цін на акції, так і при зниженні цін на акції. У довгостроковій перспективі подібні практики наносять суттєвої шкоди економічному розвитку в цілому.

По-друге, необхідна макроекономічна політика щодо підтримки економічної стабільності та повної зайнятості. Високий рівень безробіття найбільш суворо карає тих, хто знаходиться внизу та посередині розподілу доходів. Сьогодні працівники страждають тричі: від високого рівня безробіття, низької заробітної плати та скорочення державних послуг (адже державні доходи менші, ніж вони були б, якби економіка працювала так, як потрібно).

Як було показано раніше, високий показник нерівності послаблює сукупний попит. Підживлення бульбашок цін на активи через гіпер-експансивну монетарну політику та дерегуляцію – це не єдина можлива відповідь на зниження попиту. Більші державні інвестиції в інфраструктури, технології та освіту одночасно пожвавлять сукупний попит і зменшать нерівність, а це стимулюватиме зростання і в довгостроковій, і в короткостроковій перспективі. Згідно з останнім емпіричним дослідженням МВФ, добре сплановані інвестиції у державну інфраструктуру підвищують обсяги виробництва як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі, особливо коли економіка працює нижче своїх можливостей. І при цьому не йде мова про збільшення рівня державного боргу до ВВП, тому що добре реалізовані інфраструктурні проекти окупляться самі, оскільки збільшення доходів (а отже, і податкових надходжень) зможуть компенсувати з надлишком понесені витрати.

По-третє, державні інвестиції в освіту є фундаментальними для подолання нерівності. Ключовим чинником рівня доходу працівників є рівень та якість їх освіти. Якщо уряди забезпечуватимуть рівний доступ до освіти, то розподіл заробітної плати відображатиме розподіл здібностей (включаючи здатність отримувати вигоду від освіти) та ступінь, у якому система освіти намагається компенсувати відмінності у здібностях та досвіді. Якщо, як у Сполучених Штатах, люди з багатими батьками, як правило, мають доступ до кращої освіти, то нерівність одного покоління передаватиметься наступному, і в кожному поколінні нерівність у заробітній платі відображатиме дохід та пов'язану з ним нерівність останніх.

По-четверте, ці вкрай необхідні державні інвестиції можна фінансувати шляхом справедливого та повного оподаткування доходів від капіталу. Це ще більше сприятиме протидії сплеску нерівності, адже завдяки цьому знизиться чиста прибутковість капіталу, і ті люди з великими капіталами, які заощаджують значну частину свого доходу, не бачитимуть, що їхнє багатство накопичується швидше, ніж зростає загальна економіка, що й призводить до зростання нерівності у багатстві. Спеціальні положення, які передбачають сприятливе оподаткування прибутку від капіталу та дивідендів, не тільки спотворюють економіку, але й надають суттєві переваги тим, хто знаходяться на самому верху розподілу доходів, внаслідок чого збільшується нерівність. Водночас такі положення створюють бюджетні втрати: 2 трильйони доларів протягом 2013-2023 років у США, згідно з оцінкою Бюджетного управління Конгресу США. Скасування спеціальних положень щодо приросту капіталу та дивідендів у поєднанні з оподаткуванням приросту капіталу є найбільш потрібною реформою податкового кодексу, яка б покращила ситуацію із нерівністю та збільшила значні суми доходів до бюджету. Існує багато інших можливостей для фінансування державних інвестицій, зокрема якісна система успадкування та ефективне запровадження оподаткування майна.

Раніше вважалося, що існує поступка: можливо досягти більшої рівності, але тільки за рахунок загального економічного розвитку. Враховуючи крайності нерівності, яких досягають багато заможних країн, та способів генерування цієї нерівності, тепер стає зрозумілим, що більша рівність та покращення економічного розвитку є взаємодоповненням.

Це особливо вірно, якщо зосередитись на відповідних показниках зростання. Якщо використовувати невірні показники, то увага буде зосереджена на неправильних процесах. Як стверджувала міжнародна Комісія з оцінки економічних результатів та соціального прогресу, зростає глобальний консенсус щодо того, що ВВП не забезпечує належного вимірювання загальних економічних показників. Важливим є те, чи є зростання стійким, і чи більшість громадян бачать, як рівень їх життя зростає з року в рік.

З початку нового тисячоліття економіка США та економіки більшості інших розвинених країн явно не розвивались. Фактично, протягом трьох десятиліть реальні середні доходи по суті стагнували. У випадку з США проблема була ще глибшою, і проявилася задовго до рецесії: за останні чотири десятиліття середня заробітна плата стагнувала, хоча продуктивність різко зросла.

Як підкреслюється в цій статті, ключовим фактором, що лежить в основі поточних економічних труднощів багатих країн, є зростання нерівності. Необхідно зосередитись не на тому, що відбувається із середнім ВВП, а на тому, як економіка працює для типового громадянина, що відображається, наприклад, у середньому наявному доході. Люди дбають про здоров'я, справедливість та безпеку, але статистика ВВП не відображає зниження споживання цих потреб. Якщо взяти до уваги ці та інші аспекти суспільного добробуту, останні результати у багатих країнах виглядають значно гіршими.

Визначити економічну політику, необхідну для того, щоб це змінити, не складно. Потрібно більше інвестицій у суспільні блага; покращення корпоративного управління, антимонопольного та антидискримінаційного законодавства; краще регульована фінансова система; посилення прав працівників; та прогресивніша податкова політика та політика у сфері трансфертів. Таким чином, «переписуючи правила», що регулюють ринкову економіку, можна досягти більшої рівності як у розподілі доходу до оподаткування, так і після оподаткування та трансферту, і тим самим посилити економічний розвиток.

Оригінал статті: Stiglitz, Joseph E. (2016). "Inequality and Economic Growth". Rethinking Capitalism. Wiley-Blackwell: 134–155. doi:10.7916/d8-gjpw-1v31
переклад: Романченко В.Б.