ОПОДАТКУВАННЯ РИНКОВОЇ КАПІТАЛІЗАЦІЇ БІЗНЕСУ

ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ З ПАРАЗИТИЗМОМ

ФІНАНСОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Розкрито авторське бачення ендогенних перешкод розвитку сучасної ринкової економіки та шляхів їх подолання в руслі макроекономічної політики на трудовитрато-вартісних засадах класичної політекономії. Визначено три перепони економічного зростання в ході його самоплинних (поза втручанням держави) процесів, а саме: а) порушення вартісно-грошового паритету – втрата вартісної адекватності грошей; б) відставання платоспроможного попиту від обсягів товарної пропозиції, що з певною циклічністю блокує відтворювальний процес виробництва; в) «перевиробництво» фіктивного капіталу, що знекровлює реальний сектор економіки. Стосовно підтримки вартісно-грошового в економіці паритету підтверджена доцільність застосування «монетарного правила» монетаризму: емісія грошової маси у такт з приростом реального ВВП. Циклічні кризи товарного надвиробництва обумовлені відставанням платоспроможного попиту від пропозиції на величину нагромадження капіталу, а тому не мають раціональних варіантів свого подолання, окрім демпфування різких перепадів циклічності. Головна новизна авторських пропозицій спрямована проти паразитарної сутності «фінансової економіки», що проростає в ході «перевиробництва» фіктивного капіталу. Оскільки першопричиною такого згубного явища є надприбутковість фінансового сектора економіки внаслідок вартісно-спекулятивної переоцінки дутих активів, то суть авторської новації зводиться до кардинального реформування податкової системи для запобігання спекулятивної їх переоцінки: перехід від оподаткування прибутку до оподаткування ринкової капіталізації великого бізнесу. За авторським припущенням, податок на ринкову вартість активів має призвести до знецінення дутої капіталізації фінансових пірамід і пухирів та спрямувати інвестиційні потоки у товаропродукуючий сектор економіки, звільненої від оподаткування підприємницького прибутку. Відтак податкова реформа розконсервує виробничі потужності реальної економіки, призведе до індустріального відродження країн світової демократії перед лицем авторитарного реваншу. Тим паче, якщо ці країни консолідуються на засадах скоординованої монетарної і фіскальної політики: єдиної валюти і уніфікованої податкової системи. Протистояння вісі автократичного зла вимагає цього.




Ключові слова: монетарна політика, фіскальна політика, фінансовий ринок, фондовий ринок, фінансова економіка.

Відповідно до наведеної макроекономічної моделі (Рис.1) функціонування економіки базується на зустрічно-синхронізованому кругообігу трудовитрат (живих → уречевлених) і грошей між виробниками і споживачами за посередництва товарного ринку і ринку трудових ресурсів та інвестиційної функції фінансового ринку за умов розширеного відтворення виробництва. Тут варто зазначити...

1. «Виробники» і «Споживачі» – суб’єкти економічної діяльності. Виробники уособлюють в собі одночасно і споживачів. Тобто підприємці і робітники заодно є виробниками і споживачами матеріальних благ, щоправда, в різному статусі беруть участь у виробництві і користуються плодами їх спільної праці. Ними ж формуються інвестиційні вливання в економіку... двома основними шляхами: а) безпосередня реінвестиція частки додаткової вартості у власне виробництво підприємцями: б) за посередництва фінансового ринку із доходів підприємців та заощаджень громадян: депозитів, акцій, облігацій.

2. «Товарний ринок» і «Ринок трудових ресурсів» являють собою обмінні товарно-грошові канали кругообігу праці: живої – уречевленої. Живу працю на «Ринку трудових ресурсів» потенціально представляє специфічний «товар» робоча сила; уречевлену працю на «Товарному ринку» представляє виготовлений живою працею продукт у якості товару. Вартість як товарів (в ціні), так і вартість робочої сили (у зарплаті) формується одним і тим же законом вартості ринкової економіки, з тією різницею, що: вартість товарів формується шляхом переливу інвестиційного капіталу у виробництві до середньої норми прибутку від його реалізації – m/c+v; вартість робочої сили формується шляхом її вільної міграції в пошуках кращої зарплатні до середньої норми додаткової вартості від її експлуатації при наймі – m/v. Або, простіше: вартість товарної продукції балансується середньою нормою прибутку в процесі торгу навколо її трудозатратної ємності; вартість робочої сили балансується середньою нормою додаткової вартості в процесі торгу навколо її трудового потенціалу. Тобто увесь кругообіг праці (живої – уречевленої) у макроекономічній моделі продиктований законом вартості вільноринкової економіки, а саме його фундаментальною вимогою рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, яку мають реалізувати гроші, приводячи в рух трудовитрати живі – уречевлені.

3. «Фінансовий ринок» є ринковий канал переливу інвестиційних ресурсів за участю банківської системи і фондового ринку від споживачів до виробників. В даному випадку «Виробники», по суті, виконують транзитну функцію перенаправлення інвестиційних потоків на «Ринок трудових ресурсів» для мобілізації робочої сили в цілях створення матеріальних і кадрових передумов розширеного відтворення виробництва. В цьому ряду «Ринок трудових ресурсів» більше, аніж біржа праці, а «Фінансовий ринок» за своєю глибинною суттю виконує функцію переливу трудових ресурсів в економіці, вслід за інвестиціями, до формування у виробництві середньої норми прибутку, відтак до оптимального ціноутворення – еквівалентного обміну результатами праці згідно закону вартості.

Розглянемо три варіанти кругообігу трудовитрат і грошей на різних стадіях розвитку за відсутності будь-якого втручання держави в економіку.

Ідеальний варіант моделі – модель простого відтворення дрібнотоварного виробництва на початкових стадіях його розвитку, де домінувала Марксова формула ринкового кругообігу Т–Г–Т. При статичній грошовій системі (золотому стандарті) та відсутності фінансового ринку і ринку трудових ресурсів як таких, зустрічний рух трудовитрат (живих – уречевлених) і грошей був цілком синхронізований, відтак ніяких загроз збою такої системи не існувало. Втручання держави зайве в такій ситуації.

При появі деякого прискорення темпів економічного зростання за часів переростання дрібнотоварного виробництва у капіталістичне з’являється потреба у позичкових коштах (передумова виникнення фінансового ринку) та найму робочої сили (передумова виникнення ринку трудових ресурсів) для потреб розширеного відтворення виробництва, внаслідок чого на загальному тлі зростання обсягів та прискорення товарно-грошового обігу могли виникати перші малопомітні тенденції відставання платоспроможного попиту від товарної пропозиції. За наявності статичної грошової системи (золотого стандарту), зустрічний рух трудовитрат (живих –уречевлених) і грошей починає входити в певний дисонанс: намічається відставання швидкості руху грошових потоків від руху живих – уречевлених трудовитрат, виникає загроза затоварення ринків.

А ось при бурних темпах економічного зростання на індустріальній стадії розвитку капіталістичного підприємництва, керованого Марксовою формулою ринкового кругообігу Г–Т–Г', за наявності статичної грошової системи (золотого стандарту) та розвинутого фінансового ринку і ринку трудових ресурсів, в повну силу (поза втручанням держави) починають проявлять себе три найгостріші макроекономічні проблеми:

1. Вартісно-грошовий дисбаланс – криза грошової ліквідності;

2. Економічна криза – циклічна криза товарного перевиробництва;

3. Фінансова криза – криза «перевиробництва» фіктивного капіталу.

Саме таку фінансово-економічну катастрофу – одночасний збіг трьох вищеназваних обставин – світ зазнав у часи Великої депресії 1929-33 рр., що майже повністю тоді «заклинило» механізм кругообігу трудовитрат і грошей в економіці. Тож вдамося до аналізу вказаних проблем, аби визначити де і як має втрутитись держава для запобігання цих кризових явищ.

Проблема вартісно-грошового паритету. З питанням сутнісної будови грошової системи буде більш-менш зрозуміло, якщо гроші сприймати не як «специфічний товар» («багатство» по Фрідману) чи «боргові розписки», а як номінально-вартісний еквівалент затрачених (уречевлених в товарах) трудовитрат на грошових носіях. Закон вартісно-грошової еквівалентності диктує вимогу: скільки в економіці реальної вартості матеріалізованих трудовитрат – стільки ж має бутиномінальної вартості на грошових носіях. – Задля забезпечення безперебійного зустрічно-синхронізованого кругообігу трудовитрат і грошей у ринкових умовах. Відтак стабільність фінансово-економічної системи вимагає рівняння: грошова маса = вартісна маса.

Перше, що ми помітимо, спостерігаючи за самоплинними тенденціями розвитку в індустріальну епоху, це те, що на тлі стрімкого економічного зростання наявна грошова маса (у фіксованій кількості грошових знаків) починає поступово відставати від темпів приросту вартісної маси, грошова одиниця втрачає вартісну адекватність (дорожчає), порушується еквівалентний товарообмін, розкручування дефляційної спіралі пригальмовує товарно-грошовий обіг, настає криза ліквідності, розширене відтворення виробництва уповільнюється. Такою є закономірна логіка наростання вартісно-грошової дисгармонії на індустріальній стадії економічного розвитку – наслідок випереджального приросту вартісної маси по відношенню до наявної грошової маси. З цього моменту з’являється потреба в системній корекції вартісного номіналу грошової одиниці відповідно до приросту реальної вартості шляхом додаткової на певний відсоток грошової емісії. І тут без держави, без її друкарського верстата аж ніяк не обійтись.

Практично дотримуватись вартісно-грошового балансу доволі не складно. Для початку будь-яка кількість емітованих купюр задовольнить економіку при збалансованому (бездефіцитному) держбюджеті. Так, саме будь-яку кількість грошових носіїв для старту достатньо мати в економіці, чи то вкинути в неї (досить, однак, велику, аби уникнути необхідності поділу мінімальної грошової одиниці: копійки, центу, пфенінга...). Наявна в економіці трудозатратно-вартісна маса сама визначить вартісну «вагу» грошової одиниці, тобто відформатує грошову систему. Треба лише витримати паузу... І грошово-вартісний паритет встановиться сам собою. На грошовому носії (паперовому, здебільше), умовно кажучи, «проявиться» знак його номінальної ціни, адекватної певній частці реальної в економіці вартості. У своїй же сумі грошова маса увійде у відповідність до сукупної маси вартості. І не треба морочитися ні з підрахунками кількості товарів, ні їх цінами, ні швидкістю обороту. Економіка, вірніше, наявна в ній вартісна маса це зробить сама, тобто створить грошову систему, встановивши масштаб цін. А далі лишається емітувати грошову масу в дозах, що відповідала б темпам економічного зростання – приросту реального ВВП – задля запобігання руйнівних дефляційних чи то інфляційних процесів. Відтак належить дотримуватись нульової інфляції/дефляції, тобто орієнтуватись на стабільність купівельної спроможності грошової одиниці. «Монетарне правило» монетаризму добре усім відомо. Головне, щоб вартісна адекватність грошей забезпечувала макроекономічний баланс трудовитрат, вартості і грошей в економіці.

ГРОШОВА МАСА = МАСА ВАРТОСТІ = МАСА ТРУДОВИТРАТ

Підтримка вартісно-грошового в економіці паритету – вартісної адекватності грошей, однак, не гарантує макроекономічної стабільності за умов розширеного відтворення виробництва. Гіпотетично уявімо, що держава блискуче впоралася з проблемою грошового обігу: грошовою емісією урівноважила номінальну вартість грошей з реальною в економіці масою вартості і в такий спосіб надалі підтримує вартісну адекватність грошей в динаміці економічного зростання. Здавалося б, проблем з товарно-грошовим оборотом та економічним ростом не повинно бути. Однак, незважаючи на вартісну адекватність грошей, з певною періодичністю по наростаючій економіка починає впадати в циклічні кризи не то товарного перевиробництва, не то «перевиробництва» фінансового капіталу. Це різні кризові явища, і їх належить розглянути окремо.

Циклічна криза товарного перевиробництва. Спостерігаючи за самоплином економічного розвитку (при стабільній грошовій системі), ми помітимо поступове уповільнення товарно-грошового обороту з огляду на зростаючу затовареність ринку: реалізація товарів відстає від зростаючих обсягів їх виробництва на тлі зниження платоспроможного попиту. Міні-циклічність економічного розвитку ледь-ледь помітна. Чому так відбувається?

Циклічні кризи товарного надвиробництва (при нормальній фінансовій системі, що утримує вартісно-грошовий паритет) є закономірний наслідок перенакопичення капіталу, яке веде до відставання платоспроможного попиту від сукупної пропозиції на величину сукупного накопичення як обсягу рекапіталізованої частки додаткової вартості (прибутку) плюс банківських депозитів та грошових вкладів у цінні папери, спрямованих в розширене відтворення виробництва. В результаті попит на споживчі товари скорочується на величину інвестицій: інвестиційна частка грошей вилучається із поточного товарообмінного циклу, спрямовуючись (у широкому макроекономічному сенсі) на ринок трудових ресурсів (Рис.1). Так, інвестована у виробництво грошова маса, в кінцевому підсумку, створить платоспроможний на товарному ринку попит, але на етапі наступного циклу. Проте наступний виробничий цикл буде продукувати своє реінвестиційне нагромадження капіталу. І так з циклу в цикл... Тож криза товарного перевиробництва цілком нормальне явище, ознака якраз здорового розвитку економіки. Адже вона свідчить, що з розширеним відтворенням виробництва все гаразд. Фактор інвестиційного вилучення грошей із товарно-грошового обороту не враховує кейнсіанська модель ринкової рівноваги «AD-AS». Неокейнсіанська модель «IS-LM» враховує цей фактор, але вона не враховує затримку руху реінвестованої грошової маси в циклі товарно-грошового кругообігу. Звідси нерозуміння істинних витоків циклічного походження криз товарного перевиробництва і недолугі намагання боротися з ними, які лише наносять шкоду.

Не будь банківського кредитування економіки, кризи перевиробництва проявлялися б куди частіше, але менш виразно, в такий спосіб формуючи міні-цикли. – Умовно з періодичністю, припустимо, в один рік (з огляду на певну сезонність виробництва). До чого призводить кредитна політика?

Кредит – як інвестиційний, так і споживчий – вносить певні корективи в такого роду міні-циклічний процес економічного розвитку. А саме: компенсує інвестиційну грошову масу на етапі поточного міні-циклу, тим самим врівноважуючи попит-пропозицію та відтерміновуючи міні-кризу – тимчасово, до наступного міні-циклу. А там кредитний процес поновлюється. І так із міні-цикла в міні-цикл... Аж поки норма чистого (після відрахування банківського відсотка) підприємницького прибутку у виробничій сфері не впаде, умовно, до «нуля». До «нуля», відповідно, впаде і перекредитований споживчий попит. У такому випадку загальна заборгованість в економіці урівнюється з сукупними платоспроможними можливостями, або навіть перевершує їх, що блокує споживчий попит на ринку. Грубо моделюючи, припустимо: за умови 100-відсоткової реінвестиції чистого прибутку, при 10% середньорічній нормі валовогоприбутку (по Марксу: p = m/c+v, – в чисельнику додаткова вартість) та щорічній 10% ставці банківського кредиту це станеться через 10 років. Водночас, і багаторазово перекредитований споживчий попит при тій же відсотковій ставці «стискається», умовно, до «нуля» через 10 років. – Ось вам і циклічна мега-криза перевиробництва (добре нам відома) – в сумі 10-кратних міні-криз. При цьому, що цікаво, нагромадження капіталу нікуди не дівається. Воно лише перекочовує із сфери виробництва у банківську сферу щорічно на величину позичкового відсотка. «Було ваше – стало наше». Власне, тут нема нічого страшного, оскільки на стадії економічного пожвавлення нагромаджений в банківській сфері капітал зворотно знову таки спрямується у виробничу сферу економіки. Звідси масове оновлення основного капіталу і, відповідно, процес розширеного відтворення виробництва пішов далі... – Безпроблемно, за умови вартісно-грошового паритету в економіці. Інша справа, надлишок грошової маси в обігу. Тоді варто чекати надування фінансових пухирів у зоні фінансових активів (грошовий агрегат М3, зазвичай) на фондових ринках. А це вже ознаки «перевиробництва» фінансового капіталу.

Фінансова криза «перевиробництва» фіктивного капіталу. Здавалося б, достатньо дотримуватись адекватної до приросту вартісної маси грошової емісії, як проблема грошового обігу буде знята. До певної міри і на якийсь час це дійсно так. Але надалі, якою б бездоганною не була монетарна політика в сенсі підтримки вартісно-грошового паритету, на досить зрілих стадіях капіталізму неминуче виникає інша проблема: грошові потоки раптом «перестають цікавитись» товаропродукуючим сектором економіки, розширене відтворення виробництва уповільнюється. В чому справа? І тут ми звертаємо увагу на фінансовий ринок.

Сам по собі ринок інвестиційних капіталів органічно притаманний ринковій економіці, він є засобом перенаправлення грошових потоків із галузей з низькою нормою прибутку в галузі з високою нормою прибутку, у такий спосіб врівноважуючи суспільне виробництво на середній нормі прибутку (як рівновеликій вартісній винагороді за працю), відповідно, – рівновазі попиту і пропозиції, оптимальному ціноутворенні. Тобто цей ринок виконує вкрай корисну функцію переливу інвестиційних, відтак трудових ресурсів в економіці. І чим досконаліший фінансовий ринок, тим стрімкіші темпи економічного зростання. Але особливістю фінансового ринку є торгівля не реальною вартістю, як це має місце на товарному ринку, а торгівля номінальною вартістю. І ось тут криється первородний гріх такого ринку, що неминуче породжує так звану «фінансову економіку».


Проте ще більший гріх самозростання фіктивного капіталу криється в органічно притаманному для бізнесу прагненні до самозростання як засобу економічного виживання у ринкових умовах. Зазвичай самозростання капіталу відбувається двома шляхами: а) шляхом реінвестиції частки додаткової вартості у виробництво під час економічного піднесення – концентрація капіталу; б) шляхом поглинання активів збанкрутілого бізнесу під час рецесії – централізація капіталу. Зрештою, для підприємництва байдуже, якими засобами і методами нарощувати капіталізацію власного бізнесу. Головне – його виживання за рахунок самозростання. Тим же самим інстинктом самовиживання керовані інвестори (володарі надлишкових грошових ресурсів), які щосили прагнуть примножити свій грошовий капітал. Ось тут інтереси інвесторів і підприємців збігаються на фінансовому ринку: одні прагнуть примножити свої заощадження; інші – наростити капіталізацію власного бізнесу за рахунок таких заощаджень. Допоки норма прибутку у виробничій сфері вища за норму прибутку у фінансовому секторі, інвестиційні потоки спрямовуються на ринок трудових ресурсів (Рис.1), стимулюючи розширене відтворення виробництва та реально-вартісне зростання капіталу. Інша справа, коли прибутковість фінансового сектора перевищує прибутковість реальної економіки. Тоді запускається механізм номінально-вартісного (фіктивного) самозростання капіталу, особливо на тлі непомірного зростання матеріально незабезпеченої грошової маси.

Що саме відбувається з торгівлею номінальною вартістю на фінансовому ринку? Оскільки торг проходить навколо номінальної вартості грошових депозитів-кредитів у банківському секторі і номінальної вартості цінних паперів на фондових біржах, то, відповідно, посередниками (банками – в першому випадку; дилерськими, брокерськими та ін. компаніями – в другому) знімається такий же номінальний в безготівковій переважно формі прибуток (маржа), який, здебільшого, знову пускається в обіг на цьому ж таки фінансовому ринку, примножуючи в такий спосіб самозростання номінальної вартості. Проте головні вливання у цінні папери здійснюють власники надлишкових капіталів – інвестори. Особливо в умовах надлишкової грошової маси та наявності дешевого кредитування. При цьому, якщо в банківському секторі самозростання номінальної вартості ще якось обмежено нормами обов’язкового банківського резервування і обліковою ставкою центробанків, то на фондовому ринку спекулятивне нагромадження номінальної вартості великих компаній без будь-яких обмежень. В останньому випадку фіктивне нагромадження капіталу стимульоване сподіваннями інвесторів на очікувані надприбутки від придбаних цінних паперів плюс спекулятивна гра на зростання курсу акцій. Оскільки сподівання на прибутковість, зазвичай, безмежні – відповідно безмежна вартісна переоцінка дутих активів. Як наслідок, зростаючі інвестиційні потоки через фондовий ринок замикаються на «фінансуванні» самого, власне, фондового ринку з огляду на його зростаючу дохідність, в обхід реального сектору економіки (Рис.2). Тобто грошові потоки нарощують фіктивну вартість активів бізнес-суб’єктів фондового ринку, оминаючи ринок трудових ресурсів. Водночас, фіктивно зростаюча капіталізація бізнесу спонукає його до «реінвестиційно»-спекулятивних ігор на фондовому ринку – коло замикається. Тим самим роздувається пухир «фінансової економіки», яка починає жити власним життям, відволікаючи фінансові ресурси від товаропродукуючої економіки.

Таким чином, фінансові спекуляції, особливо на тлі нестримного нарощування матеріально незабезпеченої грошової маси, неминуче породжують т.зв. «фінансову економіку»: примноження капіталу не у сфері товарного виробництва, а за рахунок операцій на фондових ринках. Як наслідок, – неймовірне зростання фіктивного капіталу: паразит, що знекровлює реальний сектор економіки. «Так, сьогодні світовий ВВП, основу якого складає новостворена вартість, сягає 70 трлн. дол. США. Водночас у фінансовій сфері відбувається безпрецедентна мультиплікація боргових цінних паперів, деривативів та похідних фінансових інструментів, сукупність яких і являють сучасну фінансову економіку. На даний час вартісний вимір фінансової економіки можна оцінити астрономічною сумою, що складає близько 1 квадрильйона доларів США. Відтак фінансова економіка на порядок перевищує обсяги так званої «фізичної» економіки».

Державні заходи упередження негативних явищ в економіці. Отже, нами визначені три основні проблеми, що ендогенно виникають в ході економічного розвитку на індустріальній стадії капіталізму:


1) проблема вартісно-грошового паритету в економіці;
2) проблема циклічних криз товарного перевиробництва;
3) проблема «перевиробництва» фіктивного капіталу.

З двома першими проблемами більш-менш зрозуміло. В замкнутій економічній системі при збалансованому держбюджеті проблема вартісно-грошового паритету вирішується за рахунок систематичної на певний відсоток грошової емісії, що відповідала б темпам економічного зростання – приросту реального ВВП, застосовується вже згадане «монетарне правило» монетаризму. Відтак емітенту і регулятору в особі ЦБ належить дотримуватись нульової інфляції/дефляції, орієнтуючись на стабільність грошової одиниці за її купівельною спроможністю. Тут нічого нового нема.

Проблема циклічних криз товарного перевиробництва в замкнутій економічній системі не має варіантів вирішення (виключенням може бути агресивна експортна політика за умов відкритої економіки). Однак запобігти занадто різким циклічним коливанням можна за рахунок обізнаності і прогнозованості. Бізнес має чітко розуміти природу циклічності: що за чим, коли і як, в якій послідовності. Для цього державним органам і ЦБ потрібно стабілізувати регуляторні нормативи макроекономічної політики, а саме: відмовившись від згубної практики держзапозичень та надмірної грошової емісії при збалансованому держбюджеті, перестати «гратися» з відсотковими ставками, нормами банківського резервування, ставками оподаткування тощо, зафіксувавши їх на оптимальному рівні. Тоді економічний цикл сам-собою буде «виправлятись» у більш-менш лінійне зростання.

А ось проблема «перевиробництва» фіктивного капіталу вимагає найрадикальнішого втручання з боку держави, і ця проблема має два шляхи подолання: методами монетарної і фіскальної політики.

Монетарна політика для запобігання фіктивного нагромадження капіталу має, насамперед, підтримувати вартісно-грошовий паритет в економіці, бо надлишкова грошова маса в обігу сама по собі уже являється передумовою накопичення фіктивних капіталів. Проте «монетарне правило» грошової емісії ще не гарантує безкризову тенденцію розвитку фінансового сектора. Приміром, у США спекулятивний бум на фондових ринках, що призвів до Великої депресії, виник за умов золотого стандарту, відносно поміркованої процентної ставки (5-6% на початковий момент кризи) та досить помірної грошової емісії, зважаючи на темпи економічного зростання в той час (з 1921 р. по 1929 р. ФРС збільшила грошову пропозицію на 60%). Але там була інша проблема, що призвела до фінансової катастрофи: «До жовтня 1929 року 40% усіх акцій купувалося в кредит. Позики із позабанківських джерел підскочили з 1 млрд. до 6,6 млрд. доларів». Загальна вартість цінних паперів у цей час сягнула $87 мільярдів. І це при тому, що грошова база в 1929-30 рр. становила 6-7 млрд. дол., а грошова маса упала з 27 до 20 млрд. доларів. Однак ще більший ризик кризових потрясінь несе спекулятивне накопичення фіктивно-номінальної вартості на тлі надмірної кредитно-грошової емісії, тобто нарощування вартісно-знеціненої грошової маси. Тоді це прямий шлях до фінансово-економічної кризи зразка 2008 року. Тож монетарна політика є суттєвим, але не стовідсотковим запобіжником фіктивного самозростання капіталу та фінансових криз його «перевиробництва». Як би там не було, «монетарне правило» грошової емісії і вартісно-грошовий паритет мають бути дотримані за будь-яких обставин. В умовах глобалізації це можливо лише в єдиній валютній зоні, або хоча б за наявності скоординованої монетарної політики.

Фіскальна політика – їй належить зіграти вирішальну роль у боротьбі з «перевиробництвом» фіктивного капіталу та розладом світових фінансів. Для початку розглянемо стан оподаткування найбільших транснаціональних компаній у США на основі статистичних даних провідної дослідницької платформи «Macrotrends», зокрема: металургійної «Nucor», енергетичної «Exxon», двох високотехнологічних – «Microsoft» і «Amazon», а також двох найбільших банків – «JPMorgan» і «Bank of America» (Табл.1).

Звернімо увагу на розміри податкових відрахувань вказаних компаній на тлі базових показників їх капіталізації, сукупних активів, річного доходу (виручки) і валового прибутку. – Вражаюча несумірність оподаткування до бізнес-параметрів по кожній компанії, суцільні питання до бази оподаткування: як формується валовий прибуток, що має підлягати оподаткуванню, що таке «комерційні і адміністративні витрати» (еxpenses sg&a), астрономічні суми яких перевищують ВВП багатьох країн світу, і т.д.

Порочність такої системи очевидна. Варто нагадати: «США відмовилися від прогресивної шкали оподаткування прибутку... З 2018 року встановлена фіксована ставка корпоративного податку на прибуток на рівні 21%». Проте, судячи з даних «Macrotrends», податки до прибутків мають досить умовне відношення. Можливості ухиляння від оподаткування – безмежні. Наразі для СЩА ця проблема є дуже актуальною.

Отже, стан оподаткування великого бізнесу вимагає докорінного перегляду податкової системи, яка нездатна впоратись зі своєю функцією, особливо на тлі масштабної офшоризації. «За даними ОЕСР, щороку світ через офшори втрачає приблизно 20 трлн. доларів США». Тож в умовах глобалізації фіскальна політика на національних рівнях має бути уніфікована, хоча б для того, аби запобігати небажаному перетоку капіталів в офшорні зони, що підриває стабільність світових фінансів. В цьому контексті оподаткування монополістичного бізнесу, особливо транснаціонального, вкрай досить проблематичне з огляду на величезні можливості останніх мінімізувати податкові відрахування або навіть уникати їх. В додаток, – можливість максимізації фальшивих «витрат виробництва» за рахунок накручування трансфертного ціноутворення та інших хитровигаданих засобів задля формальної мінімізації прибутків, на які нараховуються податки. Нарешті, спекулятивний паразитизм «фінансової економіки», що сягнув глобальних масштабів і який пригнічує реальний сектор економіки. Звідси недобір податкових надходжень, хронічні дефіцити держбюджетів, зростаючі запозичення і держборг, прогресуюча кредитно-грошова емісія... А в підсумку – розлад фінансів, що вийшов на міжнародний рівень.

Фіскальна політика має можливість зробити свій внесок в оздоровлення світових фінансів, перекривши лазівки несплати податків, остаточно доконавши паразитизм «фінансової економіки». З огляду на безпомічність фіскальних інститутів в сучасних умовах, варто, на нашу думку, вдатись до кардинального реформування податкової системи, а саме: відмовитись від практики оподаткування підприємницького прибутку (правди там не знайти), перейшовши до практики оподаткування ринкової вартості – капіталізації – великого бізнесу. Суть ідеї наступна...

Податкова система повинна:

а) не заганяти бізнес в тінь, а виводити його на «чисту воду»;
б) стимулювати економічне зростання, а не гальмувати його.

А тому доцільно застосувати трирівневу систему оподаткування.

1. Помірно-мінімальна ставка пропорційного податку на дохід для всіх без винятку: «десятина», умовно кажучи, незалежно від соціального статусу платників податків: чим нижче ставка податку – тим доступніший його збір.

2. Прогресивний податок на розкіш, у кого вона є, незалежно від соціального чи правового статусу її володарів (запобіжить переоформлення такої на підставних осіб як фізичних, так і юридичних).

3. Плоска шкала оподаткування великого бізнесу, але не підприємницького прибутку, який дуже легко приховати, а податок на... капітал, його ринкову вартість – капіталізацію. І ось це найцікавіше.

Йдеться про оподаткування біржової вартості – ринкової капіталізації – компаній на основі котирувань акцій, що вільно обертаються на відкритому ринку. Дуже простий, прозорий, незатратний, неупереджений і непідкупний спосіб оподаткування: потрібен один-єдиний сервер інтернет-мережі фондового ринку для автоматичної генерації розміру податкових відрахувань на основі поточного курсу акцій. Для цього, однак, потрібна уніфікація як бізнесу в частині формування його біржової вартості, так і ринку цінних паперів, а саме:

1. Єдиний ринок цінних паперів – фондова біржа – з єдиним для всього акціонерного капіталу алгоритмом формування його ринкової вартості.

2. Витіснення всього великого бізнесу, включаючи банківський, в зону акціонування – на фондовий ринок – підвищеною ставкою оподаткування.

Що це означає, що вирішує?

Три найважливіші моменти оподаткування капіталізації компаній.

По-перше, моментально «здується» фіктивний капітал: лопнуть фінансові бульбашки і зруйнуються фінансові піраміди, під якими нема реальних активів, – відбудеться очищення економіки від бізнес-фальші. Ринкова капіталізація бізнесу зрівняється з реальною його вартістю, а дохідність у фінансовому секторі різко впаде, що покладе край спекулятивним іграм на фондовому ринку.

По-друге, відбудеться поштовх до демонополізації бізнесу. В інтересах корпорацій стане бажаним якомога скоріше позбутися сумнівних активів, що не приносять реального прибутку. До речі, чому б податок на капіталізацію (ринкову вартість) не доповнити податком на активи (балансову вартість)? Це лише прискорило б демонополізацію та посилило б конкурентне середовище бізнесової діяльності.

По-третє, відсутність податку на прибуток та суттєве зростання дохідності у реальному секторі економіки стимулює інвестиційні вливання капіталу в технічну модернізацію товаровиробничих потужностей реальної економіки для підвищення продуктивності праці та, відповідно, скорочення витрат виробництва (зниження його собівартості) з метою підвищення прибутковості бізнесу.

В останньому випадку не варто впадати у відчай прихильникам соціальної справедливості. Оскільки надприбутки відразу ж підвищать курс акцій і призведуть до пропорційного підвищення податкових відрахувань. Крім того, інвестиції у модернізацію виробництва «потягнуть» за собою появу нових підрозділів в структурі реальної економіки (наукових і конструкторських, добувних і обробних, сервісних), що створить додаткові робочі місця. Зрештою, перерозподіл додаткової вартості на користь реінвестицій у виробництво скоротить в ній долю підприємницького доходу. Тим більше, що прогресивний податок на розкіш спонукатиме підприємців до обмеження своїх апетитів. Все це має дещо вгамувати пролетарські пристрасті навколо одвічного питання соціальної справедливості.

Для успішної реалізації даного податкового проекту знадобляться рівні, без якихось там преференцій з боку держави, умови для бізнесу та повна економічна свобода – безперешкодне переміщення інвестиційного капіталу у сфері товарного виробництва (до середньої норми прибутку в масштабах економіки) задля адекватного формування ринкового ціноутворення активів – капіталізації.

Повну успішність податкового проекту дасть застосування його трирівневої системи в комплексі. Якщо податок на капіталізацію (пункт 3), знищуючи фіктивний капітал, буде стимулювати продуктивне накопичення капіталу = розширене відтворення виробництва, то прогресивний податок на майнові надмірності (пункт 2), за умов декларування доходів, буде примушувати до сумлінної звітності отриманих прибутків/доходу, що дисциплінує сплату помірного податку на дохід (пункт 1), без особливих зусиль малоефективного, а іноді і корупційного контролю фіскальних служб. Відтак недобросовісний бізнес і корупційне чиновництво буде взято в «прибутково-видаткові кліщі» податкової системи.

Таким чином, трьохярусна система оподаткування вирішує цілий ряд проблем економічного, фінансового, соціального порядку:

1. Стимулює економічне зростання, а не гальмує його;
2. Виводить бізнес з тіні, примушуючи сумлінно наповнювати бюджет;
3. Знищуючи фіктивний капітал, оздоровлює фінансову систему;
4. Протидіє зловживанням бізнесу та корупції держчиновництва.

Попри те, що фіскальна політика національна, в умовах глобалізації вона має бути стандартизована і уніфікована на міждержавному рівні для подолання згубного явища офшоризації. Аби, по-перше, вирівнявши умови оподаткування, виключити можливість ухиляння від податків та вартісних перекосів у формуванні ринкової вартості (капіталізації) транснаціональних компаній на світовому фондовому ринку. По-друге, позбавити сенсу міжнаціональному перетоку корупційних капіталів в пошуках більш вигідних умов приховування коштів та придбання об’єктів нерухомості. Таким чином, узгоджене на міжнародному рівні оподаткування ринкової капіталізації великого бізнесу в основі знищить фіктивно-спекулятивний капітал та стане надійним запобіжником від зростання фінансових пухирів і пірамід, що позитивно вплине на глобальну фінансову стабілізацію.

Отже, долати ракову пухлину «фінансової економіки» належить застосуванням комплексу монетарних і фіскальних заходів: а) вартісною оптимізацією грошей позбавити економіку баласту матеріально незабезпеченої грошової маси; б) оподаткуванням капіталізації великого бізнесу знищити фіктивну складову його ринкової вартості. В обох випадках – на міждержавному рівні.

Отже, визначено три основні проблеми ринкової економіки, що довільно виникають в процесі її самоплинного розвитку, дві із яких – порушення вартісно-грошового паритету та самозростання фіктивного капіталу – вимагають втручання держави для їх подолання засобами монетарної і фіскальної політики. Економічне зростання та консолідація країн світової демократії перед лицем агресивних вилазок сучасного авторитаризму вимагає узгодженого реформування їх фінансової системи задля оздоровлення економіки. Насамперед, варто покінчити з розгулом кредитно-грошової емісії та припинити мультиплікацію фіктивного капіталу. Реформування грошової системи має привести сукупну грошову масу у відповідність до загальної маси вартості реальних активів, стабілізувавши у такий спосіб фінанси. Реформуванням податкової системи належить покінчити з паразитизмом «фінансової економіки», надавши можливість відродження матеріальному сектору економіки. Відтак – зняти перешкоди подальшого економічного розвитку.

Об’єднуюча платформа консолідації країн світової демократії в контексті їх протистояння зі світовим авторитаризмом передбачає:

1. Єдину валютну зону – стабілізуючу монетарну політику;
2. Уніфіковану податкову систему – стимулюючу фіскальну політику

Макроекономічна координація монетарної і фіскальної політики країнами демократичної співдружності на єдиній економічній платформі має посилити їх економічну та військову потугу перед лицем неоавторитарного реваншу, що, безперечно, піде на корись нашій країні як форпосту протидії російській агресії.



ДЖЕРЕЛО: Огневий В. (2024). ЕНДОГЕННІ ПЕРЕШКОДИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА МОНЕТАРНО-ФІСКАЛЬНІ ЗАХОДИ ЇХ ПОДОЛАННЯ. Актуальні проблеми економіки. № 4 (274), стор. 46-65. https://eco-science.net/wp-content/uploads/2024/04/4.24._topic_Volodymyr-V.-Ognevyi-46-65.pdf