НОВИЙ ПОВОЄННИЙ ДОНБАС: УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ МАЙБУТНЬОГО

В період окупації РФ запустила смислову де-модернізацію масової свідомості донбасців: замінивши «шахтарський міф» з усім його модерним змістом про край прогресивного індустріального типу діяльності та способу життя, способу його принципової організації, на міфи традиційного укладу «новоросійсько/російськомирський», «геройства руської весни», «радянського піонерського карнавалу» та інші міфологеми колективної історичної пам'яті, далекі від історичного досвіду самого Донбасу. РФ злочинно втягнула цей промисловий край у свій власний вигаданий ресентимент, вкравши історичну пам'ять і уявлення про себе у минулому, лише на яких можливо вибудувати адекватний цьому образ майбутнього.

Необхідно перетворення а-національного Донбасу, який у своєму історичному досвіді перебуває в стані постійно «плинної батьківщини», який вічно собі не належить (звідси схильного до всіх форм патримоніалізму і уникаючи до останнього дня реальних форм самоврядування), край унікальних мобілізаційних антропотоків, що тільки після Другої Світової Війни сформували демографічну базу краю - у регіон, який нарешті набуде адекватної ідентичності себе в оновленому союзі з великою Україною. Насамперед – через образ спільного майбутнього, забезпеченого продуманим проектуванням та ясними для всіх соціально-економічними переспективами, усуваючи цим простір для будь-яких майбутніх вепонізованих («що шукають альтернатив») ресентиментів з обох сторін. Індустріальне минуле регіону – невід'ємна частина ідентичності, унікальності регіону.

Війна розділила та обмежувала протягом тривалого часу функціонування української промисловості: система кооперації та логістичні ланцюжки поставок сировини та готової продукції порушилися, міжрегіональні та міжгалузеві зв'язки були втрачені, близькість до зони бойових дій деяких підприємств просто з необхідністю вимикала їх із спільної діяльності. Частину підприємств зруйновано безповоротно. Попередній ринок збуту в РФ більше не може бути використаний. Структура економіки регіону потребує фундаментального переосмислення.

Возз'єднання т.зв. ДНР/ЛНР з Україною перед державою ставить гостро питання розробки та реалізації привабливої для місцевого населення та капіталу (як решти, так і вимушеного тимчасово тікати від війни) та взаємовигідної для всієї країни програми відродження економіки Донбасу з урахуванням нової реальності. Відповідна програма включатиме два компоненти: (1) першочергові заходи щодо економічного возз'єднання та поглиблення економічної активності та (2) розробка програми та системного плану заходів щодо формування нового двоконтурного економічного ядра Донбасу виходячи з ресурсного та промислового потенціалу регіону, в т.ч. ресурсного потенціалу, що виник в умовах глобального освоєння п'ятого технологічного укладу («матеріали майбутнього» та ін.)

1. ТЕРМІНОВІ І ПЕРШЧЕРГОВІ ЗАХОДИ.

Необхідні для забезпечення періоду стабільності після війни, відновлення порядку та верховенства закону та забезпечення надання основних послуг; економічного возз'єднання та поглиблення економічної активності, що включає:

—відновлення транспортного сполучення залізничними коліями та дорогами, а також відкриття можливості переміщення комерційних вантажів вантажним транспортом;

—Швидке відновлення критичної соціальної інфраструктури, спираючись на нове картографування «екологічно перспективних територій» (див. Розд. II);

—здійснення скоординованих заходів відновлення виробничих зв'язків з основною територією України (включає інвентаризацію виробничого потенціалу підприємств на деокупованих територіях, оперативне опрацювання плану дій та затвердження програми щодо включення цих підприємств у виробничі ланцюжки України);

—Проведення заходів щодо «економічної деокупації» підприємницьких суб'єктів, що представляють колишні окуповані території (перевизначення їх правового статусу, забезпечення можливістю інтеграції в українську банківську систему та здійснення зовнішньоекономічної діяльності в рамках українського законодавства);

—Ре-індексація статусу рухомого та нерухомого майна, на колишній тимчасово окупованій території (включає розробку процедури перенесення реєстрів власників нерухомості на тимчасово окупованих територіях до Державного реєстру);

—Поновлення фінансування соціальних виплат, утримання вцілілих сфер медицини та освіти, об'єктів, які мають ризики виникнення техногенних катастроф (див. Розд. II));

--відновлення виробничих зв'язків, зокрема, відновлення роботи єдиної енергосистеми, вільних поставок вугілля на всю територію України,

—відновлення взаємних поставок виробничих компонентів та вузлів, сировини, палива та ін.

—розгортання спільного виробничо-торгівельного комунікаційного майданчика, завданням якого буде пов'язання між собою суб'єктів колишніх окупованих територій та українських підприємств, системи української мережевої торгівлі, системи державних закупівель. Цей проект має бути спрямований на сприяння місцевих поставок необхідних споживчих, будівельних та інших товарів, потрапляння їх у загальнодержавні торговельні мережі та держ. закупівлі та зворотний доступ до ринку необхідних комплектуючих та сировини. Забезпечуючи цим попит місцевих малих і середніх обробних виробництв, і доповнюючи полку пропозиції для країни. Задовольняючи цим завдання відновлення місцевої малої економіки та надання доступу Україною до обладнання та матеріалів, пов'язаних із відновлювальними роботами.

Заходи щодо запобігання майбутньому потенціалу соціальних конфліктів мають бути доповнені позитивними відновними заходами, щоб деокуповані могли бачити, що їхні власні зусилля винагороджуються.

2.1. ФОРМУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО КОНТУРУ: ОПТИМІЗАЦІЯ СТАРОЇ ІНДУСТРІЇ.

Вихідні соціально-економічні параметри Донбасу включають:

1. Високоіндустріальний характер організації праці та життя Донбасу, у т.ч. що виразилася в стихійній гіперурбанізації;
2. широка, замкнута на себе система освіти-науки, заточена на важку промисловість (підтримує досі досить високий рівень регіональних компетенцій у пром. будівництві та виробництві);
3. розгалужена інфраструктура, що обслуговує зв'язано весь індустріальний комплекс.

Все це з необхідністю передбачає шлях реіндустріалізації на ексклюзивному регіональному людино-ресурсному капіталі як можливий спосіб повернути до життя потенціал динамічного розвитку даного регіону. Донбасу необхідно повернути позицію важливого центру промислової, бізнесової, науково-інноваційної активності в Україні - роль взаємовигідного партнера післявоєнного відновлення всієї країни.

З кінця 80-х і до сьогодні розгорталася непідготовлена, місцями спонтанна і болісна для місцевого населення деіндустріалізація, яка за соціальними наслідками стала не менш важкою, ніж історичний хід попередньої індустріалізації (характер якої стертий з історичної пам'яті донбасців, ідеалізуючи імперський та сталінський етапи цього процесу). Дж.Юз відводив існуванню своєї індустрії в донбаських степах лише 50 років. Історія ж відвела на період юності та зрілості Донбасу майже сторіччя. З середини 1970-х зірка Всесоюзної кочегарки почала згасати. З 1991 року проявилися і дали про себе знати всі економічні прорахунки, жорстокість сталінської модернізації, екологічний вандалізм - все властиве первинному освоєнню Донбасу.

Поточні гострі проблеми Донецької та Луганської областей (Донбасу) та їх прискорений «розвиток» були закладені ще в радянській промисловій та регіональній політиці, схильної закладати високу вихідну динаміку у великі промислові кластери без планування їхнього майбутнього. Це проявилося у проведенні де-інвестування у вугільну (суттєве скорочення капітальних інвестицій зі втор.пол. 1960-х) та хімічну (з втор.пол. 1970-х). промисловості Донбасу. Ставка всесоюзної перебудови енергетичного балансу на користь газу та нафти призвела до забуття капітальних інвестицій у засоби виробництва і, по суті, на світанку незалежності залишила Україні наперед приречений до суттєвої реструктуризації регіон. Війна на Сході лише довела до крайності прояви цих проблем: технологічне зношування основних фондів, висока енергоємність виробництва (з переважно заточеною на регіональний пром. комплекс власною енергетикою), структурна розбалансованість промислового комплексу і екстремальна техногенно-екологічна ситуація, що виходить з цього, що вже становить на сьогодні системну загрозу для цілісності та зв'язності інфраструктури регіону (в т.ч. промислової).

Надскладне повоєнне становище в енергетиці України вимагає переглянути національну вугільну політику, повернути попит на життєво важливі для Донбасу сфери діяльності.

У структурі постачання первинної енергії в Україні, вугілля займає перше місце, на нього припадає трохи менше 30% усіх первинних споживаних у країні енергоресурсів, далі йде природний газ – 26,3% та атомна енергетика 24,4%. У свою чергу споживане вугілля ділиться на енергетичне (застосовується для потреб ТЕС і ТЕЦ), а також вугілля, що коксується (головний компонент сталеливарного виробництва). В Україні споживане енергетичне вугілля, включаючи дефіцитний антрацит, становить близько 25-26 мільйонів тонн на рік. Прогнозна потреба підприємств теплової генерації у вугіллі з вересня 2021 по березень 2022 року становить близько 16,7 млн. тонн. При цьому ТЕС і ТЕЦ виробляють близько 36% всієї споживаної країною е/е. Окрім ТЕС та ТЕЦ енергетичне вугілля споживають населення, металургійні компанії та деякі промислові підприємства (цементні заводи, содові, цукрові та ін.), загалом на теплогенерацію припадає 90% його споживання.

Життєвою необхідністю для обваленої війною економіки являється підвищення частки вугілля в енергетичному балансі країни. Це внутрішньо доступна сировина, для якої є національні інструменти забезпечення досить низької ціни (на рівні з власним газом). Сучасні технології спалювання вже давно дозволяють забезпечувати прийнятну для екологічного балансу норму викидів шкідливих для здоров'я речовин. Є можливість застосування типових індивідуальних систем з масштабуванням на промислове виробництво енергії. Наявні відповідні вітчизняні розробки в Інституті вугільних технологій НАН України. На додаток, разом з регіонально-специфічними паливними альтернативами (торф, біомаса та інші ресурси когенерації) вугіллю, його видозмінені форми та малі системи опалення допоможуть у прискореному темпі вирішити у містах проблеми забезпечення тепла через війну (містах, що втратили стабільне централізоване опалення). Вугілля на тривалий період відновлення і економічно, і фізично є безальтернативним компонентом енергетичної безпеки України. Умовою безпечного проходження найближчих опалювальних сезонів.

Металургійний сектор в Україні споживає ще приблизно 13 млн.т. коксівного вугілля. У собівартості металопродукції України частка витрат на паливно-енергетичні ресурси з урахуванням вартості коксівного вугілля становить у середньому 30–40%!

Вугілля внутрішнього видобутку грає величезну роль у енергетичному балансі країни. Повернення в цей баланс шахт деокупованого Донбасу - дозволить замінити нестабільні, з потенційними логістичними перебоями морські перевезення, якими раніше імпортувалося енергетичне і коксівне вугілля. Це дозволить знизити витрати металургів, а відтак підвищить доходи держави.

Вугілля як енергетична сировина має досить багато споживачів, «заточених» насамперед на використання цього ресурсу. Наслідки війни в українській енергетиці змушують відкласти у довгу скриньку нац. програми та міжнародні договори, що передбачають радикальне скорочення видобутку та споживання вугілля Україною, під егідою кліматичного порядку денного. Це непосильні та небезпечні для національного виживання заходи. Питання, до яких можливо повернутися лише після відновлення та формування стійкої національної економіки. Стабільна робота класичних генераторів електроенергії та теплової енергії на сьогоднішній день – для нас питання життя. Переведення енергогенераторів на спалювання природного газу – мало приваблива альтернатива з економічного погляду.

Як показали нещодавні події, потужності, які випадають через брак вугілля - замінити фактично нічим. У середньостроковій перспективі ця ситуація могла б вирішитися за рахунок збільшення частки атомної енергії, виробництва водню та електроенергії з альтернативних джерел. Але для реалізації такого курсу необхідні багатомільярдні капітальні інвестиції, десятки років часу, та трансфер технологій з інших країн (стосується насамперед водневого виробництва). У зв'язку з чим, зменшення частки вугілля, що спалюється, доречно здійснювати тільки в логіці заміщення і по-етапно, в перспективі 10-20 років.

Військові руйнування призвели до знищення виробничої та транспортної інфраструктури, відтоку людського капіталу, втрати низки технологічних можливостей - фактично закривають питання про відбудову колишнього довоєнного Донбасу: «таким як був» відбудовувати неможливо і немає сенсу. Лише деякі великі підприємства, що раніше входили у великі холдинги, можуть претендувати на відродження виробничих фондів і повторне включення в старі виробничі ланцюжки - до них підключається вугільна промисловість (особливо цінне вугілля, що коксується).

Повернені уцілілі підприємства та шахти, що пройшли ревізію, доцільно і справедливо передати у державну власність (з формулою народного капіталізму), з переданими повноваженнями новоствореному регіональному уряду в рамках адміністративної реформи (у її частині «макрорегіонів») і при пайовому управлінні з приватним капіталом (зі збереженням контрольного пакета в регіонального уряду) та представницьким органом робітничих колективів.

Частка у структурі доходів та системі управління шахт має бути розподілена між трудовими колективами, приватними інвесторами (що забезпечують технологічний підряд) та місцевим самоврядуванням, формуючи так званий робочий чи народний капіталізм. До впровадження такої системи мають бути причетні всі шахти підприємств, які були націоналізовані т.н. ЛДНР, але так і не були по суті перетворені на народну індустрію, залишаючи рівень деградуючої експлуатації людських та природних ресурсів на високому рівні, позбавляючи фінансування залежної соціальної інфраструктури. Лише поєднання державної участі у власності за участю працівників в управлінні та динамікою приватного інвестиційного інтересу забезпечить ефективність локальних програм відновлення та демократизацію суспільно-економічного життя – як крок миротворчого процесу.

Оптимізація вугільної промисловості залишить у роботі лише невелику групу економічно перспективних багатих на класичні ресурси шахт. Положення вугільної промисловості Донбасу, що залишилася у старому форматі, об'єктивно незатребуваної, за відсутності нестандартних трансформаційних підходів, - залишатиметься кризовим (низька або негативна рентабельність виробництва та продукції, заборгованість із заробітної плати, низька мотивація праці, фінансова непривабливість підприємств галузі, прив'язка до бюджетних дотацій й т. д.). Це зумовлює потребу її системної реструктуризації. Враховуючи специфіку містоутворюючого характеру вугільної галузі для Донбасу, реструктуризація не може зводитись до скорочення вуглевидобутку та тотального закриття шахт. Необхідно передбачити комплекс заходів на збереження економічної активності у вугільних регіонах, забезпечивши соціальні потреби їх мешканців, так і зберігши відтворення індустріального характеру соціальних відносин. Існуючі Типові моделі реструктуризації вугільної промисловості не підходять для Донбасу. Збереження стабільної життєвої інфраструктури високоурбанізованого краю унеможливлює «оптимізацію індустрії» ціною тотальних скорочень потужностей та робочих місць.

Нестандартне вирішення цього питання є ключем до початку побудови зовнішнього інноваційного контуру економічного ядра Донбасу.

Враховуючи загальний стан вугільної промисловості та накопичені антропо-техногенні ризики від її багаторічної діяльності, слід говорити не про спрощене її відтворення у консервативному, форматі відновдлення, а про радикальну організаційну, економічну та техніко-технологічну модернізацію. З орієнтацією на отримання у середньостроковій перспективі кількох сформованих проривних, високоліквідних напрямів промислового виробництва.

1)Промисловий видобуток метану із вугільної товщі.
На Донбасі сконцентровано колосальні запаси вуглеводневих газів у вугільних пластах. За підрахунками фахівців, запаси вуглеводневих газів на Донбасі на глибинах до 3 км становлять 12,0–25,0 трлн м3. Такий обсяг передбачає промисловий видобуток та використання метану не тільки в енергетичних цілях, а й як товарної сировини для хімічної промисловості. Можливий також промисловий видобуток метану свердловинами, пробуреними з поверхні, без застосування нових технологій гідророзриву (у вміщаючих породах метан знаходиться практично у вільному стані). Існуючі дослідні свердловини вже показували свою ефективність та собівартість отриманого газу виходила на рівень 22 доларів за 1000 м3;

2) Перехід до використання т.зв. вторинних ресурсів - конвертація антропотехногенних відходів старої промисловості, через переробку з урахуванням нових технологій, у сировину з високим глобальним попитом.

Довгий час достатньо низькі ціни на кольорові та рідкісноземельні метали робили їх видобуток й переробку у якості супутнього компонента промислових відходів (відвалів шахт та кар'єрів, інших технічних процесів) - нерентабельними. Обережні оцінки фахівців сьогодні вказують на кратне (а деякі метали і в 10+ разів) зростання цін на сировину нового технологічного укладу в найближчі 10 років. Переробка з використанням нових технологій робить мільйони тонн промислових відходів потенційною «золотою жилою» для задоволення потреб світового високотехнологічного виробництва.

Деформація фізичних світових запасів рідкісноземельної сировини на користь Китаю робить будь-яку додаткову пропозицію на глобальному ринку - суттєвим національним економічним козирем, за умови державної участі у розпорядженні ними;

На основі створеної програми державно-приватного re-освоєння стратегічних металевих ресурсів вибудовується механізм резервування поліметалів. Цей держ. резерв поліметалевих ресурсів має стати однією з твердих застав поточних та майбутніх інвестиційних зовнішніх кредитів, що спрямовуються у розвиток відповідної добувної та переробної промисловості - т.зв. "рідкоземельні бонди».

ДОВІДКА: «Стратегічні металеві ресурси» – це пріоритетні мінерально-сировинні депо (запаси, резерви та ін.), що складаються з корисних копалин, які відповідно до Національної доктрини (через процедуру «виділення-ствердження») приймаються на довгострокову перспективу як одного із найважливіших компонентів сталого розвитку та безпеки держави (виявлені у національних надрах родовища корисних копалин не затребувані на даний момент у виробничій сфері України, але, водночас, можуть бути високоліквідними на світових ринках, будучи таким чином джерелом значущого доходу від експорту).

З державного фонду розвіданих мінерально-сировинних об'єктів у пріоритетному порядку мають враховуватися та братися під контроль родовища, корисні компоненти яких відповідають прийнятому «Переліку стратегічних поліметалевих ресурсів».

У період економічної нестабільності вже не лише золото, а й новий перелік рідкісних промислових металів стане джерелом валютних металів нового часу, виконуючи стабілізуючу роль, здійснюючи функцію загального еквівалента світового обміну, надаючи останнім матеріальну надцінність. У зв'язку з цим державна політика «стратегічних металів» має включати також створення «Національного поліметалевого резерву». Який дозволить створити форму надійного заощадження національних фондів та заставний інструмент національного запозичення, інструмент підтримки внутрішнього попиту для нового виробництва у даній галузі.

Нова державна політика щодо створення галузі «стратегічних металевих ресурсів» стане адекватним часу рішенням, здатним трансформувати кризу розпаду внутрішнього старо-індустріального комплексу, через переосвоєння його виробничих фондів та екологічних слідів (ресурсні відходи процесів виробництва) на нових економічних засадах.

Ця політика стане одним із важливих елементів вибудовування комплексної економічної незалежності країни, здатності до саморозвитку її промисловості, затребуваності сучасної науки, мінерально-сировинної та переробної бази за участю державного та національного капіталу. Що визначить стабільність та стійкість національної економіки.

Інтегрованість у систему відносин із країнами та компаніями, для яких ці ресурси стануть життєво необхідними та критичними у глобальній конкуренції, дасть інструмент придбання не військових гарантій безпеки.

У рамках цієї політики Донбас повинен зайняти істотну частку в цьому новому виробництві, паралельно технологічно вирішуючи частину накопичених екологічних проблем і переосвоючи ті індустріальні компоненти, які давно перебували в статусі нерентабельних і малоперспективних, при цьому створюючи попит на близькі східному регіону трудові компетенції.

3) Альтернативний та інноваційний метод «видобування вугілля» – технологія підземної газифікації.

Підземна газифікація є одним із напрямків покращення використання енергоносіїв за рахунок переробки вугілля в інші види палива (рідкий та газоподібний). Технологія може бути використана на об'єктах видобутку, які втратили рентабельність класичної виїмки, але при цьому продовжують утримувати великі розрізнені запаси вугілля. Газифікацією вугілля давно займається Національний гірничий університет, що має відповідну компетенцію;

4) Збереження класичного видобутку вугілля для зростаючих потреб хімічної галузі

Вугілля є багатофункціональним джерелом компонентів для хімічної промисловості, крім безпосереднього використання в якості енергії в процесі спалювання. Глобальна «зелена» трансформація має на увазі тривалий перехід від вугільної енергогенерації у бік різноманітної відновлюваної енергетики, яка не використовує викопне паливо. Проте, глобальне матеріальне виробництво буде і далі знаходиться в прямій залежності від викопного палива «минулого», необхідного у виробництві, починаючи від аспірину, закінчуючи тканинами повсякденного одягу. У той час як доведених запасів нафти та газу вистачить на 53 та 56 років відповідно – світових доведених запасів вугілля при його енергетичному використанні вистачить на 130 років. Цей прогноз суттєво множиться під час перекладу використання вугілля на потреби суто хімічної промисловості. Таким чином, вугілля є основою довгострокового світового джерела вуглеводнів, найважливішим джерелом хімії для безлічі секторів промисловості. В умовах вичерпання у світовому видобутку джерел легкодоступної нафти та подорожчання/ускладнення процесу вилучення на нових родовищах - вугілля стане не паливом минулого, а джерелом стабільного ресурсу.

5) Зрідження вугілля - отримання синтетичних вуглеводнів. Одержання рідкого вуглеводневого палива сухою перегонкою. Вугілля здатне відігравати роль альтернативи сирої нафти, забезпечуючи таким чином енергетичну безпеку. Прогнозується, що до 2030 року світова частка зрідженого вугілля у загальній структурі паливних ресурсів сягне 20% (серед найбільших виробників таких вуглеводнів варто згадати ЮАР). Втрата класичних нафтопереробних потужностей через війну вимагає диверсифікації виробництва нафтопродуктів, зміщуючи пріоритет на потенційні внутрішні джерела сировини.

Таким чином, вуглехімічна галузь могла б суттєво знизити залежність України від імпорту нафтопродуктів та природного газу, сприятиме вирівнюванню енергетичного балансу. У свою чергу, Донбас повинен знайти чітку спеціалізацію на виробництві високотехнологічного палива з власних ресурсів, а також отримати основу для розвитку ряду суміжних сфер промисловості, таких як: хімічна галузь, енергетика та ін.

Забезпечення таких перетворень потребує якісних кадрів, системи масштабування та найголовніше - проведені системні державні заходи щодо укладання довгострокових контрактів, інвестиційних договорів із приватним сектором, що передбачають гарантований первинний доступ до зарубіжної промислової техніки, необхідної на нових виробництвах. Тоді як роками напрацьовані вітчизняні технології допомогли б її швидкому впровадженню. Цей «трансфер технологій» має бути покладено в основу всіх донорських платформ з повоєнного відновлення України, безпосередньо лежати в основі будь-яких програм по Донбасу.

Катастрофічні руйнації донбаських міст, реципієнтів науково-освітніх установ Донбасу, що рятувалися від війни, роблять сьогодні неможливим зберігати розосереджену систему регіонального наукознавства. Необхідно зібрати, сконцентрувати і організувати на інноваційних принципах наукового парку весь науковий потенціал регіону, що залишився. Цим міг би стати великий, обладнаний технологічний парк, що поєднує дослідні лабораторії та університетські центри; місце концентрації вчених, технологічних фірм, інженерних офісів від конкретних підприємств та галузевих представництв; центр взаємозв'язку всередині промисловості, що з'єднує НДДКР на підприємствах зі сферою освіти, посилюючи при науковому парку дослідницькі інститути; середовище трансферу технологій; їх кооперованого та пайового використання (єдиний центр генерування ідей, дослідницькі лабораторії та універсальний простір для розміщення тестового великогабаритного, виробничого та наукового обладнання); фінансування на засадах участі у системі державно-приватного партнерства та міжнародного донорства, зберігаючи системне керівництво напрямами та характером діяльності з боку держави та профільних державних інституцій.

Метою науково-технологічного парку є стимулювання співпраці між наукою та промисловістю для активізації регіонального розвитку завдяки інноваціям, трансферу технологій та міжнародному співробітництву.

Завдання подібної концентрації – формування високої якості людського капіталу з високим рівнем залучення місцевого населення та концентрації людських ресурсів із високою технічною кваліфікацією. Це частина індустріального кластеру.

Таким центром логічно зробити Донецьк. Його переваги: центр сходження транспортної інфраструктури, у місті працюють інститути-вихідці Академії наук України; велика концентрація у місті освітніх та наукових центрів. Профільованими сферами міста варто розглянути металургійну, енергетичну та екологічну та геокліматичну інженерію.

Затяжні бойові дії на сході країни активізували потенціал сил, які здатні зняти з порядку денного реінтеграцію та відновлення Донбасу у будь-якому вигляді, у т.ч. унеможливлюючи функціонування звільнених територій. Формування нового економічного ядра регіону, будь-яке нове будівництво, навіть відновне, вимагає спочатку попередньої, а потім і паралельної системної роботи, яка потенційно створює ще один сектор економіки для Донбасу.

У регіоні за період руйнівної війни сформувався довгий перелік нових екологічних загроз.

Регіон стоїть перед небезпекою втрати своєї інтегрованої життєздатності (як пов'язаність всієї території) у короткостроковому горизонті 5-10 років. Для Донбасу – це нова загроза мирного часу.

Серед цих загроз (головні): 1) Околокритичне хаотичне затоплення повідомлених між собою численних виведених з експлуатації шахт 2) Високий темп затоплення шахт призводить до активного просідання оточуючих шахти ґрунтів і, отже, - до руйнування наземних будов, інфраструктури, поверхневої біосфери. 3) Шахтна вода ні за яких умов не може бути використана ні як питна, ні навіть технічна. Системний вихід на поверхню отруїть весь водний басейн. 4) Процеси в шахтах активізують та збільшують мимовільний викид парникового газу метану, оксидів вуглецю, азоту, радону. 5) Військові дії та неможливість систематично підтримувати порядок контролю та регулярного обслуговування перетворили сотні промислових відстійників на об'єкти підвищеної небезпеки для дефіцитних водних ресурсів Донбасу. 6) Війна пошкодила та зруйнувала критично важливі компоненти безальтернативної інфраструктури масового забезпечення водою населення та промисловості. Довоєнний індустріальний Донбас був можливим лише завдяки цим рукотворним водним артеріям. За час активно почав змінюватися кліматичний режим. Старі інженерні схеми (навіть у разі бездоганного відновлення) у колишній формі не відповідають геокліматичним перетворенням України у середньостроковій перспективі. Той виграшний натурекономічний ресурс, який щодо інших Україна потенційно придбає через зміну клімату (за 20 років) – потрібно забезпечити продуманою новою геоінженерною інфраструктурою, яку необхідно закласти фундаментом у генеральне планування післявоєнного будівництва.

Необхідний дієвий післявоєнний екологічний процес, що оперативно реалізується в максимально короткі терміни за практичної багатосторонньої кооперації - це беззаперечне питання міжнародної екологічної безпеки та майбутнього Донбасу в цілому.

Після деокупації Донбасу перед Україною постане завдання, вирішення якого передбачає попереднє напрацювання практичного знання про макрорегіональну зміну клімату, що набирає обертів, в т.ч. його внутрішньоукраїнські регіональні параметри. Знання, яке має бути в основі генерального планування та будівництва. Геокліматичні зміни враховують, що локальні території стають взаємозалежнішими: природний гідрологічний ресурс дефіцитніший; більше витрат утримання об'єднаних геоінженерних систем, стабільність яких можлива лише при системному обслуговуванні, на правах фундаменту національної економіки. Стійкість територій відтворюється лише за умови, що ці складні системи супроводжуються скоординованими загальними діями із двоканальним зв'язком. Тому як регіон з перспективою розвитку Донбас можливий лише в геоінженерній інтеграції з Україною. Без України з Дніпром неможливі розмови про промислове функціонування, крім залишкового староіндустріального видобувного сектора. Вилучення Донбасу з екосистеми України поставить хрест на будь-яких перспективах промислового відродження.