Михайло Мінаков

Сьогоднішня українська політична система була сформована під впливом завдань буржуазної революції 1991 року: створення національної держави, функціональної демократії та капіталістичної ринкової економіки. Тепер, чверть століття після початку нашого експерименту з одночасно побудовою держави, капіталізму і демократії, настав час оцінити, як саме українські владні еліти та активні суспільні групи практикували демократію. Демократія – надто часто вживане поняття, дискусії та мовний узус якого довело його до стану невизначеності у загальному застосунку. Не виключенням є і академічна сфера, де цим поняттям зловживають, а його зміст перебільшують чи применшують. Аби не потрапити в пастку поняттєвої невизначеності і багатослівності, я скористаюся визначенням демократії, запропонованим авторами единбурзької "Історії демократії." Ця книга, створена під керівництвом Бенджаміна Айзехена та Стівена Стоквелла, побачила світ у 2012 році після численних суперечок і спроб відновити чіткість поняття демократії у великій групі дослідників, що представляли академічні центри всього світу – від Китаю до Південноафриканської республіки. Тож у цьому розділі я використовуватиму найзагальніше визначення демократії як "система правління, за якої громадяни: наділені всіма правами та обов'язками громадянства; підлягають дії набору законів та норм, що захищають їхнє громадянство та, за потреби, притягують до відповідальності тих, хто перебуває при владі; заохочені активно конкурувати, співпрацювати та брати участь у політичному житті" (Айзехен і Стоквелл, 2017:25). Для українського кейсу я інтерпретую це визначення як те, що демократія є політичною та соціально-економічною системою, за якої політично упокорені контролюють політичних керівників завдяки громадянським правам і політичній логіці громадянства. Ця логіка встановлює рамки такої взаємодії, де – в принципі – за всіма живими людьми визнається суб'єктність.

Базове запитання, на яке я шукатиму відповідь у цьому есе, полягає в тому, чи вдалося мешканцям України, якого б етнічного, мовно-культурного, конфесійного, соціального та регіонального походження вони не були, побудувати функціональну демократію? Відповідь на це запитання я розглядатиму з огляду на фактичним інституціональним будівництвом та нормативним виміром демократичних перетворень. Як це збігалося в історії незалежної України? Як створені пострадянські політичні та соціальні інституції додавали чи зменшували контроль громадян за елітами?

З огляду на запропоноване визначення демократії та базові запитання, я зосереджу свій аналіз на пострадянському досвіді українського населення зі встановлення політичних інституцій, які обмежували як поведінку владних еліт в інтересах громадян^[1], так і способи протидії еліт намаганням встановлення контролю за своєю поведінкою. Тож я зосереджуся на визначенні.

Становлення української політичної системи

Вибір на користь національної держави, демократії та вільного ринку, який населення радянської України зробило у 1991 році, на цей момент втілено у життя лише частково.

Справді, сьогоднішня Україна — сформована політія з усіма елементами суверенної незалежної держави. Однак суверенітет та ефективність цієї держави у 2017 році підриває корупція,^[2]циклічні неконституційні зміни режиму та неповний контроль своєї міжнародно визнаної території внаслідок російської анексії Криму (2014) та війни на Донбасі (2014 – по сьогодні). Демократичні імпульси після розвалу Радянського Союзу (1991), Помаранчевої революції (2004) та Євромайдану (2013-2014) були короткочасними, а досягнення цих нетривалих періодів демократизації були підточені олігархічними контрзаходами та специфічним економічний розвитком України, де кризи, тіньова економіка і бідність спонукали громадян приймати цінності виживання і вдаватися до практик, що сприяли авторитарним тенденціям і гасили демократичні порухи.

У ході драматичного перехідного періоду 1990-х років політична система України набула форми поєднання демократичного фасаду та закулісних неформальних інституцій (прийомних політичних сімей-кланів, фінансово-політичних груп та патрональних мереж). Суперечності між цими двома шарами – формальним фасадом і неформальною глибиною – визначили гібридність політичної системи і стали передумовами революційних циклів у 1992-2004 та 2005-2014 роках. У ході кожного з цих циклів на зміну (а) періоду демократичних реформ приходила (б) олігархічна конкуренція, а згодом і (в) авторитарна консолідація влади, яка призводила до (г) громадянського протесту і (д) зміни режиму (Помаранчевої революції та Євромайдану) (Hale 2005; Hale 2016). Ці цикли тривалий час створювали перешкоди для транзиту України.

Кожен із цих циклів створював можливість для поступу України на шляху до творення громадянської нації та завершення пострадянського транзиту і розвитку в умовах "відкритого режиму доступу до ресурсів" ( див.: North et al. 2009). В часи Донбаської війни та постмайданної економічної кризи, населення України продовжує підтримувати її політичну незалежність та державний суверенітет (КМІС 2016). Хоч дії еліт, які встановили контроль за центрами влади в 2014 році, і посилили напруження між етно-лінгвістичними та ідеологічними групами, українському суспільству вдалося зберігати єдність, почасти у супереч зовнішньому ворогу, почасти у негативному ставленні до власних лідерів (Losh 2017; Shevel 2016).

Українська гібридна політична система та її циклічний розвиток шкодять достатку родин та соціальній захищеності населення України. Після вкрай глибокої соціально-економічної кризи 1990-х років зі втратою понад 20% ВНП, українському уряду вдалося лібералізувати економіку, взяти під контроль інфляцію та дати поштовх економічному зростанню (Aslund 2009 49ff). Проте періоди економічного росту та суспільної стабільності переривалися періодами серйозного падіння ВВП — на 15% у 2008-2009 та на 14% у 2013-2016 роках.

Таким чином, сучасна політична система України є суперечливим утворенням, яке сприяє несталості як розподілу влад між елітними групами, так і дистрибуції доходів між різними групами населення. Ця несталість, з одного боку, дозволяє системі залишатися плюралістичною, але, з іншого боку, ця несталість сприяє бідності, недовірі та депопуляції. Політична система в її пострадянському вигляді є одним з джерел демодернізації, правового нігілізму та соціально-економічних проблем.

Суперечності політичної конституції України і їхній вплив на демократичні процеси

Пострадянська українська держава розвивалася під впливом кількох фундаментальних суперечностей: президенціалізм проти парламентаризму, централізація проти місцевого самоврядування, інституціалізаця демократії проти кланової політики. Боротьба між президентськими та парламентськими інституціями почалася ще в ранній пострадянський період. Президенти Леонід Кравчук (1991-1994) та Леонід Кучма (1994-2005) боролися за розподіл повноважень з Верховною Радою. Ця боротьба відбувалася під час становлення обох інституцій, і президенства, і парламентаризму. Президентська інституція винаходила себе як гіперструктура над виконавчою, судовою да законодавчою владами із сильним авторитарним потенціалом, джерелом вертикалей влади та функцією поєднання фасаду й закуліси української політичної системи.
Верховна Рада з дисфункціональної радянської інституції, в якій було змішано реальні та імітативні виконавчі, законодавчі і представницькі функції, винаходила себе як парламент, платформу узгодження інтересів між старими і новими елітними групами і площадку для підтримки національного діалогу. Все це призвело до п'ятирічних боїв, дискусій і компромісів, відображених у Конституції 1996 року. У ній була прописана президентсько-парламентська система, в якій президент мав багато контролю над виконавчою гілкою влади, включно з прем'єр-міністром, Кабміном та мережею голів держадміністрацій — представників президента в усіх областях, Автономній Республіці Крим, Києві та Севастополі (Matsuzato 2005: 46-7). Однак Верховна Рада зберегла за собою високий рівень незалежності і мала противаговий вплив на судову систему. Загалом, Конституція 1996 року встановила компроміс між сильним президентом і уповноваженим парламентом за рахунок послаблення місцевого самоуправління.

Боротьба між цими інституціями посилилася, коли президент Кучма спробував обмежити незалежність українського парламенту шляхом референдуму в 2000 році, який міг призвести до розколу Ради на дві палати і ще більше підсилити владу президента. Попри те, що більшість українців підтримали реформи президента, Верховній Раді вдалося заблокувати їх втілення (Касьянов 2007 43 і далі; Constitute 2017: 3ff).

Серйозного послаблення президенціалізм зазнав у 2004-6 роках. У результаті домовленості між елітами під час Помаранчевої революції в період президентських виборів 2004 року було внесено зміни до Конституції, які зробили Україну парламентсько-президентською республікою у 2006 році. Президент зберігав свій вплив на сфери державної безпеки та дипломатії, тоді як парламентська коаліція отримала контроль над Кабінетом Міністрів. Однак тут виникла суперечність між президентською владою та Кабінетом за контроль над виконавчою гілкою владою. За умов дії такої моделі ефективність виконавчої влади значно падала, хоч тимчасовий демократичний ефект був очевидним: вертикаль влади тут ставала неможливою.

В подальшому, Україна коливалася між семіпрезиденціалізмом та парламентсько-президентською моделями. На початку правління президента Віктора Януковича (2010-2014) президентові вдалося добитися у Конституційному Суді скасування змін, внесених до Конституції у 2004 році. Завдяки цьому рішенню президент Янукович отримав більше влади, ніж йому доручили виборці. Президентсько-парламентська система була відроджена й залишалася в силі до лютого 2014 року.

Внаслідок протестів Євромайдану (взимку 2013-2014) та вигнання президента Януковича Верховна Рада поновила чинність Конституції 2004 року. Постмайданна Україна де-юре стала парламентсько-президентською республікою, хоча реальна влада президента Порошенка вже 2016 року сягнула далеко за конституційні межі (Jarabik & Minakov 2016).

Однією з перших жертв боротьби між президентами та Верховною Радою стало місцеве самоврядування. У 1990-х роках повноваження місцевих рад поступово переходили до центрального уряду (Aston 2011: 7ff). До 2002 року Кабмін та ВР зосередили у своїх руках таку владу, що президент Кучма мусив започаткувати певну обмежену децентралізацію, щоб зменшити тягар повноважень центральної влади. Проте, внаслідок протестів на Майдані, ця реформа так і не була втілена в життя, і втрата влади місцевих громад тривала.

Ситуація з безвладдям громад продовжилася і в міжмайданний період. Ані "помаранчева команда", ані "регіонали", попри спроби і плани, так і не змогли втілити бодай найобережніші спроби повернення субсидіарності в українську політичну систему.

Тенденція до гіперцентралізації дещо змінилася в результаті реформ, що почалися у 2014 році. Під тиском громадськості, певних груп у парламенті, а також ЄС (на основі Угоди про асоціацію) в Україні почалася реформа децентралізації. До 2017 року органи місцевої влади отримали більше відповідальності за місцеві служби, більші бюджети і важливішу роль у розвитку своїх громад-конституент (Jarabik & Yesmukhanova 2017). Проте показовим є те, що центральний уряд і досі має значно більше повноважень у прийнятті рішень щодо регіонального розвитку, ніж місцеві адміністрації. Відповідно до планів, президент залишає за собою право призначати своїх представників на обласному та районному рівні. Якщо адміністративно-територіальну реформу буде втілено за планом, президенти будуть контролювати рішення місцевих рад через своїх префектів.

Іще одним виміром суперечностей в українській політичній конституції є конфлікт між державними інституціями та фінансово-політичними групами або кланами. Україна, пострадянська країна з повільним процесом реформування, відставала у справі створення державних інституцій, які б дозволили демократії та вільному ринку повноцінно функціонувати в 1990-х роках (Aslund 2009: 7ff). Натомість нові українські еліти та зубожіле населення були об'єднані в клієнтелістські мережі, які сприяли корупції в державному секторі. Ці клани були організовані як регіональні групи і конкурували один із одним на загальнодержавному рівні за контроль над урядом, парламентом і державними монополіями (Puglisi 2003; Касьянов 2007; Minakov 2016). Внаслідок цього вони підтримували президентів як модераторів кланових відносин, а тим часом Адміністрація Президента перетворилася на тіньовий уряд, через який дніпропетровські, донецькі та інші клани й ФПГ могли досягати домовленостей між собою.

Усі ці три типи суперечностей утворювали сукупність інституціональних перешкод для переходу України до демократії. Пострадянська президентська система постійно ставила під загрозу громадянські права та політичне представництво. Парламент переважно залишався залежним від президентів та кланів, що принижувало його представницький статус. Централізація сприяла занепаду місцевих громад. Клієнтелістські мережі були для державних інституцій більш серйозним конкурентом, і вони стали рушійною силою «системної корупції».

Партійна та виборча система

Зазначені вище три сфери суперечностей мали негативний вплив на партійну культуру й виборчу систему в Україні та підточують довіру громадян до своїх представників. Саме через це, парламент має стало низький рівень довіри, партії не здобувають значного членства, а вибори сприяють негативній селекції, замість поліпшення якості еліт.

Українська виборча система пройшла кілька етапів у своєму становленні.

На першому етапі розвитку виборчої системи (1992-1998) була впроваджена мажоритарна система та пряме голосування. За браку нових сильних партій старі мережі Комуністичної партії та нові регіональні клани стали основними конкурентами на виборах. Комуністична партія була сильною, організованою парламентською силою аж до заборони 2014 року. Соціалістична партія, лівоцентрична "донька" КПУ, також була впливовою в 1990-х і до 2006 року. Як свідчить реєстр Міністерства юстиції, в Україні на той час було зареєстровано більш ніж 40 інших партій, але у них не було стабільної структури та чіткої ідеології. Націонал-демократичний табір був розпорошений, а роль Руху швидко підірвано внутрішніми особистісними та ідеологічними суперечностями.

На цьому етапі виборча модель, а також виборчий досвід громадян та партій перебували на стадії зародження. Рамкові закони про вибори були прийняті в 1998 році, після затвердження Конституції та напередодні президентських виборів 1999 року.

На другому етапі(1999-2004) правлячі клани спершу підтримали спробу створити вертикаль влади, а тоді розкололися на про- та антипрезидентські партії. У цей період в Україні була випробувана модель «партії влади». Президент Кучма та його Адміністрація у 1998-2004 роках використовували у цій ролі Народно-демократичну партію та Соціал-демократичну партію України (об'єднану). Однак була також і спроба уніфікувати опозицію в рамках руху «Україна без Кучми». До 2004 року в Україні було зареєстровано вже понад 80 партій.

У цей період в Україні сформувався чіткий ідеологічний розкол. Конкуренція між партіями була організована довкола таких питань: (а) пропрезидентська чи пропарламентська позиція; (б) проєвропейськість чи проросійськість, (в) націоналізм чи прорадянськість. Крім того, стабілізувався поділ на південно-східний та північно-західний електоральні макрорегіони (Meleshevich 2007).

Також у цей період в Україні було введено змішану виборчу систему. Парламент 2002 року був обраний за пропорційними та мажоритарними округами. У результаті антикучмівські проєвропейські групи здобули більшість у пропорційному голосуванні, проте Адміністрації Президента вдалося створити пропрезидентську більшість завдяки мажоритарним депутатам, які були більш вразливими для тиску з боку правоохоронних органів, підконтрольних президенту.

Третій етап (2005-2009) був періодом інтенсивної партійної конкуренції та зростання ролі Верховної Ради. У цей період політичні партії двічі (у 2006 та у 2007) змагалися між собою на пропорційних парламентських виборах. Партія регіонів перетворилася на партію еліт урбанізованого промислового південно-східного електорального регіону. Ядром партії були кілька кланів з Донбасу, а Віктор Янукович був їхнім безперечним лідером. Ця партія міцно закріпилася в місцевих та обласних радах південно-східної та центральної України, у конфесійних мережах, промислових корпораціях, малому та середньому бізнесі, регіональних медіа, а також встановила тісні зв'язки з Росією, зачатками Євразійського Союзу, а також із інституціями Євросоюзу. Партії «Наша Україна» Віктора Ющенка та «Батьківщина» Юлії Тимошенко конкурували одна з одною за голоси у північно-західному та центральному електоральних макрорегіонах. Ці партії також зосередилися на кооптації місцевих еліт у свої мережі. Крім того, вони конкурували за кращі зв'язки зі столицями країн-членів ЄС та США.

Інтенсивна конкуренція на виборах та шокуючи нищівна криза 2008-2009 років призвела до своєрідної «втоми від демократії», якою був позначений початок четвертого етапу розвитку виборчої системи в Україні (2010-2013). У другому турі президентських виборів 2010 року Віктор Янукович та Юлія Тимошенко представляли два різні типи кандидатів з авторитарною програмою, яка добре вписувалася в цей стан втоми. Попри той факт, що Віктор Янукович переміг із мінімальним відривом, новий президент почав швидко реалізувати цю програму та захоплювати центри влади: у 2010 році йому вдалося відновити президентську модель правління та здобути контроль над більшістю місцевих у рад на виборах.

У 2012 році парламентські вибори були проведені за змішаною системою. Попри те, що Партія регіонів здобула лише 30% голосів, президент Янукович зміг отримати більшість у Верховній Раді шляхом консолідації мажоритарних депутатів та деяких менших партій, включно з Комуністичною. Після ув'язнення лідерів західного макрорегіону — Юлії Тимошенко та Юрія Луценко — електоральний розкол між сходом та заходом поглибився аж до того, що до парламенту потрапила ультраправа партія «Свобода».

Після цих виборів зв'язки між партіями та електоратом, схоже, розриваються. У 2012-2013 роках, у період наростання протестного руху, партії та їхні лідери не змогли очолити цей рух. За протестами Євромайдану не стояла жодна політична постать чи одна партія.

Нинішній, п'ятий етап (з 2014 року) пов'язаний із таким собі «перезапуском» партійної системи. Кандидати на президентських виборах та конкуруючі партії на парламентських виборах у 2014 році не належали до найвпливовіших груп домайданної України. Партія регіонів була знищена, і її виборці на південному-сході деконсолідовані. Партія «Батьківщина» розкололася на групу Тимошенко і «Народний фронт» Арсенія Яценюка. Президент Порошенко та його молодший партнер Кличко використали маргінальні партії «Солідарність» та «Удар» для створення Блоку Петра Порошенка. Дві нові політичні групи («Самопоміч» та «Радикальна партія») також опинилися серед переможців на виборах (Fedorenko et al. 2016).

Ідеологічною особливістю цього періоду є низький рівень участі південно-східного електорату. Українська виборча екосистема змінилася із втратою кримського та частини донецького електорату і розгубленістю виборців Південного Сходу через війну. Водночас націоналістичні групи здобули контроль над офіційною політикою пам'яті та освітніми установами, отримавши змогу просувати свій порядок денний.

Змішана виборча модель залишилася чинною. Попри умови Угоди про асоціацію з ЄС, процес реформ не зачепив виборчу систему аж до 2017 року. Нині Центральна виборча комісія (ЦВК) відчуває на собі величезний тиск з боку президентської влади: відкрито кримінальну справу проти голови ЦВК, а 13 (із 15) членів комісії залишаються на своїх посадах попри те, що термін їхніх мандатів уже добіг кінця. Відсутність виборчого кодексу і низька легітимність ЦВК створюють додаткові умови для утримання контролю постмайданних еліт за центрами влади. Ігноруючи вибори як засіб "випускання пари" невдоволених виборців, ці еліти прискорюють імовірність нової хвилі деструктивних протестів і зміни режима.

Виборча система України залишається об'єктом боротьби між президентом, правлячими партіями, парламентською опозицією та кланами. Після перезапуску 2014 року українська партійна система знову повернулася до свого висхідного стану неефективної демократії.

Революційний та еволюційний стилі політичної боротьби

Як я вже зазначив вище, Україна пройшла два революційні цикли, кожен із яких призвів до зміни режиму. Помаранчева революція була спровокована фальсифікаціями в підрахунку голосів під час президентських виборів 2004 року. Мирні протести сотень тисяч прихильників опозиційного кандидата Ющенка примусили президента Кучму та прем'єр-міністра Януковича погодитися на повторне голосування. За цим рішенням послідували зміни до Конституції та впровадження парламентсько-президентської моделі. Група на чолі з Віктором Ющенко, яка перемогла на виборах, спромоглася залагодити розкол між Сходом та Заходом та знову об'єднати країну у 2005 році (Wilson 2005).Друга громадянська революція також почалася як мирний протест, приводом для якого стала відмова уряду підписати Угоду про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року. Проте цього разу влада і радикальна опозиція запустили спіраль насильства, яка зрештою призвела до кривавих вуличних сутичок у січні 2014 року та масового вбивства у лютому 2014 року. Президент Янукович утік до Росії, а Верховна Рада поновила чинність Конституції 2004 року та обрала виконуючого обов'язки президента та тимчасовий Кабінет Міністрів. Невдовзі після цього Росія анексувала Крим, а сепаратисти за підтримки Росії зробили спробу підняти повстання у південно-східних областях (Shveda & Park 2016).
У першому випадку помаранчева команда, що здобула перемогу, була налаштована на спілкування з опозицією, і це посприяло безконфліктному відновленню єдності українських еліт у 2005-2006 році. Однак після перемоги Януковича у 2010 році розкол між правлячими групами та опозицією почав поглиблюватися. Дві важливі постаті опозиції, Юлія Тимошенко та Юрій Луценко, потрапили до в'язниці. А після Євромайдану, анексії Криму й сецесії двох мікрорегіонів Східного Донбасу, групи-переможці заборонили Комуністичну партію та Партію регіонів, а Опозиційний блок почав сприйматися як партія з низькою легітимністю, що не повинна очолювати жоден парламентський комітет.

Визнання легітимності конкуруючих парламентських партій у Верховній Раді після парламентських виборів 2014 року досягло мінімуму. У ситуації війни п'ять партій правлячої коаліції (2014-2016) були не надто налаштовані обговорювати реформи з опозицією. Після того як група президента встановила контроль над більшістю осередків влади у квітні-травні 2016 року, коаліція розвалилася, і старі та нові опозиційні групи були відсторонені від консультацій щодо політики та від процесів прийняття рішень.

У нинішніх умовах, з напівлегітимною ЦВК, процедуральну електоральну демократію більше не вважають єдино можливою системою. Реформа виборчої системи так і не почалася, а її засадничі принципи не стали предметом публічної дискусії.

Тоді як політична впливовість ВР де-факто послаблюється, роль позапарламентських радикальних правих угруповань останнім часом суттєво зростає. Попри низький рівень їхньої електоральної підтримки, участь груп ветеранів та ультраправих рухів у прийнятті рішень посилюється як на місцевому, так і, певною мірою, на загальнодержавному рівні.

Дієвість та легітимність уряду

Дієвість уряду була критично важливою для легітимації молодої української держави у 1990-х. Після перших років державотворення настала надзвичайно глибока соцоекономічна й адміністративна криза. Проте до середини 1990-х український уряд був достатньо сильним, щоб продовжувати функціонувати і реагувати на основні потреби різних груп населення. З 1996 року оцінка ефективності українського уряду з боку Світового банку (т. зв. Всесвітній вимір врядування, Worldwide Governance Indicators") коливається між 26 та 36 — це середнє значення для пострадянської Європи.

Перехід України до нової системи управління призвів до встановлення нестабільної демократії з низьким рівнем довіри громадян до державних установ. З середини 2008 року довіра до судів, парламенту, уряду та президента була критично низькою. Сьогодні до інституцій, яким довіряє найбільше населення (більш ніж 50%), належать церква, волонтери та армія, а до інституцій з найнижчим рівнем довіри (менш ніж 10%) належать уряд, парламент і суди (KIIS 2016). Більш ніж 70% українців вважають, що Україна розвивається в неправильному напрямку.

Одна з головних причин розчарування громадян у роботі уряду пов'язана з корупцією в державному секторі. Україна отримала 29 балів за індексом сприйняття корупції у 2016 році, тоді як її середня оцінка з 1998 до 2016 року — 24,58 балів. Торішня оцінка (2016) — найвища за всю історію вимірювання цього індексу в Україні.

Розвиток української бюрократії також кілька разів переривався через демократичні сили. У 2005 році Віктор Ющенко звільнив понад 30 тисяч держслужбовців у рамках антикорупційної реформи. Хоча це й мало певний дисциплінарний вплив, ефективність роботи державних служб при цьому суттєво знизилася (Aslund 2009; Касьянов 2008). Після Євромайдану процес люстрації також призвів до суперечливих результатів, включно з падінням ефективності держави.

Щоб покращити ситуацію з ефективністю та прозорістю держави, Україна вдається до кризових заходів. У 2015-2016 роках було створено дві нові установи для розслідування (Національне антикорупційне бюро, НАБУ) та запобігання корупції (Національне агентство з питань запобігання корупції, НАЗК). НАБУ розпочало кілька безпрецедентних розслідувань діяльності близьких союзників президента Порошенка й колишнього прем'єр-міністра Яценюка. НАЗК впровадило нову систему електронних декларацій майна вищими чиновниками і політиками. Система електронних декларацій була запущена у 2016 році, і до квітня 2017 року декларації здали більше мільйона чиновників. Проте інституційна автономія нових антикорупційних установ зазнає величезного тиску з боку правлячих груп і залежить від політичної підтримки Заходу. Власне громадська участь в протидії корупції обмежена і досить пасивна.

Ефективність держави та її здатність реагувати на запити громадськості залишається однією з ключових проблем реформ в Україні.

Роль ЗМІ, громадянських організацій та релігійних груп у контролі за владою

Попри війну, повстання та кризи, Україні вдалося зберегти культурний та політичний плюралізм навіть і в 2014-17 роках. Хоча політичні процеси багато в чому залежать від політичних груп та кланів, роль медіа, громадянського суспільства та конфесійних груп залишається значною. Таке розмаїття великих та дрібних гравців робить українську політику доволі свободною та непередбачуваною.

Українські ЗМІ належать різним кланам та політичним групам. З одного боку, це сприяє збереженню плюралізму в медіа, але з іншого — аж ніяк не покращує якість журналістики й не збільшує довіри до ЗМІ. Скажімо, чотири найбільші телеканали — основні джерела інформації про політику для українського населення — належать різним власниками, частина з яких перебувають в опозиції до чинного президента.

Ситуація ще більше ускладнилася після початку війни на Донбасі. Українська громадськість почала розриватися між професійними цінностями та вимогами патріотизму. Значна частина журналістської спільноти вибрала на користь "патріотичної" редакційної політики, що значно зменшило можливість громадян дізнаватись про стан справ у політиці, економіці, сфері безпеки і на війні. Ця зрада читача інституціалізувала само- та урядову цензуру.

Попри це, малі альтернативні джерела інформації в постмайданній Україні збереглися. Час від часу в Україні з'являються громадські радіо- чи телепроекти — наприклад, з 2013 року в Україні працює незалежний канал «Громадське телебачення». Крім того, поступово впроваджується в життя реформа суспільного телерадіомовлення.

Громадські організації набули політичного впливу в Україні принаймні з 2004 року. У критичні моменти авторитарної консолідації влади громадські організації брали активну участь у протестах і відігравали роль у змінах режиму. У періоди реформ третій сектор дуже активно виступав за глибші та швидші демократичні реформи. Нещодавнім прикладом такої реформаторської діяльності громадських організацій є асоціація «Реанімаційний пакет реформ» (РПР), яка не тільки займається лобіюванням реформ, а й бере участь у написанні законопроектів і стратегічних документів разом із урядом та парламентом у понад десяти різних галузях.

Разом з тим, демократизуюча дія громадських організацій не є сталою і не може замінити політичну систему стримувань і балансів. На прикладі вже згаданого РПР очевидним є падіння відкритості та емансипативної ролі третього сектора. Як свідчить дослідження Катерина Смаглій, ця громадська ініціатива значно послабила свій демократичний вплив три роки після революції (Smagliy 2017). Про цей ефект, як і своєрідну "олігархізацію" та іллібералізм громадянського суспільства в Україні писала і Орися Луцевич (Lutsevych 2013).

Після Євромайдану та втечі президента Януковича громадські організації першими заповнили вакуум влади у сферах оборони, безпеки та охорони правопорядку, а також у люстраційним контролем за елітами в 2014 році. Добровольчі батальйони першими почали обороняти Україну перед лицем сепаратистського повстання та російської анексії Криму. Однак пізніше багато з цих організацій не бажали повертати владу відродженим офіційним безпековим установам. Сьогодні деякі з них об'єднуються для просування антиліберального порядку денного та очолюють громадські мережі, схильні вдаватися до прямої дії (Національний корпус, Правий сектор, С14 тощо).

Зараз в українському третьому секторі існує певний розкол між підтримкою євроінтеграції та діяльністю, пов'язаною з війною. Першим із цих напрямів займаються ГО та партії, чиї дії спрямовані на поширення демократії, посилення верховенства права, покращення доступу до правосуддя та антикорупційні реформи. Тим не менш, війна, що з малою, але невпивнною інтенсивністю точиться на Донбасі, об'єднала громадян, які виступають за дисциплінованість, обмеження політичних свобод, контроль за ЗМІ, утиски російськомовного населення та етнічних меншин, а також економічну блокаду сепаратистських територій (Minakov 2016). Ця суперечність підважує вплив на політичні еліти обох громадянських таборів, однак також послаблює будь-яку спільну демократичну ініціативу. Натомість антидемократичне ілліберальне громадянське суспільство стає дедалі сильнішим і по'вязанішим із олігархічними кланами. У післямайданній Україні склалася неочікувана ситуація, коли впливове громадянське суспільство не веде до демократичного ефекту, а навпаки сприяє зростанню попиту на авторитарні, і навіть тоталітарні політичні рішення.

Попри норми Конституції, багато українських церков також впливають на політику в країні. Різні політичні клани та групи свого часу асоціювалися з конфесійними організаціями. Наприклад, Віктор Ющенко підтримував Українську православну церкву Київського патріархату, і просував ідею створення єдиної Української помісної церкви. Натомість Віктор Янукович підтримував Українську православну церкву Московського патріархату. У свою чергу, ці церкви підтримували своїх кандидатів на виборах. В 2015-17 роках у Раді з'являлися законопроекти, які би дозволяли контроль уряду за церквами. Однак станом на тепер такі проекти не були ухвалені, хоча ризик того, що їх буде узаконено та застосовано, зберігається.

Культурний плюралізм та українська демократія

Українському суспільству притаманний культурний, етнічний та мовний плюралізм. Підхід до націєтворення, обраний на початку 1990-х років, у результаті призвів до появи більш-менш сформованої громадянської нації до початку ХХІ століття. Розкол між сходом та заходом України, про який так багато говорять, насправді був просто електоральним поділом України на південно-східний та північно-західний макрорегіони. З культурної, мовної та релігійної точки зору Україна значно більш різноманітна, ніж допускає це бінарне протиставлення (Грицак 2011; Zakharchenko 2013). Три великі православні церкви, греко-католицька церква, римо-католицька церква, численні протестантські конфесії, мусульмани, буддисти та багато інших релігійних груп поки що вільно функціонують в Україні. Крім великих груп україномовного та російськомовного населення, існують громади, що розмовляють кримськотатарською, угорською, румунською та іншими мовами. Тривалий час до таких відмінностей в Україні ставилися з повагою.

Етнолінгвістична та регіональна ідентичність стала дуже політизованою під час президентських виборів 2004 року. Відтоді й до 2014 року політичні партії часто використовували «мовне питання» та регіональний розкол для власних цілей мобілізації електорату. Ця недалекоглядна практика зменшила солідарність в українському суспільстві (Bilaniuk 2017).

Навесні 2014 року мовні та етнокультурні питання були використані не тільки для політичних цілей, а й для обґрунтування ідеї про відділення південно-східних областей України (так званої «Новоросії») (O'Loughlin et al. 2017). Тим не менш, війна, що почалася після сепаратистського бунту, мобілізувала як українсько-, так і російськомовні групи населення для оборони країни. Населення України незмінно підтримувало українську незалежність та суверенітет у всіх регіонах (див.: КМІС 2017).

Натомість деякі аспекти державної ідеологічної та етнолінгвістичної політики руйнували цю національну солідарність. Впровадження «декомунізаційних» законів зробило свій внесок у посилення недовіри між центром та місцевими громадами (Wilson 2015; Shevel 2016). Мовні квоти в українських ЗМІ, заборони соцмереж, які пов'язували родини та суспільства пострадянських народів, та ухвалення Закону про освіту, за яким скасовано середню освіту російською мовою та мовами етнічних меншин, посилити напругу між україномовними громадянами та рештою населення України.

Ці процеси відбуваються паралельно з поступовою втратою контактів українського населення із населенням Криму та східного Донбасу. Хоч із березня 2015 року лінія фронту між Україною і самопроголошеними ДНР та ЛНР стабілізувалася, більшість інформаційних та торгових зав'язків із громадами, що перебувають на територіях, контрольованих ДНР та ЛНР, обірвано. Втрата контактів між частинами українського суспільства уже призвела до послаблення спільної для цих розділених спільнот ідентичності (Sasse 2017).

Таким чином, в українському суспільстві є багато чинників поділу між громадянами, які політичні еліти використовують з метою мобілізації свого електорату та почасти запобігають великим солідарним рухам за громадські права. У часи референдуму за незалежність та обох майданів, солідарність російсько- та україномовних громадян забезпечила зміну режимів. Однак ця солідарність була мінливою, заснованою на нестійких ідеях спротиву, а не позитивної програми політичного будівництва функціональної демократії.

Зовнішні впливи

Протягом більш ніж 20 років Україна зазнавала впливу двох геополітичних процесів, євроінтеграції та євразійської реінтеграції, що впливало на якість демократичного розвитку. Довгострокова стратегія української влади у зв'язку з цими двома тенденціями полягала в «мультивекторній» дипломатії, завдяки якій можна було б отримувати вигоду від усіх інтеграційних процесів і обмежувати зовнішні впливи, балансуючи між інтересами Москви, Вашингтону та Брюсселя (Wolczuk & Wolczuk 2015). Проте різні адміністрації впроваджували цю стратегію з різними застереженнями: адміністрація Ющенка була прозахідною, а уряд Януковича більше схилявся у бік Кремля. Попри ці вподобання, дотримання рівноваги між Заходом та Сходом було конститутивним фактором української внутрішньої політики і допомагало зберігати баланс між різними групами громадян, які віддавали перевагу або російському, або західному вибору.

З 2013 року тиск як європейського, так і євразійського проекту інтеграції на Київ посилився. Українська мультивекторна політика перестала бути можливою, і Віктор Янукович був змушений зробити вибір у листопаді 2013 року. Цей вибір і став однією з причин рухів Євромайдану та Антимайдану.

Після анексії Криму та початку війни тимчасовий український уряд почав обривати зв'язки з Росією. Ця політика посилалася після виборів 2014 року. До 2017 року стосунки між Україною та Росією досягли історичного мінімуму.

Сьогодні Москва більше не має прямого впливу на внутрішню політику України (Minakov 2017). Поки що політика Москви щодо України спрямована на те, щоб унеможливити вступ України до НАТО, підвищити легітимність анексії Криму та підтримувати сепаратистські території на сході Донбасу (Trenin 2016).

Якщо російський вплив зменшився, то західний вплив на Україну значно зріс у 2014 – першій половині 2017 року. Угода про асоціацію між Україною та ЄС встановила часові орієнтири для реформ 2014-2017 років. МВФ схвалив спеціальну кредитну програму в 17 млрд. доларів для підтримки реформ в Україні. Делегація ЄС, посольства США та інших країн-членів "Великої Сімки" комунікували з лідерами коаліції та частиною опозиції, аби підтримувати прихильність до базових реформ.

Проте з посиленням внутрішньої політичної боротьби й уповільненням реформ роль Заходу в Україні почала дещо послаблюватися. У вересні 2017 року уряду вдалося отримати позики за євробондами, що перервало період

Нині українська демократія є заручницею незакінченої війни, провадження етнокультурної нерівності та соціально-економічної кризи. Майбутнє політичних та громадянських свобод залежить від того, наскільки скоро буде встановлено мир, наскільки швидко почнеться національне примирення і наскільки скоро українські домогосподарства отримають можливість жити краще. Якщо ці три засадничі завдання буде виконано, демократія повернеться на український порядок денний.

Зараз існує певна рівновага між позитивними та негативними тенденціями політичного розвитку України. Позитивні тенденції пов'язані з Угодою про асоціацію з ЄС, планами реформ та західним впливом. Однак через референдум у Нідерландах, центральноєвропейську реакцію на асимілятивну політику українського уряду та зменшення фінансової залежності Києва від Заходу, вплив ЄС зменшився, а євроінтеграційний демократизуючий потенціал наштовхнулася на обмеження у вигляді відсутності перспектив членства у ЄС в осяжному майбутньому. Спроби українських еліт скасувати результати деяких реформ у 2016-2017 році поки що успішно нейтралізують західні дипломатичні служби в Києві.

Війна, анексія Криму та сепаратизм змінили ситуацію в Україні настільки, що старі передумови революційних циклів могли стати іншими. Зростання ролі армії та служб безпеки, а також громадські рухи, які черпають натхнення в мілітарних расистських чи етнонаціоналістичних ідеологіях, становлять нові загрози та можливості для політичного розвитку України. Ці нові фактори збільшують політичну вагу президента і заважають кланам діяти старими методами. Економічна політика стала другорядною після питань безпеки (як продемонстрували нещодавні «громадянські» блокади). Політичні практики та цінності довоєнного періоду зазнають мутацій, а тим часом державні інституції залишаються слабкими, а розподіл влади досі далекий від конституційних положень.

Враховуючи все це, для того, щоб простежувати подальшу політичну еволюцію України, важливо звертати увагу на такі питання:

Наскільки дотримано балансу між мирним процесом та сек'юритизацією політики?

Які заходи реінтеграції застосовано?

Чи поважає держава етнолінгвістичний та ідеологічний плюралізм?

Наскільки реальний розподіл влади корелює з конституцією?

Чи зменшується корупція в державному секторі?

Чи покращується соціально-економічна ситуація в Україні?

Україна, разом із Грузією і Молдовою, залишаються в таборі пострадянських країн, де зберігається шанс на демократичний розвиток. Однак цей шанс матиме змогу розвиватися тільки якщо східноєвропейський регіон знизить мілітаризацію, а великі інтеграційні проекти не будуть сприяти суспільній деконсолідації. Опора на внутрішню громадянську волю до політичної та економічної свободи, верховенства права та контроль за елітами – єдиний ключовий фактор демократизації, який може дозволити використати шанс для сталого демокртатичного розвитку України.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими. Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.