Загальні статистичні дані наслідків війни станом на травень 2022 року:

- площа окупованих Росією територій становить близько 125 тис кв. км., включаючи АР Крим та Донбас.

- загальні втрати – близько 35% ВВП;

- прямі втрати у грошах становлять близько 600 млрд євро;

- Втрати інфраструктури країни у відсотковому співвідношенні складають 35% - зруйновані житлові будинки, 32% - автомобільні дороги, 11% - активи підприємств, 7% - цивільні аеропорти;

Місце проживання вимушено залишили, за різними оцінками, від 11 до 13 млн осіб, із них понад 6 мільйонів – виїхали за межі країни (близько 5 млн – до країн ЄС).

- Нова де-індустріалізація. Фізично зруйновано понад 200 промислових підприємств, знищено обладнання, та у більшості випадків – інфраструктуру підприємств;

- Де-урбанізація. Руйнюються міста та малі населені пункти, житлова інфраструктура, транспортні комунікації, водопостачання. Враховуючи втрати економічних об'єктів, міста та малі населені пункти ризикують зіткнутися із втратою економічної основи відновлення (підприємства та комунікації);

- соціальна де-капіталізація. Стихійне переселення в центральні та західні області України, а також міграція українців за кордон можуть призвести до істотної зміни професійного та демографічного складу постраждалих територій, особливо у колись промислових районах великих міст та моно-містах. Є ризик втрати соціального капіталу цілих галузей економіки та соціальних укладів (система виховання та освіти дітей, сфера охорони здоров'я, сервіс, наукова та інженерно-конструкторська сфери діяльності, etc.); - руйнування виробничо-коопераційних зв'язків бізнесу, що особливо болісно – для великих промислових та агропромислових груп (втрати фізичних активів, розрив логістичних ланцюжків, блокування експорту та ін.);

- Припинення або різке скорочення обсягів виробництва великого, малого та середнього бізнесу на постраждалих територіях та територіях підвищеного ризику воєнних дій (промислове виробництво, внутрішній ринок, транспорт, сервіс). Це вже призвело до обвального падіння надходжень до державного та місцевих бюджетів та збільшення безробіття.

Але економіка живе навіть за умов катастроф. Проблема в тому, що зі збільшенням небезпек та ризиків економічна діяльність спрощується до рівня забезпечення пріоритетних потреб людей – харчування, переміщення та транспорт, базові комунальні послуги, зв'язок. Спрощується і система обміну: економіка «йде в тінь», прагнучи мінімізувати втрати в умовах воєнних ризиків та низької купівельної спроможності споживачів. Аж до бартеру та натурального обміну.

І якщо критичні проблеми, які несуть пряму загрозу безпеці та стабільності, уряд вирішує в оперативному «ручному» режимі» (ремонт критичної інфраструктури, що постраждала від військових дій, вирішення питань критичного дефіциту – напр. ПММ), то решта проблем поки що пущена на самоплив.

Складні види діяльності, що вимагають обладнання, логістики, складних професій, комплектуючих та ринкової інфраструктури, об'єктивно виявляються "на других ролях".

Ключове значення набувають «центри влади», що регулюють та контролюють економічну діяльність. Серед них – (1) держава (адміністративна вертикаль, в умовах воєнного стану – військово-адміністративна), (2) місцеве самоврядування, та (3) «тіньовий сектор» (кримінал, центри місцевої економічної влади – «агро-барони», власники торгових мереж та АЗС, власники підприємств та інфраструктури). Основні функції цих «центрів влади» - регулювання відносин, безпека, кредитна та «силова» підтримка. Через слабкість державного апарату та фактичної «нейтралізації» самоврядування (виняток – мери міст як природні «центри» на місцях) на перше місце вийшли тіньові кола та впливовий місцевий бізнес. Виникає реальний ризик подальшої локалізації та спрощення економічних (господарських) процесів, збільшення «тіньової» складової, зростання впливу «сірої економіки» на збіднілу муніципальну економіку, «феодалізація» економічного життя на місцях.

Антикризова політика та проекти відновлення необхідні вже зараз, у воєнний час. Відкладання проблем відновлення «на потім» - величезна помилка, яка може призвести до криз та конфліктів у суспільстві, навіть за умов війни.

Найважливіше соціо-економічне питання: які сили та інституції здатні стати «драйверами», активними суб'єктами та заінтересантами такої антикризової політики у цивільному економічному секторі в період прямих військових ризиків?

Найбільш підготовленими та продуктивними можуть бути (1) місцева влада (самоврядування) рівня міста, району, та (2) бізнес, «діловий клас», особливо найбільш досвідчена та підготовлена його частина – великий капітал (промислові, агро-промислові та торгово-фінансові) групи).

Максимальне залучення цих суб'єктів в антикризову політику в умовах «воєнного стану» дозволить зберегти керовану, правову та цивілізовану «рамку» економічних процесів, забезпечити зорганізованість і згуртованість суспільства, що переживає «хвилі» внутрішньої міграції, безробіття та «нову бідність», мінімізувати вплив на ці процеси стихійних центрів «тіньового сектора» економіки.

Самоврядування має головне – місцевий управлінський ресурс, зв'язки по горизонталі, можливості розпоряджатися місцевими ресурсами та комунальне господарство (підприємства, землі, інфраструктура). Крім того, органи самоврядування тісно пов'язані з вирішенням проблем біженців з інших територій. Постраждалих від воєнних дій. У нинішніх умовах самоврядування відчуває два дефіцити – дефіцит фінансів (надходження просто обвалилися, як і в держбюджеті) та «дефіцит довіри» з боку держорганів (уряд). Невипадково практика створення військових адміністрацій за умов воєнного стану поширюється дедалі ширше. Але – бюрократизація місцевого життя, монополія чиновників на держдотації, закритість управління лише загострюють кризу та посилює некерованість процесів на місцях.

Самоврядуванню потрібно довірити право бути реальним «центром», який може налагодити економічне життя в межах своєї компетенції та території. Місцеві проекти можуть пов'язати надмірну робочу силу, надати людям місце та заробіток, можливо – з перспективою отримання житла, зміцнить довіру до дій влади. Шановане та дієве самоврядування в умовах війни – потужний консолідуючий фактор.

Джерела підтримки та механізми: - бюджетний Фонд Регіонального Розвитку (ФРР) + уповноважені державні банки – проекти для громади, району, міста;
- виділення ресурсів: у пропорції 40% – від ФРР; 30% – кредит держбанку; 30% – частка участі місцевого самоврядування (фінанси, земля чи інфраструктура під проект);
- процедура виділення коштів від ФРР має бути максимально спрощена та скорочена за часом (3 місяці);
- кредит уповноваженого держбанку виділяється за фактом затвердження проекту. Обов'язковим учасником-виконавцем проекту має бути відповідальне комунальне підприємство;

Проектні сфери:

- будівництво дорожньої інфраструктури та соціальних об'єктів;
- торгово-споживча та виробничо-споживча кооперація - ринки, оптові закупівлі продовольства у домогосподарств та дрібних фермерів, переробка;
- місцеве виробництво – переробка, легка промисловість, продовольство;
- інфраструктура території – склади, логістичні центри, перевалки та ін.

При реалізації проектів можуть використовуватися моделі комунально-приватного пайового партнерства на місцевому рівні (компетенція місцевого органу самоврядування).

Можлива межа коштів, що виділяються Фондом Регіонального Розвитку – напр., 100 тис - 50 млн грн/1 проект.

Організаційна робота може бути проведена у рамках створеного Конгресу місцевої та регіональної влади при Президентові України. Як і подальша координація роботи з підготовки, просування та підтримки проектів.

Джерела поповнення коштів державного ФРР: частина коштів – від зовнішньої фінансової допомоги Україні; додаткові кошти – по лінії європейських програм підтримки регіонального розвитку та інших подібних. Цей напрямок вимагає системної фондрайзингової роботи з боку ФРР та уряду. Навіть 1 млрд євро, залучений до місцевих проектів через Фонд Регіонального Розвитку, доповнений кредитами держбанків (уповноважених, напр. – УкрЕксІмбанк або Ощадбанк), дозволить створити кумулятивний ефект інвестицій, що забезпечують робочі місця та завантаження виробництва на 3-4 мільярди євро вже до кінця 2022 року.

Відродження Державного агентства Резерву України (ДержРезерв). ДержРезерв може і має стати одним із ключових операторів на ринках в умовах кризи та дефіцитів. Окрім фінансування критичних резервів (паливо, продовольство, будівельні матеріали, ін.), ДержРезерв має забезпечувати і оперативне антикризове втручання в умовах розриву логістичних ланцюжків, запобігання спекуляціям на критичні товари.

Стимул та стабілізація – головний ефект від держзамовлення на промислову та продовольчу продукцію, де замовлення та оплата стають важливим джерелом фінансової підтримки бізнесу-підрядника, а структура замовлення має бути орієнтована не лише на сировину (напр., пшениця, гречка), а й на готову продукцію з високою доданою вартістю (обладнання для енергетики, мобільної генерації, обслуговування інфраструктури, продукція машинобудування тощо), що може бути додатковим джерелом відновлювального фінансування промислової індустрії.

Програми замовлень та закупівель слід розглядати як програми відновлення цілих секторів економіки.

Робота ДержРезерву має будуватися на спільному плануванні закупівель та розміщення замовлень з Національною тристоронньою соціально-економічною радою (роботодавці-профспілки-уряд). Це дозволить враховувати становище виробників у регіонах, завантаженість та забезпеченість роботою підприємств.

Бюджет ДержРезерву та розвиток його інфраструктури забезпечуються з державного бюджету. Але потенціал цієї структури, його можливості виконувати ринкову функцію стабілізатора ринку та критичного експортера дозволять зробити ДержРезерв ефективним ринковим агентом, який управляє десятками державних рентабельних підприємств.

В основі модернізаційного інвестування – національна політика «нової індустріалізації» України, яка має готуватися вже зараз, за умов війни.

Ризики, пов'язані з війною, суттєво обмежують дії та плани приватних зовнішніх інвесторів. В Україні великі надії на плани допомоги ззовні (США, Великобританія, ЄС, Китай, Японія, ін.), але наразі допомога обмежується підтримкою уряду (НБУ, бюджет) та держсектора. Водночас, для українського ділового класу, для великого промислового бізнесу важливо отримати підтримку та додаткові інвестиційні можливості для перезапуску, відновлення та створення нових активів (ГМК, хімічна промисловість, енергетика, машинобудування, транспорт та інфраструктура, …).

Модернізаційне інвестування могло б стати оптимальним механізмом залучення зовнішніх інвесторів в українську економіку навіть за умов високих ризиків та «воєнного стану».

В його основі – створення механізму державних гарантій країни-партнера своєї компанії-інвестора, яка готова працювати в Україні самостійно або у партнерстві з українським бізнесом (реальний сектор).

Уряд країни-партнера забезпечує гарантіями інвестора на основі міждержавної угоди з урядом України про надання допомоги у вигляді держгарантії та забезпечує цими гарантіями своїх інвесторів. Така практика може бути запропонована всім країнам-партнерам України, а сума гарантій – десятки мільярдів євро.

Для забезпечення ефективної роботи механізму модернізаційного інвестування слід створити «Національну промислову раду» (асоціацію, etc.) з числа найбільших промислових та агро-груп України, які могли б запропонувати зовнішнім партнерам обґрунтовані проекти відновлення чи будівництва нових проектів в Україні, пропонуючи свої можливості, напрацювання, територіальні та логістичні рішення.

Власне пакет таких проектів і міг би скласти основу програми економічного відродження, з опорою на взаємодію українського та іноземного капіталу, та з урахуванням економічного простору, що вже змінився в Україні (нове просторово-територіальне планування економіки та розміщення продуктивних сил).

Серед можливих проектів – нові продуктопроводи, НПЗ, підприємства ГМК, енергетики, дороги та транспортні ХАБи, підприємства з переробки сільгосппродукції та ін.

Дві групи капіталу - торговий і банківсько-фінансовий - мають розгалужені мережі послуг у країні. Торгові мережі великих операторів продуктів харчування, господарських товарів та побутової техніки (АТБ, «Сільпо», «Новус», «Фора», «Епіцентр», «Фокстрот» тощо) мають можливість не лише підтримувати мережеві продажі, а й локалізувати оптові закупівлі, виступати замовником на виробництво окремих груп товарів для українських товаровиробників у найширшому асортименті (від продуктів до будматеріалів).

Стихійно цей процес вже розвивався у довоєнний час, і торгові оператори ставали, по суті, замовниками та інвесторами нових бізнес-проектів. Зараз цей напрям вимагає державної (управлінської та логістичної, насамперед) підтримки та координації.

Скоординована політика замовлень та локальних інвестицій торгових операторів може стати стимулом для виробників готової продукції (з локалізацією в регіонах та окремих районах), електрообладнання та будівельних матеріалів. Торгові мережі можуть стати ще одним «каталізатором» для пожвавлення економіки домогосподарств та малого бізнесу.

Для підтримки цієї моделі потрібні:

-адміністративна та логістична підтримка операторів: зв'язки з виробництвом, локалізація замовлень, взаємодія з місцевою владою;

-підтримка державою (уповноважені державні банки) схем споживчого кредитування за затвердженою Кабінетом Міністрів України номенклатурою товарів українського виробництва (!), пов'язаною з економікою домогосподарств та дрібним бізнесом (насамперед, будматеріали, продукція хімії, електрообладнання та ін.);

Координація та погодження цієї роботи може здійснюватися через Національну тристоронню соціально-економічну раду (роботодавці-профспілки-уряд) та УСПП.

Військові дії у північних, східних та південних областях України привели в рух величезну масу населення. Мільйони стихійних переселенців та емігрантів залишили своє місце проживання. Переважна більшість емігрантів – жінки та діти. Чоловіки призовного віку, які не беруть участь у ЗСУ, територіальній обороні та правоохоронних органах, переїхали до центральних та західних областей України.

Головний недолік політики евакуації (лютий травень 2022 р.) – її стихійність, погана логістика та погана координація. Фактично, відсутній облік і реєстрація переміщених осіб як кваліфікованої робочої сили. Адже йдеться про професії, навички та цілі «уклади», які тимчасово «вимкнені» з економічної системи. Кваліфіковані працівники та досвідчені бізнесмени змушені змінювати професію та сфери діяльності на більш прості, не пов'язані з їх досвідом та можливостями. Серед емігрантів теж відбувається стихійна де-кваліфікація, зміна професії та сфери діяльності.

Втрати соціального капіталу (навички, уклади, досвід) та людського капіталу (ресурс робочої сили) можуть стати критичними. Вже зараз, за попередніми демографічними та статистичними оцінками, розмір безробіття досягає близько 5 млн робочих місць, через півроку він може становити понад 7 млн. Деякі втрати – напр., інженерні та конструкторські школи, кваліфіковані кадри з промисловості, сфери освіти, медицини, - можуть бути непоправні.

Простих рецептів тут нема. Багато що залежить від успішності антикризової політики, «пожвавлення» цивільного сектора економіки в умовах війни, підготовки та запуску нових проектів як на локальному, так і загальнонаціональному рівнях.

Існуючі механізми Служби зайнятості та «бірж праці» із цим не справляються.

Потрібні організовані і адресні механізми.

Вже зараз слід організувати роботу з реєстрації, створення професійних кадастрів та забезпечення комунікацій з тими, хто втратив кваліфіковане місце роботи, змінив місце проживання та/або виїхав за кордон.

Платформою для такої реєстрації та створення професійних кадастрів могла б стати Національна цифрова платформа "Дія".

Робота з зареєстрованими, а також з даними професійних кадастрів може бути здійснена новою Службою (агентством) при МінЦифри Кабінету Міністрів України, яка могла б забезпечувати зв'язок та комунікацію фахівців з бізнес-структурами, організаторами нових проектів та бізнес-програм.

Важливо й те, що люди, які втратили житло, роботу та змінили місце проживання, отримали реальний «зворотний зв'язок» з державою, могли б розраховувати на запрошення на нове місце роботи, можливо – і з новим постійним місцем проживання.

Такий підхід дозволить скоротити втрати соціального та людського капіталу, відновити кадровий потенціал для економіки, і що важливо – посилити соціальну згуртованість, поверне людям надію на благополучне вирішення своїх проблем, породжених війною.

У практичному плані це пропозиція ще потребує опрацювання та деталізації.

Напрями, інструменти та механізми економічної політики для цивільного сектора у воєнний час передбачають раціональне використання дефіцитних фінансових ресурсів державного бюджету та держбанків, максимізацію залучення кредитної та грантової допомоги з боку зовнішніх кредиторів, залучення до фінансування фондів Євросоюзу, ЄБРР, МБР, інвестиційних фондів та ін.

Запропоновані підходи вимагають додаткового розрахунку та економічного обґрунтування, із залученням та участю міжнародних партнерів – потенційних кредиторів, інвесторів та учасників.