«Криза демократії» та необхідність національної моделі соціальних інновації

Інтелектуальна історія людства дає багато прикладів того, як відбувається знецінення та девальвація великих ідей та метанарративів. Очевидно, що ідея демократії також не має імунітету від профанації та самодискредитації, особливо коли мова заходить про східноєвропейські країни та Україну.

Якщо поглянути на публічні дискусії про демократію в Україні, то неодмінно можна побачити, з одного боку, явні ознаки профанації ідеї демократії, з другого боку, приклади квазі-релігійного ставлення до ідеї демократії. По при те що більшість політичних сил в Україні, не ставлять під сумнів ідею демократії та не є прихильниками авторитарних чи тоталітарних моделей політичної організації, у нас критично мало публічних дебатів, які стосуються інноваційних форм запровадження та розвитку демократії в Україніта світі. На цьому фоні все більш активно проявляють себе процеси, які свідчать про те, що в Україні ідея демократії поступово перетворюється на «громадянську релігію».

Якими можуть бути політичні наслідки від такого роду інтелектуальних та світоглядних «мутацій» важко до кінця прогнозувати. Очевидним є лише те, що квазі-релігійне ставлення до політичних інститутів та ідеї політичної демократії зокрема, це небезпечний шлях, який може завести і суспільство, і правлячий політичний клас до політичної самоконсервації та деградації. Україна ще має шанс не допустити того, щоб ідея демократії отримала в нашій країні піррову перемогу. Відтак, наше долучення до міжнародних дискусій щодо кризи ідеї демократії в світі, має не лише теоретичний, але і практичний інтерес. Критичне ставлення до ідеї демократії зменшить ризик її самодискредитації в Україні, реабілітує інтелектуальні пошуки, які пов'язані із прагненням віднайти українську версію моделі демократії. Нарешті, якщо Україна хоче забезпечити загальнонаціональну єдність, ефективну модель соціальної згуртованості та реінтеграції українського суспільства доцільно не забувати про недоліки та вади демократії, які проявляються в умовах конфлікту. В цьому контексті, актуальною для України видається теза Даніела Белл про те, що «електоральна демократія може загострити, а не залагодити, суспільний конфлікті завдати поразки тим, хто віддає перевагу гармонійним способам вирішення суспільних конфліктів. Усунути цей недолік може система на основі консенсусу як процедури ухвалення рішень, і китайська політична модель має певні практичні переваги з точки зору зменшення суспільних конфліктів»

Більшість авторів, які досліджують теорію та практику демократичного транзиту наголошують на тому, що демократія, як модель суспільно-політичної самоорганізації працює за наявності низки факторів та передумов (структурні фактори демократії) – наявність інституту приватної власності та ринку, наявність середнього класу, судова система, що діє на базі верховенства права, традиції суспільної самоорганізації та самоврядування, розвинене громадянське суспільство, вільні ЗМІ, тощо. Однак, для України проблемою є не лише відсутність або недорозвинутість багатьох із вказаних факторів.

Не меншим викликом для України, як і для країн східної Європи є «парадокси свободи», про які говорить дослідник демократії та відомий болгарський політолог Крастєв. Він зокрема, виділяє «п'ять революцій», які фундаментально переформатували умови та простір функціонування системи політичної демократії в Європі та світі.

По-перше, культурна революція 1967-1968 років не лише проголосила тріумф прав людини, але водночас роздавила ідею колективних цілей, які пов'язані з такими поняттями, як нація, клас, сім'я;

По-друге, ринкова революція, яка опиралась на принцип «ринок знає краще чим уряд», вилилась у підсумку у поляризацію суспільства та зростання соціальної нерівності.

По-третє, «Кінець комунізму» та необмежена глобалізація призвели до розриву контракту між елітою та суспільством (еліти перестали бути підконтрольними голосуючим)

По-четверте – революція пов'язана з розвитком Інтернету призвела до проблематизації ідеї політичної спільності та утворення самозамкнених спільнот, які не розуміють один одного.

Нарешті, п'ята революція пов'язана із когнітивною сферою та поглибленням знань про людину. Її наслідком стало бажання діяти та управляти суспільством опираючись на принцип - «не потрібні ідеї та концепції, достатньо маніпулювати емоціями».

Таким чином, на думку Крастєва,

За таких умов, суспільства, які стикаються із необхідністю «відновлення інститутів демократії», і суспільства, які шукають шляхи для «запровадження інститутів демократії», однаково потерпають від браку механізмів «перезавантаження демократії». Україна є не виключенням, а скоріше startupта майданчиком, на якому ведеться драматичний пошук дієвих інструментів «перезавантаження держави», повернення народу права на «установчу владу», творення нових форм соціальної самоорганізації та їх конституювання у формі «інноваційної Конституції».

Революціонізація простору свободи спровокувала не стільки «втечу від свободи», скільки потужний та «спонтанний» підйом протестних настроїв. Невдоволення державою-нацією, «втечею або дезертирством еліт», зростанням соціальної нерівності та загальної незахищеності, спровокувало зростання протестних рухів у всьому світі і в Україні. В багатьох країнах Європи представники протестних та «маргінальних» рухів потіснили традиційні політичні сили та отримали представництво в національних парламентах та урядах. Водночас, виявилось що зміна (відставка) уряду та політичного режиму не призводить автоматично до «зміни курсу».

Три «Майдани» в України також наочно продемонстрували, що «знос» політичного режиму не призводить автоматично до «перезавантаження системи» та докорінних соціально-економічних перетворень у країні.

Можна по різному пояснювати вказаний парадокс, але очевидним є той факт, що

Не випадково, що інноваційно налаштована частина українських інтелектуалів починає усвідомлювати та шукати вихід із замкненого кола українських реформ та революцій. Проявом цього, стала дискусія про переоцінку та актуалізацію ідеї «установчої влади», як «четвертої гілки» влади в України. Експерти, які просувають ідею про право народу на «установчу владу» стверджують, що «Головна помилка, зроблена нашим суспільством у 1991 році, полягає в тому, що не було виконане правило, відповідно до якого, за будь-якої докорінної зміні державного ладу, повинні відбутия Установчі збори» [2].

Увага суспільства акцентується на тому, що установча влада, як особливий вид владипередує всім іншим гілкам влади, є первинною, а тому надлегальною, тобто такою, що протистоїть і законодавчій, і виконавчій, і судовій владі, «стоїть» над ними. Для прикладу, наявність установчої влади передбачено в конституційній доктрині Франції і Колумбії. В той же час, ряд дослідників наголошують, що джерела ідеї невідчуджених прав індивіда, суспільного договору та установчої влади у тому вигляді, в якому вони лягли в основу американського конституціоналізму, слід шукати в соціально-ідеологічних процесах епохи Реформації[3].

Актуальною для України є теза про те, що суб'єктом і носієм установчої вади є сам народ, який визначає шляхи, органи і процедури (способи) її здійсненням. Акти установчої влади, у порівнянні з актами законодавчої влади, з юридичної точки зору, мають більшу вагу: усі вони або ініційовані народом, або підлягають його схваленню.

Сам принцип відсторонення членів Установчих зборів від влади і відмова брати участь у майбутніх виборах гранує, що вони не будуть конструювати владну модель із кон'юнктурних мотивів та "під себе". Гарантією неупередженості з боку членів Установчих Зборів має бути їх відмова від посідання виборних державних посад після виконання покладених на них функцій.

По при всю привабливість ідеї установчої влади, її прихильники не достатньо чітко бачать та артикулюють шляхи застосування установчої влади в якості інструменту «перезаснування держави». Очевидно не можна вважати вичерпною відповіддю ті пропозиції, які трактують установчу владу виключно, як процес організації та обрання Конституційної асамблеї з метою прийняття «нової Конституції».

Видається, що проблема не стільки у прийнятті Конституції, скільки у колізії та конфлікті, який виникає між «первинною установчою владою» та «похідною установчою владою» (як правило делегована парламенту або іншому органу влади).

Апеляція до права народу на установчу владу, означає вотум недовіри до діючої системи влади, до політичної системи, яка заснована на моделі електоральної демократії. З іншого боку, можна зазначити що сенс Конституційних зборів не стільки в тому щоб призупинити діяльність «похідної установчої влади» та повернути народу право на «перезаснування держави», скільки в тому щоб розробити та прийняти інноваційну модель Конституції, яка конституює та легітимує державу, яка заснована на новій якості політичної та соціальної самоорганізації в країні.

Іншими словами, ключове питання у «перезаснуванні держави» та творенні політичної демократії - це питання про те, що собою представляють якісно нові практики політичної та соціальної самоорганізації, чи усвідомлюємо ми наш власний досвід соціальних самотрансформацій, як їх можна ідентифікувати та представити у вигляді змісту Інноваційної Конституції? Питань, як то кажуть більше ніж відповідей.

Ідея інноваційної моделі Конституції була висунута під час громадських дебатів про майбутнє Української Конституції [4]. Можна назвати декілька підстав, які актуалізують постановку питання про необхідність розробки інноваційної Конституції.

По-перше, відомі на сьогодні «еталони» політичних інститутів, походять з початку 19-го століття та епохи класово-структурованого та одномірного суспільства. Відтак, є підстави вважати, що політико-правові моделі, які домінують у країнах «розвиненої демократії», працюють на минуле та відтворюють «реторо-реальність».

По-друге, аналітики фіксують що в більшості країн розвиненої демократії зростає криза довіри до держави, до еліт та домінування в управлінні принципів ієрархії;

Але головним фактором є те, що докорінні зміни відбуваються у режимі функціонування сучасного соціуму, який орієнтується на режим «відкритого доступу», «відкритого урядування», інклюзивні моделі взаємодії між суспільством та владою, запровадження моделей електронної демократії, тощо. По суті, під кінець 20-го століття держава та владний істеблішмент втратили монополію та перестали бути одноосібним суб'єктом системних соціальних трансформацій. Дуже часто політичні та державні органи не стільки визначають «соціальний порядок», скільки «констатую», прагнуть «наздогнати» та законодавчо впорядкувати зміни, які спровоковані агентами глобального ринку, суб'єктами революції Industrial- 4.0., або провайдерами масових «низових» та горизонтальних соціальних ініціатив та інновацій.

Зрозуміло, що констатувати недієздатність держави-нації та лінійно ототожнювати це з кризою демократії достатньо просто. Набагато складніше шукати та розвивати принципи та механізми, які забезпечують розбудову інститутів «позитивної свободи», які потребують не стандартизованої Конституції, а інноваційної Конституції.

Трактовку поняття «конституція на виріст», або «органічна Конституція» достатньо вдало зробив Всеволод Речицький:

По-перше, «органічна конституція призначена запобігати «розщепленню атомів свободи, демократії та ринку».

По-друге, «генеральною метою справжньої конституції є поступ – стан, який досягається забезпеченням творчої ініціятиви й активности максимальної кількости індивідуальних і колективних суб'єктів.Ідеться про радикальне пришвидшення всіх соціяльних трансакцій, стрімке зростання соціяльного капіталу (довіри до індивіда, його можливостей), зменшення контрольних, реєстраційних і дозвільних інстанцій, ґарантування економічної, політичної та особистої свободи людини, невтручання держави в приватну сферу і життя громадянського суспільства в цілому».

Нарешті, «оновлення Конституції України має здійснюватися з опертям не так на державу, як на цивілізований бізнес, науку, освіту, академічну свободу, спонтанну творчість, можливості інформаційного суспільства і глобалізованого світу в цілому» [5].

Перспективи актуалізації права на «первинну установчу владу» та поява «замовника» на інноваційну Конституцію напряму залежить від появи та інституалізації критичної маси суб'єктів «позитивної свободи». Попри системну кризу державних інститутів, українське суспільство діє в автономному від держави режимі та продукує колосальний потік соціальної енергії та соціальної активності. Активно формуються носії нових практик у сфері економічної та соціальної самоорганізації в Україні. Відбувається структуризація суб'єктів «позитивної свободи» та носіїв соціальних ініціатив та інновацій в Україні.

Умовно, можна виділити низку сфер, які перетворились для українців де-факто в «школу неформальної демократії». Якщо скористатись метафорою З.Баумана, то можна сказати, що українська «пливка новочасність» – це сплетіння «соціальних потоків», занурюючись в які, громадяни набувають досвіду соціальної та громадської ініціативи, творять нові форми самоорганізації та інноваційно налаштовані соціальні середовища.

Таким чином, сьогодні на фоні хаотизації в діяльності органів державної влади, відбувається кристалізація низки сфер суспільної активності, які виконують функцію «стихійних інкубаторів», в яких твориться нове, але все ще не конституйоване українське суспільствота громадянство. Відтак, говорити про незворотність процесів демократизації в Україні можна буде говорити лише тоді, коли дії, які пов'язані із модернізацією політичних інституцій, будуть поєднані з діями які спрямовані на інституалізацію процесів соціальних трансформацій, що базуються на масовій громадянській ініціативі та соціальних інноваціях.

Передумовою для «перезапуску держави» та формування української моделі демократії мають стати наступні кроки:

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими! Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.