КУЛЬТУРНИЙ КОД ТА ДОЛЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ В УКРАЇНІ

Поштовхом до такого дослідження послужила стаття Дж.Александера «Дискурс американського громадянського суспільства», опублікована в його монографії «Смисли соціального життя: культурсоціологія» (2003).

У цій роботі Дж.Александер, відповідно до своєї загальної концепції культурсоціологіі, вважає, що в громадянському суспільстві існує «культурний код», який визначає соціальну структуру громадянського суспільства: акторів, соціальні відносини і інститути. Культурний код є ключем до розуміння даного типу культури, завдяки якому відбувається перетворення значення на сенс. Коди утворюють складний дискурс і складаються з довгих ланцюжків понять, навантажених символікою сакрального і профанного.

Культурний код визначає характеристики акторів, соціальних відносин та інститутів. У суспільстві можуть існувати кілька культурних кодів, які забезпечують впорядкований і узгоджений взаємозв'язок між трьома вимірами соціально-структурної реальності (актори, відносини між ними та інститути). Вони мають бінарну природу і обумовлюють різні варіанти зав'язків між державою, економікою, культурою та спільнотою. Будучи структурою культури, вони регулюють громадянське життя.

У своєму аналізі дискурсу американського громадянського суспільства американський соціолог використовував два засадничих культурних коди - «демократичний» і «контрдемократичний». Його позиція полягає в тому, що в США існує один «демократичний код», який утворює дискурс свободи. Його протилежністю є «контрдемократичний код», який визначає дискурс придушення. При цьому основна полеміка в суспільстві щодо тих чи інших соціальних процесів відбувається на ґрунті дискурсу свободи і придушення. Причому конфліктуючі сторони намагаються представити точку зору супротивника, його мотивації і відносини як результат втілення дискурсу придушення.

Люди з демократичним мисленням символічно конструюються як раціональні, розумні, спокійні, реалістичні, тоді як люди з антидемократичним мисленням вмотивовані патологічної жадібністю і переслідуванням власних інтересів. З цих двох типів особистості слідують і два типи соціальних відносин. Демократична особистість формує відносини, засновані на довірі та відкритості, натомість контрдемократична особистість асоціюється з секретними, змовницькими відносинами, з використанням обману та мак'явеллівських розрахунків.

Відповідно даний код поширюється і на характер соціальних інститутів. Для демократичного коду соціальні інститути працюють відповідно до законів, і взаємини в інститутах носять безособовий характер. Натомість для контрдемократичного коду соціальні інститути ієрархічні, будуються на відносинах особистої відданості, в обхід безособових і договірних зобов'язань.

Що стосується дискурсу українського громадянського суспільства, то, на відміну від американського, слід констатувати відсутність в ньому універсальної спільної культури, яку розділяють усі члени суспільства. Спробуємо виділити основні дискурси в політичній культурі українського суспільства, спираючись на виступи державних діячів, розмірковування політиків, публікації в газетах і журналах, вивчення громадської думки. Один з дискурсів громадянського суспільства, який можна назвати дискурсом незалежності, сформований на базі «націоналістичного коду». Для цього «націоналістичного коду» притаманне розуміння соціальних інститутів як незалежних структур, які вирішують завдання забезпечити територіальну цілісність і незалежність національної держави. Одна з головних особливостей діяльності національних інститутів полягає в тому, щоб створити всі умови для забезпечення національної безпеки держави. Тому захист безпеки України, відповідно до цього коду, є основною функцією всіх державних органів, а громадяни молодої української держави заради виживання мусять свідомо погодитися на обмеження деяких нових для себе прав і свобод.

Згідно з націоналістичним кодом зовнішньою і найбільш виразною ознакою функціонування соціальних інститутів є особлива мова комунікації, яка набуває статусу національної. Вона отримує атрибуцію державної і проникає в усі сфери соціального життя: від мови діловодства до мови науки і культури.

Протилежністю «націоналістичному коду» є «імперський код», який формує дискурс залежності. Імперський код пов'язаний із радянським минулим України, коли Україна входила до складу СРСР на правах союзної республіки. Радянське минуле є предметом особливої стурбованості українських політиків і сприймається як головне гальмо для розвитку української держави. На це спрямована політика декомунізації, яка й призвела спочатку до заборони комуністичної партії, а потім до знищення комуністичної символіки.

Ядром націоналістичного коду є ідея незалежної держави, яка обумовлює дискурс українських політиків незалежно від їх поглядів на характер політичного устрою органів державної влади. Націоналістичний код лежить в основі дискурсу не тільки сучасних політиків, а й визначає логіку міркувань основних носіїв ідеї української незалежності від М.Міхновського до В.Чорновола.

У діяльності перших ідеологів української незалежності М.Грушевського, В.Винниченка, В.Липинського та інших ми спостерігаємо зіткнення і взаємодію тих самих культурних кодів, що і у сучасних політиків (або навпаки, - у сучасних політиків виявляємо те, що вже було у теоретиків-піонерів). Існує певна подібність політичних процесів, що призвели до утворення самостійної української держави на початку та наприкінці XX століття. В обох випадках виникненню української держави передувала криза центральної імперської влади, що вилилася у її нездатність управляти багатонаціональною державою. Лютнева революція, яка передала владу Тимчасовому уряду, створила умови для проголошення Центральною Радою формальної автономії в рамках єдиної російської держави. Становлення і розвиток української державності на початку століття пройшли шлях від формальної автономії до одностороннього проголошення самостійності. У зв'язку з початком військових дій між Радянською Росією і УНР 22 січня 1918 був проголошений IV Універсал, за яким УНР стала «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу».

Відновлення української державності наприкінці ХХ століття тісно пов'язане з політичними процесами, що відбувалися в Росії. Історія відносин з Росією в 1917 - 1918 роках повторюється в кінці ХХ століття. Проте якщо на початку століття від проголошення незалежності Центральною Радою до війни з Росією пройшло трохи більше півроку, то в кінці ХХ – на початку ХХI століття цей процес розтягнувся на значно довший історичний період (майже на чверть сторіччя).

Націоналістичний код залучає у свою орбіту низку інших понять-символів, наприклад, поняття розбудови держави. Розбудова держави пов'язана із певним підмурком, на якому слід зводити будівлю незалежної держави. Метафору розбудови не слід розуміти в буквальному сенсі як зведення фундаменту, стін, даху, будівництво. Розбудова - це боротьба з перманентними домаганнями імперії, якій можна протистояти тільки задопомогою збройного опору.

Націоналістичний код завжди сполучається з дискурсом війни. М.Грушевський у своїй брошурі «На порозі нової України» (1918) війну розглядає як логічне продовження боротьби українського народу за незалежність. Війна як стан, незалежно від того, у якій формі вона протікає – у відкритій чи у прихованій, - в результаті виявляється логічним продуктом націоналістичного коду.

«Доки хоч на одному клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься всіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою…», - писав ідеолог українського націоналізму М.Міхновський.

І далі:

Слід зазначити, що дискурс війни був постійно присутній у судженнях українських політиків навіть тоді, коли, здавалося, ніщо не передбачало військового конфлікту України з Росією. Ось, наприклад, який бачилася політична ситуація в Україні в 90-ті роки, коли ще жодного збройного конфлікту України з Росією не було.

«Нинішня невидима війна проти України небезпечна тим, що в ній немає лінії фронту. Вона ведеться повсюдно, на всіх напрямах життєдіяльності суспільства.

Україна перетворилася на полігон інтенсивної діяльності спецслужб великих держав світу, близьких і далеких.

Хоча і не гуркоче артилерійська канонада, але руйнівні наслідки війни невидимої не менш небезпечні для нації і держави, аніж від війни гарячої.

У наших великих недругів як на Сході, так і на Заході мета одна: за будь-яку ціну не допустити народження потужної геополітичної сили в особі справжнього самостійної Української держави. Нашу потенційну силу добре розуміють і не хочуть, щоб на карті з'явилася європейська Японія, якою має всі підстави стати красуня Україна. Багатьом у світових центрах не дають спати наші багатства. Тому і трудяться, щоб на початку зруйнувати наші досягнення, а потім заволодіти нами з усім, чим наділив нас Господь.

Нас вже обеззброїли, довершують руйнування військово-промислового комплексу, паралізують вітчизняне виробництво у життєво-важливих галузях, душать наш інтелектуальний потенціал і, нарешті, зазіхають на нашу землю, яку хочуть з молотка пустити на аукціонах для злодюг прибульців.

Розумні голови зрозуміли, що набагато дешевше робити це без бомбардувань і ракетних ударів. Дешевше, набагато дешевше годувати п'яту колону, профінансувати вибори потрібних їм, але нікчемних для нас президентів, які потім факсами призначатимуть продажних міністрів і по вертикалі розставлятимуть собі подібних державних чиновників - злодюг і пройдисвітів».

Одночас, війна аж ніяк не сприймається як абсолютно негативне явище, вона допомагає звільнитися від колишніх звичаїв, старих віджилих забобонів, вона оголює основу, підмурок соціального фундаменту, на якому можна будувати нову державу.

Війна і супроводжуюча її руїна утворюють певний ґрунт для будівництва національної держави.

З руїни почалося будівництво національної держави і в кінці ХХ століття. Як відзначають автори «Програми комплексного соціально-економічної реформи України» (1992), «кризова ситуація досягла такої позначки, що зараз вже по суті ідеться не про реформування економіки, а про пошуки ефективної стратегії виживання з найменших витратами для країни». Однак завершують програму ще більш песимістичні судження. «Робота над програмами розпочалася наприкінці жовтня 1992 року. За цейчас ситуація в країні значно погіршилася. Україна впритул підійшла до межі, за якою починається повний розпад суспільства і логіку подій визначають не науково обґрунтовані прогнозні сценарії і нормативні документи, а руйнівні сили, що повністю виходять з-під контролю державної влади».

Війна ґрунтується на націоналістичному коді, в якому українцям протистоять росіяни.

Подивимося тепер як опора на націоналістичний код відбивається у свідомості пересічних громадян України. Аналіз даних щорічного моніторингу, що проводиться Інститутом соціології НАН України вже чверть століття (з 1992 року), показує, що риторику планової економіки впродовж останніх п'ятнадцяти років стабільно підтримує від чверті до майже третини українців (25,8% - 29,3%). «За» ринкову економіку віддають голоси від 6,5% до 14,2% опитаних, хоча число прихильників соціалізму за цей час дещо зменшилося - з 22,1% до 14,4%.

Така складова націоналістичного коду як наявність в Україні багатопартійної системи не знаходить визнання серед опитаних. Від 29,8% (1994) до 38,8% (2017) громадян України виступають проти багатопартійності.

Потреба в національній еліті продовжує залишатися актуальною впродовж всієї історії незалежної України. На запитання «Чи є сьогодні в Україні лідери, які здатні ефективно керувати країною?», 1994 року 80,4% українських громадян відповіли негативно, оскільки не бачили таких лідерів. Нажаль, не з'явилися вони і 2017 року: майже стільки ж українців (78,5%) дали таку саму відповідь.

Воєнний конфлікт на Сході України різко посилив прагнення до незалежності держави, зміцнивши сумніви в доцільності укладення союзів з країнами-колишніми членами СНД. На запитання «Як Ви ставитесь до ідеї приєднання України до союзу Росії і Білорусі?», 61,7% респондентів відповіли негативно.

Згідно з дискурсивною структурою соціальних інститутів можна побудувати і дискурсивну структуру акторів, спираючись на протилежність імперського і націоналістичного кодів.

На відміну від американського суспільства, де такі якості соціальних акторів як ініціативність (активність), раціональність, індивідуалізм сакралізуються і пов'язуються із кодом демократії, в українському суспільстві вони радше висловлюють код націоналізму і толерантно розглядаються самими громадянами України. Українські респонденти на запитання, «Які риси, на Вашу думку, переважають серед більшості населення України?», ініціативними вважають 20,8% своїх співгромадян, пасивними – майже вдвічі більше (40,8%). Така позиція підтверджується і власною самооцінкою опитаних. На запитання «Як ви вважаєте, від чого здебільшого залежить те, як складається ваше життя?», більше половини громадян України (від 54% до 60%) протягом чверті століття проведення моніторингового дослідження (1992-2017) незмінно вважають, що «від зовнішніх обставин».

Окрім дискурсу незалежності іншим дискурсом, що визначає життя громадянського суспільства України, є дискурс свободи, який створюється на базі демократичного і антидемократичного коду.

Націоналістичний код суперечить не тільки імперському коду, а й демократичному. В результаті виходить певна плутанина в дискурсах, коли, наприклад, відбувається підміна поняття свободи (насамперед особистої, суб'єктивної волі) поняттям державної незалежності. Передбачається, що досягнення державної незалежності необхідним чином тягне за собою утвердження прав і свобод особистості (громадянина).

Все, що політики, чиновники, громадські активісти роблять сьогодні, вони повинні пояснювати в термінах того чи іншого дискурсу. У промовах Президента явно переважає дискурс незалежності, який підпорядковує собі дискурс свободи. Коли він стверджує, що один-єдиний державний прапор цінніше за сотні партійних прапорів, то слід вважати, що держава - це, перш за все, нація патріотів, в якій немає місця для розбіжностей і партійних чвар.

Основні політичні події в українській історії можна витлумачити ґрунтуючись на культурному коді, який визначає граматику, на яку, у свою чергу, спираються прив'язані до конкретного історичного періоду традиції з метою створення певних поєднань смислів, ідеології і переконань.

Акт проголошення незалежності України в 1991 році означав не тільки факт появи на політичній карті світу нової європейської держави, а й одночасно відмови від того політичного устрою, яке існувало впродовж багатьох років на даній території. Встановлення незалежної держави передбачало радикальне розставання з комуністичним минулим і пов'язаними з ним формами організації соціального життя. По суті, перед суспільством, його політичною елітою не стояла проблема вибору, який шлях подальшого розвитку слід обрати. Перед суспільством, що звільнилося від імперського минулого, в якості зразка політичної організації стояли європейські держави з усталеною демократією, ринковою економікою, а головне, - високим рівнем життя. Для того, щоб досягти рівня цих зразкових європейських держав, був намальований певний шлях, що отримав загальну назву «модернізація».

Падіння комуністичного режиму мало сприяти встановленню принципу відкритості у всіх сферах (ідеологічній, культурній, політичній та економічній), стимулювати зростання культурних взаємодій між Україною і Європою та якнайшвидшу адаптацію західних моделей соціально-економічного життя.

Досвід модернізації України вельми специфічний і являє собою або ухилення від встановлених на Заході норм, або ряд систематичних поступок тиску модернізації при збереженні глибинних старих звичок. Досвід модернізації України, згідно з думкою західних соціологів (Дж. Арнасон), краще розуміти як одну з «альтернативних модернізацій». Це не стільки довгоочікуване «сподіване» повернення до Європи і встановлення робочого режиму «відкритого» суспільства, скільки початок нової диференціації досвіду відкритості та закритості і зростання напруження між цими двома взаємовиключними прагненнями.

Як довела Дж. Арнасон у своєму аналізі множинних модерностей та моделей модернізації, слід розрізняти відмінності між тими товариствами, які пережили модернізацію в силу «внутрішньої логіки» свого існування, і тими, які «просто потрапили на орбіту геополітичних та історичних обставин».

Траєкторії модернізації в Україні перш за все відзначені залежністю від зовнішнього впливу і часом є явним відтворенням зовнішніх стимулів. Реалізація західного проекту модернізації в Україні зазвичай розумілася як спорудження «каналів відкритості» в периферійному для Європи регіоні, де раніше панували марксистська ідеологія, традиціоналізм і авторитарні форми самосвідомості. Однак принципу відкритості в Україні завжди протистояв дискурс незалежності, якій спирається на націоналістичний код з його проектом побудови держави на базі самобутніх традицій.

У громадській думці зберігається стійка тенденція вибору шляху розвитку, спрямованого на використання власних ресурсів і зміцнення національної безпеки. Так,якщо серед опитаних у 1994 році тільки 12,9% респондентів підтримували самостійний шлях розвитку України, то в 2016 році їх кількість зросла до 35,1%.

Установка на національну відособленість і самобутність на практиці часто оберталася тоталітарними прагненнями. Такі настрої в суспільстві особливо сильно зміцнюються тоді, коли багаторічні спроби його реформування сприймаються часом як джерело постійних лих і принижень. Спроба модернізації суспільства в такій ситуації тлумачиться як марна і вигідна виключно вузькому прошарку олігархів: вона не вдосконалює це суспільство і навіть не затверджує його винятковість, а лише руйнує його. Як правило, в суспільній свідомості портрет олігарха і ватажка злочинного світу зливаються в один образ. Тому не випадково понад 30% респондентів стабільно вважають, що мафія і злочинний світ відіграють значну роль в житті українського суспільства.

Адаптація модерності і сучасних інститутів культурним кодом радикалізує соціальні тенденції, що ведуть до закритості.

Виявлені соціальні тенденції до закритості, що ґрунтуються на націоналістичному коді, можна відстежити у різних сферах соціального життя. У сфері ідеології відособленість зумовлена абсолютистським розумінням політики - вона визнає тільки один вид дискурсу, вважаючи його справжнім вираженням потреб суспільства. Носієм такого єдино правильного виду дискурсу є авторитарний лідер з його унікальною здатністю за допомогою наказу приводити в рух величезні маси людей і брати на себе всю відповідальність за прийняті рішення. Не випадково умонастрою українців так близька політична діяльність президента Білорусі О.Лукашенка, який безкомпромісно намагається боротися з будь-якими проявами опозиції в своїй країні. 16,0% (2016) українців дають найвищу оцінку (за десятибальною шкалою) політичному лідерові білоруського народу. Стабільно 62,5% (2016) респондентів вважають, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни набагато більше, аніж усі закони та дискусії.

Ідеологічна закритість, притаманна радянському суспільству, де відкидалося будь-яке відхилення від єдино правильного марксистсько-ленінського вчення, в сучасній Україні знаходить своє продовження у парадоксальному феномені неприйняття багатопартійної системи. При цьому число противників багатопартійної системи з кожним роком не зменшується, а навпаки - зростає. Якщо в 1994 році з наявністю багатопартійної системи не погоджувалося майже третина опитаних (29,8%), то в 2016 їхнє число добігає ледь не до половини населення (44,7%).

Такі настрої українського суспільства дивним чином поєднуються з домінуванням ліберальної риторики і прагненням будувати правову європейську державу, що спирається на такі принципи як свобода особистості, свобода слова, друку, зборів, утворення союзів тощо. Так, опитування 2016 року показало, що дві третини українських громадян (67,2%) не задоволені тим, як розвивається демократія в країні.

Завдяки тісному переплетінню дискурсу незалежності і дискурсу свободи українське суспільство дає приклад того, як в суспільній свідомості можуть легко уживатися, за виключенням випадків явної суперечності одне одному, не тільки протилежні ідеологічні поняття, а і те, як вони можуть утворювати аморфні, важко верифіковані конгломерати, що поєднують у собі різні періоди соціальної історії в житті кожного громадянина України.

У сучасному українському суспільстві національна риторика набула безальтернативного статусу і надала різним видам репрезентації "національної" демократії тотального характеру. Заборона комуністичної партії і розпочата українською владою широка кампанія декомунізації продовжує тенденцію до закритості політичного дискурсу.

З іншого боку, зустріч із Заходом дозволила сприйняти ідеї, які могли б привести традиційному суспільству відкритість, завдяки сприйняттю широким загалом таких уявлень як приватна власність, індивідуалізм, терпимість і демократія. Але водночас українське суспільство познайомилося з ідеями, які скоріше варто ототожнити з раннім романтизмом, одним з джерел фашизму, аніж із лібералізмом. Засвоївши ці ідеї, воно стало вважати основою історичної свідомості «саморозуміння», самоідентифікацію. В результаті імпульси традиційного суспільства до відкритості обернулися, навпаки, замиканням суспільства навколо ідеї національної спільноти.

Процес модернізації українського суспільства відбувається в ситуації «подвійного повернення»: націоналізму і релігії. Ймовірно, повернення двох векторів, які перестали бути частиною великої політики в основних європейських державах (виняток становить Росія), пов'язане з недовірою до ідеалів «відкритого» суспільства і тривалим впливом певного культурного коду. Однак, на наш погляд, відродження національних почуттів і релігії, які зазнавали постійних репресій за часів комуністичної влади, краще розуміти як своєрідну критику амбітних наративів лібералізму та європеїзму. Прихильники національно-релігійного відродження тужать про втрату місцевої автономії, нарікають на нову соціальну диференціацію, обурюються винищенням місцевих традицій і перш за все традицій соціальної взаємодопомоги.

Закритість культури - це прямий вираз нетерпимості до зовнішніх впливів, які особливо посилилися в результаті військового конфлікту з Росією. Згідно дискурсу незалежності українська культура є самобутньою, репрезентує себе в кожному члені суспільства і повинна бути максимально захищена від російського впливу. Тому проводяться політичні заходи, які забороняють демонстрацію російських фільмів і ввезення російськомовної книжкової продукції. На даний час ми продовжуємо спостерігати тенденцію, що веде до політичної закритості, коли допустимим виявляється політичний агент тільки одного роду - саме він прославляється як доброчинне джерело розвитку, тоді як опозиція і все незгодні сприймаються як загроза системі (вороги України).

У XIX столітті широко поширюється уявлення про державу як політичний інститут, відділений від релігійних інститутів, як про таку собі самостійну сутність, яка проводить незалежну політику і витісняє релігійні вірування у приватну сферу. Вже на початку ХХ століття у Франції з'являється «Закон про поділ церков і держави» (1905), який став першим законом, що поклав початок процесу повного відділення церкви від держави. Поява світської держави в Європі, якаутверджувала повну секуляризацію суспільного життя, здавалося, назавжди позбавляло церковні інститути можливості впливати на державну політику.

Особливо демонстративно про свою світську сутність заявила радянська держава, яка своїм «Декретом про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (1918) заборониларелігійну освіту в усіх державних і громадських, а також приватних навчальних закладах. Однак відділення політичних інститутів від релігійних ще не означало, що релігійні вірування перейшли в приватну сферу. Натомість місце релігійних об'єднань в державі зайняли інститути, зайняті розробкою і поширенням комуністичної ідеології, а заборона на встановлення загальнообов'язкової релігії обернулася на встановлення загальнообов'язкової ідеології. Так, свобода «сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної» на ділі перетворилася на затвердження державної ідеології, що стала різновидом світської релігії.

Розпад Радянського Союзу призвів до руйнування ідеологічних інститутів, які обґрунтовували його легітимність. І тільки-но атеїзм перестав бути характерною рисою суспільної свідомості, релігійні інститути стали повертати собі позиції, які вони втратили у тоталітарній державі. Зв'язок політичного і релігійного, який заперечувала епоха Просвітництва, насправді не зник, він став прихованою частиною суспільного життя, ліг в основу порядку і визначення способу життя людей.

Незважаючи на добу Просвітництва і атеїзму, релігійне зберігається під рисами нових вірувань, нових уявлень, варто зникнути ідеологічному пресингу, як воно випливає на поверхню в традиційних або нових формах, особливо коли будівлю держави починають потрясати конфлікти. Про релігійну чутливість можуть свідчити, зокрема, вірування безпосередньо не пов'язані з догмою, вільні від вірності церкви, супроводжувані войовничим атеїзмом.

Нова постановка питання про релігійне і політичне певною мірою обумовлена тими процесами, які ми спостерігаємо в житті сучасної України. Специфіка сучасного політичного життя України в першу чергу пов'язана з гострим військовим конфліктом на Південному Сході. Цей конфлікт кинув виклик основам української державності, з усією гостротою поставив питання про право держави на насильство і на примус до насильства. Примусом до насильства є закони про часткову мобілізацію, які змушують одних громадян держави вбивати інших на законних підставах. Вперше в історії українська держава отримала в такому обсязі право розпоряджатися життям і смертю своїх громадян. Це право не можна обґрунтувати тільки раціонально виходячи з абстрактної сутності держави, коли держава розуміється чисто функціонально як політична організація, що володіє апаратом управління і примусу на певній території. Таке право держава може черпати зі своєї символічної сутності, яку надає їй культурний код. Коли Президент України П. Порошенко назвав війну на сході вітчизняною війною 14-го року, війною за свободу, честь і славу, то його риторика спиралася не на політико-правову сутність держави, а на його уявну символічну складову, на символіку сакрального і профанного. Що означає символічна складова? Символізація передбачає релігійне підґрунтя політичного порядку. Це означає, що влада визначається через відношення до чогось більшого, ніж влада, до Бога, до священної землі, тобто образ влади пов'язаний з образом іншої трансцендентної сили. З іншого боку, влада має модус втілення, тобто ті, хто використовують владу, насправді їй і володіють. Відсутність функції втілення означає, що суспільство більше не представляє тіло государя, тобто не володіє субстанціональною єдністю. Така ситуація характеризує демократичну державу.

Поділ влади і суспільства в демократичній державі має певні особливості, це єдиний режим, що передбачає розрив символічного і реального в обґрунтуванні влади. Така природа влади в демократичному суспільстві дозволила французькому соціологу Клоду Лефору говорити про порожнє місце влади, коли порожнє місце влади відповідає суспільству, що не має позитивної детермінації, яке не можна представити в образі спільноти. Цей фундаментальний недолік демократичного устрою означає, що людське суспільство завжди буде стикатися з неможливістю обґрунтувати себе виходячи з самого себе, і тому буде перебувати в пошуках свого фундаменту. Такий фундамент і пропонує релігія, коли вона розробляє уявлення про єдине, і воно виявляється умовою єдності громадян в суспільстві.

Що означає об'явити війну вітчизняною в демократичному суспільстві? Це означає забути про те, що основним принципом демократичного суспільства є інституціональний конфлікт, який існує між владою і суспільством; це означає спробувати повернути влади символічний порядок, коли влада не просто вирішує проблеми управління та забезпечення життєдіяльності суспільства, а набуває нової функції - функції захисника вітчизни і тим самим надіває на себе символічний одяг; вона намагається вказати на те, що існує якась субстанція спільності, оголосивши, що держава і є батьківщина, і втрата або зміна кордонів держави виявляється втратою батьківщини. Тим самим народжується ілюзія реальності, яка начебто містить основу свого власного визначення в сукупності численних відносин фактів.

Передбачається, що, якщо держава веде війну, то ця держава повинна бути єдиною, щоб захистити себе, проте єдиною вона може бути завдяки якійсь субстанції, що лежить в її основі. Таку субстанцію, згідно націоналістичного коду, хочуть запропонувати суспільству у вигляді нації. Нація і є тим фундаментом, який робить суспільство єдиним. Однак така умова єдності суспільства важко піддається реалізації. По-перше, сучасні суспільства, як правило поліетнічні. По-друге, наявність єдності, в свою чергу, передбачає наявність загального зв'язку між співвітчизниками і певну форму самоідентифікації. Однак більшість громадян України не готові ідентифікувати себе в якості українського етносу.Так, за даними моніторингу Інституту соціології НАН України, на запитання про самоідентифікацію тринадцять років поспіль лише 2-3% опитаних відповідали, що відчувають себе представниками свого етносу та нації.

З іншого боку, бажанню представити суспільство як єдиний моноліт протистоїть криза довіри серед громадян України. Так, своїм співвітчизникам довіряють всього лише половина українців (52%).

Постійно приречена на пошуки свого підґрунтя національна держава змушена звертатися до релігійних уявлень, оскільки саме релігійні уявлення про єдине є потужним інструментом для об'єднання людей. Але таке звернення наштовхується на світську сутність держави, яка виключає релігійні ідеї і принципи. Тому демократична влада, позбавлена свого підґрунтя, змушена займатися символічною переробкою понять «народ», «нація», «держава», «батьківщина», щоб надати їм субстанційного значення. Суспільство, що знаходить свою опору в індивідуальних свободах, має створити мотивацію для чесного державного служіння і патріотизму при відсутності християнської віри. Адже все, що виражає ідею соціальної єдності, спільної власності, взаємного зв'язку виникає з релігійного почуття.

Релігійне в розумінні сутності держави передбачає наявність у ньому чогось більшого, аніж апарат з управління людьми і ресурсами, воно протистоїть зведенню його сутності до інструментальної функції. Тільки завдяки цьому більшому можливі сталість і зв'язність суспільства, тільки завдяки йому держава може вимагати від громадянина безумовного підпорядкування, знищення приватного інтересу заради необхідності зберегти державу.

Можна стверджувати, що демократична держава намагається сформувати нову релігійну віру, щоб уникнути такого розуміння суспільства, коли реальним вважаються тільки індивіди і коаліції, організовані відповідно до інтересів і думок. Таке розуміння суспільства, підтримуване ліберальною думкою, бачить у вірі всього лише знак чистої ілюзії, а реальним визнає тільки індивідів і їх групові інтереси, унеможливлюючи тим самим створення символічної дієвості демократичної системи.

Демократичний спосіб основи влади, як правило, безсилий дати форму і зміст соціального поділу, в ньому зникає відмінність влади як символічної інстанції (релігійний вимір влади) і влади як реального органу. У відсутності символічної складової влада не може вимагати від своїх громадян примусу до насильства, а тим більше помирати за свої інтереси. У відсутності символічної складової влада людей, що зберігають громадські рішення або прагнуть ними опанувати, зникає, залишаючи для споглядання тільки індивідів або клани, зайнятих задоволенням власної потреби у владі.

Така ситуація не задовольняє ні суспільство, ні владу. І ті, і ті прагнуть, з огляду на досвід розбудови світської держави, надати владі нової символізації. В історії такими спробами символізувати владу були фашизм і комунізм, коли місце державної релігії займала державна ідеологія. У радянській державі поняття релігійного було активовано в пошуках містичного союзу пролетаріату, політичної партіїі всього народу.

Можна констатувати, що влада перебуваєу постійних спробах тим чи іншим чином надати владі субстанційну реальність, відкинути соціальний поділ у всіх його формах, надати суспільству тіло.

Упродовж вісімнадцяти років (стільки часу триває моніторинґ Інституту соціології НАН України), незважаючи на всі соціальні та політичні зміни у країні, поміж наших співгромадян зберігається стабільно високий показник підтримки твердження, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії. Кількість згодних із такою думкою серед опитаних залежно від року варіює від 52,3% до 65,7%.

Про що це має свідчити? Чи можна такі відповіді на запитання анкети розглядати як певний індикатор відносин суспільства і держави, людини і влади, чи можна на цих підставах говорити про те, що в суспільстві сформувався і не змінюється певний тип ставлення до цінностей демократії, до законів і публічних дискусій? Саме судження в опитувальнику побудоване на протиставленні, воно ніби пропонує респондентові зробити вибір — між політичною волею і нормою закону, між політичною доцільністю і принципом леґітимності, між стратегічним і комунікативним розумом. І респондент робить вибір, усі перелічені протилежності він зводить у своїй свідомості до відмінності між «ділом» (декілька сильних керівників) і «словом» (закони та дискусії). І обирає діло. На відміну від законів і дискусій, діло завжди персоніфіковане, воно вимагає суб'єкта, людини, лідера, який би це діло здійснив, воно не може відбуватися саме по собі. Але оскільки йдеться не про повсякденні справи, а про сферу політики і політичну дію, яка виходить за межі повсякденності, то у суспільній свідомості за політичною дією завжди стоїть уявлення про деяку особливо обдаровану особистість, спроможну здійснити цю дію, набуваючи, залежно від ситуації, рис вождя або героя.

Поширеність такої думки показує стійку потребу суспільства в екстраординарній політичній діяльності, здатній, нехтуючи законами й дискусіями, радикальним чином розв'язувати його головні проблеми.

Симпатії громадської думки до результативної політичної дії відбиваються і в інших даних моніторинґу. Так, від 52,5 % до 62,3% респондентів вважають, що президент має бути головою уряду і приймати на себе всю повноту відповідальності за зовнішню та внутрішню політику. В інституті президентства вбачають не певний політичний механізм, спрямований на підтримку політичної рівноваги, узгодження діяльності інститутів державної влади, а передусім політичного лідера, що є наділеним повнотою виконавчої влади й персонально відповідає за стан справ у країні.

Ця потреба в сильному керівникові підкріплюється відчуттям власної безпорадності перед жорсткою бюрократичною машиною, перед безособовістю закону і права. На запитання: «Якби уряд України ухвалив рішення, яке утискає Ваші законні права та інтереси, чи могли б Ви щось зробити проти такого рішення?» більш як 60% респондентів, незалежно від року дослідження, відповідають, що нічого не змогли би зробити.

Отже, коли 65% опитаних вважають, що «декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії», то ми маємо справу не з приватною думкою окремої юдини, а з усталеним соціально-психологічним комплексом, сформованим у процесі історичного розвитку суспільства.

Цей комплекс становить складне поліморфне утворення, в якому переплетені цінності, норми, вірування, очікування, переконання, ілюзії, надії великої групи людей. Саме він виконує функцію орієнтації людини в суспільстві, лежить у підґрунті мотивації її вчинків. У цьому комплексі багато його складників перебувають у залежності один від одного і мають спільне джерело походження. Опис такого сталого соціально-психологічного комплексу дає змогу наблизитися до розуміння тих процесів, які визначають особливості українського суспільства.

Думка, що надає особливий пріоритет волі політичного лідера на противагу законам і обговоренням, виростає з імперативів довіри та соціального очікування. Наприклад, судження «декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії» ми можемо без істотної деформації змісту переформулювати в судження «я більше довіряю сильним керівникам, аніж усім законам і дискусіям, у справі досягнення значущого для країни результату».

Переконання у більшій результативності індивідуальної політичної волі порівняно з процедурами колективного обговорення спирається на режими довіри, наявні в суспільстві. Спробую їх ескізно схарактеризувати, позаяк їхній взаємозв'язок визначає обрис сучасного українського суспільства. Довіра є досить складною формою соціального очікування, яке формується у процесі соціальної інтеракції як спосіб подолання соціальної невизначеності. Насамперед, вона означає, що інший вчинятиме у такий спосіб, якого я від нього очікую.

У суспільстві можуть співіснувати різні режими довіри, хоча кожному з них притаманні свої історичні передумови виникнення.

Один режим довіри являє собою форму особистих стосунків; я довіряю комусь, бо особисто знаю його. Це первинний режим довіри, уґрунтованої на особистому досвіді. Такому режимові властива переконаність у вищості «неписаного» вчення, живого слова перед мертвим текстом, а носієм авторитету виступає мандрівний філософ, учитель мудрості.

Інший режим з'являється за доби середньовіччя і пов'язаний з ідеєю особового Бога. Християнський Бог, будучи абсолютним втіленням довіри віруючого, одночасно виступав у середовищі християн як авторитетна інстанція, що гарантує міцність укладених угод і зобов'язань.

Третій режим довіри формується в епоху Нового часу. Розширення торговельних зв'язків і відносин, широке залучення до комунікації писаних текстів утворюють мережу анонімних інтеракцій, що спричиняється до своєрідної деперсоналізації довіри. До соціального обміну залучається маса сторонніх осіб, відбувається формування елементу публічності, пов'язаного з появою як книгодрукування, так і періодичної преси. Одна ситуація, коли комунікація відбувається переважно на ґрунті міжособистісних стосунків, і зовсім інша річ, коли до комунікації залучається інформація, не опосередкована особистим досвідом. Масовий друк безпосередньо впливає на розуміння ідентичності автора тексту, на саме поняття авторства. В авторові зникає фізична ідентичність суб'єкта письма. Втрата особової ідентичності та анонімність автора створюють проблему соціальної достовірності письмової комунікації. Коли немає способу безпосередньо переконатися в достовірності інформації, виникає таке явище, як «авторитет», що концентрує в собі ґарантії автентичності комунікації й захищає від зловживань соціальним престижем. Сама публікація наділяє авторитетом, на відміну від манускрипту. З третім режимом довіри пов'язаний також феномен пастирської влади. Це особлива матриця процедур управління (Фуко), яка починається з утвердженням християнства. Ідеться про ціле мистецтво настановлення людей на шлях істинний, супроводження їх, керування, маніпулювання людьми, мистецтво слідування за ними крок за кроком, підштовхування їх у належному напрямку, мистецтво відповідати за людей на колективному та індивідуальному рівні упродовж усього їхнього життя і на кожному їхньому кроці.

Четвертий режим довіри пов'язаний із поширенням електронних мас-медіа. Нові засоби комунікації зумовили в новітній час тенденцію до переходу суспільств від ієрархічного до гетерархічного ладу, тобто до комплексних, субсидіарних ієрархій. Якщо засади соціального ладу – управлінська структура, організаційна дисципліна – спираються на ієрархічний принцип, то засоби поширення комунікації, делеґітимують їх, створюючи альтернативні форми. В ієрархіях достатньо впливати на вершину, розраховуючи, що вона спроможна розв'язати проблему. Гетерархії спираються на мережеві контакти, які дискримінують ті, що встановлені на місцях. Починаючи з XVIII сторіччя в Європі ієрархії поступово втрачають контроль над змістовною комплексністю засобів комунікації й мусять примиритися із суспільством, де комуніціювання побудоване гетерархічно. Комп'ютерна комунікація вперше пориває з авторитетом експертів, унеможливлює персоналізацію знання і переплавлення його в авторитет. Завдяки технологіям опрацювання інформації кожен у принципі здатен піддати перевірці висловлювання експертів, наприклад, віднайти інформацію, яка виявилася недоступною для конкретного фахівця.

Схематично схарактеризувавши відомі режими довіри, утворення яких пов'язане з еволюцією європейських суспільств, слід зазначити, що в соціально-психологічному комплексі українського суспільства домінує феномен пастирської влади із властивими йому рисами довіри. Не випадково за стабільно низького рівня довіри до органів державної влади рівень довіри до президента завжди вищий, ніж до парламенту або уряду. І цілком природно авторитарне правління білоруського президента А. Лукашенка викликає постійні симпатії з боку українських респондентів.

Соціальні очікування, на які націлені всі імперативи довіри, можна подати у вигляді фіґури авторитарного лідера, спроможного «навести порядок» у країні, приструнити багатих, посадити за ґрати корупціонерів, урезонити чиновників тощо.

Ці соціальні очікування дістають втілення в публікаціях вітчизняних політологів, які в політичній діяльності генерала де Ґолля — з його знаменитим гаслом «Франція без "величі" не є Францією» — убачають ідеал взірцевого президента для України.

Утім, соціальні очікування, пов'язані з постаттю авторитарного лідера, характеризують суспільства з ієрархічним ладом, який нині перманентно руйнується завдяки сучасним формам комунікації. Інакше кажучи, сучасні мас-медіа делеґітимують потребу в героєві, якої досі не може позбутися суспільна свідомість. Щойно політичний лідер заявляє про себе як про значущу політичну фіґуру, і його образ одразу починає руйнуватися під вогнем критики, ініційованої мас-медіа. У результаті суспільство пронизують суперечності, які заважають адекватно реаґувати на виклики ґлобалізованого світу.

Криза довіри завжди пов'язана із соціальною аномією та анархією. У традиційних суспільствах існують соціальні інститути, які накопичують і каналізують довіру. У середньовічному суспільстві таким соціальним інститутом, що концентрує в собі суму соціальної довіри, була християнська церква. У Новий час відбулася заміна релігійного авторитету світським, що переспрямувало енергію довіри від християнської церкви до різного типу лідерів у всіляких царинах діяльності — в політиці, науці, мистецтві й т. ін. Нині у зв'язку з розвитком нових засобів комунікації фіґуру авторитету витісняє консенсус, досягнення якого вимагає відкритого публічного обговорення соціальних проблем.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими! Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.