Проблема демократизації трансформаційних змін українського суспільства

Зазначимо, що сам процес формування даних стимулів в Україні і сучасному світі обумовлюється суперечливим впливом багатьох чинників глобальної трансформаційної динаміки. Важливопідкреслити, що в розвинутих країнах усталеної демократії зараз ведеться інтенсивний науковий пошук, спрямований на оптимальну адаптацію існуючих моделей демократичної організації соціального порядку до глобальних тенденцій інтернаціоналізаціїї суспільного життя, зростаючого ресурсного впливу транснаціональних компаній, поглиблення соціальних нерівностей між країнами світу, кризи глобального ринку праці та зайнятості, посилення неконтрольованої міжнародної міграції та ін.

На думку авторитетних західних вчених наукове осмислення перспектив демократичного розвитку потребує організації спеціалізованих досліджень глобальних якісних змін, які вже зараз практично в усіх країнах світу є найважливішими детермінантами організації та розвитку як соціальних відносин між індивідуальними та колективними суб'єктами суспільного життя, так іспеціалізованих політико-правових механізмів регуляції даних відносин на засадах демократії та гуманізму. Саме такі глобальні якісні зміни призводять до формування нових онтологічних стимулів інституціонального розвитку демократичної культури.

По-перше, одним із таких визначальних стимулів слід вважати реальне утвердження якісно нової технологічної моделі ресурсної мобілізації, сутність якої виразно характеризують тенденції:

Заначимо, що сукупна дія даних тенденцій по-різному оцінюються вченими. Так в концепціях постіндустріального та інформаційного суспільства (Д.Бел, П.Бурдьо, А.Турен, О.Тофлер, М Кастельс, Б. Латур та ін.) формуються уявлення про нові форми соціальної інтеграції між людьми на основі активного використання ними сукупного культурного капіталу, який, на думку вчених, є найбільш демократичним (по джерелам свого формування та відтворення) ресурсом сучасного суспільного розвитку. Водночас, відомі теоретики постмодерністської соціології (З.Бауман, У.Бек, Ж.Бодрійяяр, Ф. Джеймісон, Н.Луман, Дж.Уррі та ін. ) вказують на процеси посилення маніпулятивного впливу з боку владних політичних інституцій, які через мережу сучасних ЗМІ транслюючи цінності способу життя владних еліт реально утверджують меритократичний профіль соціальної структури суспільства та посилюють процеси соціальної поляризації. Таким чином, подальший демократичний розвиток буде обумовлюватися певним звуженням можливостей громадян реально впливати на функціональні режими владних інститутів.

По-друге, доцільно також вказати на глобалізацію як нановітній фундаментальній процес, який, стимулюючи розвиток міжкультурних взаємодій та комунікацій, сприяє посиленню впливу інституціональної мережі міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО та ін.), які сприяють політичному та культурному розвитку в аспектах за хисту прав людини та національних меншин, підтримки антивоєнних, миротворчих та екологічних рухів. Однак, слід підкреслити, що створюючи дієві стимули інтернаціоналізації політичних практик, процес глобалізації загалом посилює функціональну дисперсність інституціональної системи політики. У даному зв'язку важливо враховувати ту обставину, що дана система завжди була функціонально орієнтована на підтримку діяльності п'яти найбільш суспільно-значущих соціальних інститутів, безпосередньо «відповідальних» за вирішення фундаментальних питань організації суспільного життя. Це інститути сім'ї, економіки, освіти, релігії та права. Відомо, що кожному із означених соціальних інститутів притаманна своя спеціалізована політична практика. Саме тому у будь-якому суспільстві як державі-нації утверджуються певні соціально-політичні дискурси стосовно ефективності функціонування даних інститутів. Варто зазначити, що цілісна система даних інституціонально організованих дискурсів є фундаментальним онтологічним ресурсом демократизації та гуманізації суспільного життя та є функціональною основою формування демократичних ненасильницьких засад соціального порядку.

По-третє, відомо, що процес відтворення ненасильницького соціального порядку у суспільствах різного типу завжди обумовлюється певною демократичною культурою цивілізованого вирішення проблем конкурентних та конфліктних взаємодій та комунікацій. Однак, в умовах зростаючої глобальної ринкової конкуренції та росту бідності у переважній більшості країн світу, як констатують авторитетні західні науковці (П.Бергер, Е.Гіденс, Дж.Стігліц та ін.), суттєво зменшується регулятивний потенціал владних інститутів в аспектах зниження масштабів репресивно-насильницьких дій. Виникає питання: яким чином політичні інститути функціонально сприяють демократизації та суспільного життя та елімінації жорстких репресивних форм насилля та примусу? Зазначимо, що деякі вчені (Г.Бехман, Р.Дарендорф, Д.Норт) у своїх працях підкреслюють, що сучасні політичні системи здатні впливати лише на «перерозподіл насилля», а не знижувати його зростаючий репресивний вплив. Вочевидь, що в умовах запровадження нових форм соціального контролю важливим завданням є створення нових спеціалізованих стимулів демократичного розвитку України.

Важливо підкреслити, що загалом вітчизняні вчені повною мірою усвідомлюють актуальність і практичну значущість наукової розробки теоретико-методологічних питань демократичного розвитку українського суспільства, яке під впливом певних внутрішніх і зовнішніх обставин, як відомо, якісно змінюється у напрямках формування принципово нових принципів організації соціального порядку, утвердження нових моделей соціальної солідарності в умовах суперечливого формування нових способів політичної діяльності соціальних класів та соціальних груп.

Вочевидь, у даному зв'язку доцільно звернути увагу на особливості наукових дискусій середини 90-років минулого століття, які загалом відображували різноманітні спроби вітчизняних вчених та політиків здійснити ідентифікацію нових набутих якостей українського суспільства, як певного наслідку його структурних змін та трансформаційної динаміки. Головною та перманентною характеристикою цієї трансформаційної динаміки, на думку В.Небоженка, є вимушено стихійний та непослідовний характер демократичних перетворень. До того ж невизначеність правових засад організації та функціонування політичної системи України загалом не сприяла росту довіри громадян доінститутів законодавчої, виконавчої та судової ї влади. Саме тому, в умовах стихійної демократизації суспільного життя неминучим результатом взаємодії між суб'єктами соціальної дії (інститутами, регіонами, групами та особистостями) стало значне посилення соціальної напруженості. Соціальна напруженість, як наголошує автор, є тим соціальним явищем,яке не варто розглядати тільки як відхилення від «норми», і котре треба якнайшвидше усунути [1, c. 10-24]. Звідси стан та рівень соціальної напруженості в українському суспільстві слід розуміти як важливу ознаку його «перехідності» та як значущий індикатор процесу його якісної демократичної трансформації.

Однак, слід також вказати, що у переважній більшості наукових досліджень 90-х років українське суспільство визначалось як «перехідне», «пострадянське», «постсоціалістичне», «посткомуністичне» з неясною історичною долею його демократичного транзиту. Розпочаті демократичні реформи, на думку багатьох вчених, взагалі не можна вважати надійною гарантією успішних демократичних перетворень в силу їх різновекторної стратегічної спрямованості – стабілізація економічної системи та консервація адміністративних методів управління економічним розвитком та прискорена модернізація політичної системи без належної консолідаціїполітичної еліти. За таких умов, об'єктивно виникли і цілком певні труднощі ефективного практичного використання прогресивного досвіду демократичних перетворень розвинутих західних країн.

Наведемо приклад доволі примітної узагальнюючої констатації: «Українське суспільство в політичній проекції - дуже далеке від класичних моделей. По-перше, воно не «по-західному», не класично розколото на лівий і правий фланги та центр. Іноді ліві виступають як консерватори, а праві- як прогресисти. Центр не завжди є центром. Адже він змінює свої орієнтації то ліворуч, то праворуч, або просто виконує замовлення «сильних світу цього». По –друге, декларації лідерів та їхні практичні дії нерідко різко розходяться. По третє, у масовій свідомості влада дедалі більше викликає недовіру, а її дії зустрічають прихований спротив, що виявляється у різних формах. Тому сама влада є джерелом напруженості, яке зростає в міру зростання недовіри до неї та до її дій. Це свідчить про зростання саморуйнуючої діяльності владних структур, про цілу серію перманентних криз у взаємовідносинах органів влади в трикутнику «президент- парламент- уряд» та між населенням та владою»[ 2, c. 177].

Аналізуючи зміст наведеного висновку, неважко помітити, що його автори вказують на реальні труднощі практичної реалізації демократичних перетворень в силу «зростання саморуйнуючої діяльності владних структур», а також на специфічні суперечності організації соціального порядку та політичного устрою українського суспільства саме як «перехідного», «пострадянського», «постсоціалістичного», «посткомуністичного».

Активне використання цих ідентифікаційних метафор можна спостерігати як в наукових працях 2000-х років, так і в наукових дослідженнях самого останнього часу. Проте важливо вказати, що активне використання вченими і політиками даних метафор загалом не сприяє подоланню загальної ситуації ідентифікаційної кризи, яка, на нашу думку, суттєвим чином обумовлює стихійний характер демократичних трансформацій як головного джерела посилення процесів соціальної напруженості в Україні.

На дану обставину слушно звертали свою увагу у 2004 році В. Тарасенко та О.Іваненко у монографії «Проблема самоідентифікації українського суспільства (соціотехнологічна парадигма) [3]. У даній праці автори цілком справедливо підкреслювали, що за часів СРСР ніхто з дослідників і гадки не мав про те, щоб визначати українське суспільство як суспільство, яке орієнтується на втілення організаційних принципів ліберально-демократичного соціального порядку. Саме тому у тічаси українське суспільство визналось як «радянське суспільство» (за критерієм форми державної влади) та як «соціалістичне суспільство» (за критерієм соціальної природи).

Вчені стверджують, що у результаті радикального капіталістичного реформування головним суб'єктом трансформаційних змін став приватний підприємець-власник, що експлуатує найману працю по суті на засадах соціалістичних способів її організації та використання у своїх інтересах технологічного потенціалу виробничих комплексів державної, корпоративної та приватної форм власності. Реформування ж політичної системи зусиллями старої прокомуністичної номенклатури в умовах декларованого політичного плюралізму реально призвело до консервації соціалістичної системи «влади рад». Саме тому українське суспільство не має чіткогосоціального самовизначення. «Криза соціального самовизначення в Україні означає, що, з одного боку, суспільство не «бачить» ні своєї соціальної природи, ні притаманних йому історичної індивідуальності та унікальності, ні свого соціального обличчя (фізіономії), з іншого боку суспільствознавча наука у спробах осмислити соціально-політичні, соціально-економічні та культурно-історичні зміни в країні стикається з труднощами їх розпізнавання та кваліфікації. Їй би належало обгрунтувати нову модель ідентифікаційної практики, однак на це немає офіційного замовлення держави. Саме ж по собі це завдання занадто складне в теоретико-методологічному плані, бо потребує поєднання ретроспективного, конкретно-історичного та перспективного (прогнозного, екстраполяційного) аналізу суспільства з позиції його загальносоціологічної теорії (якщотака є) або ж спеціально створеної для цього [3, c.164-165].

Зі змістом основних положень даного висновку, вочевидь, слід погодитись, оскільки ці положення загалом демонструють цілком продуктивні зусилля вчених розробити інноваційну систему теоретико-методологічних координат наукових досліджень процесу структурної трансформації українського суспільства. Варто зазначити, що перспективи розвитку даного процесу автори цитованої праці оцінюють доволі скептично, оскільки цей процес буде супроводжуватись значним загостренням суперечності між декларованими владними інституціями цілями ліберально-демократичних реформ і стихійним характером спроб їх практичного досягнення і реалізації.

Вчені стверджують, що у результаті радикального капіталістичного реформування головним суб'єктом трансформаційних змін став приватний підприємець-власник, що експлуатує найману працю по суті на засадах соціалістичних способів її організації та використання у своїх інтересах технологічного потенціалу виробничих комплексів державної, корпоративної та приватної форм власності. Реформування ж політичної системи зусиллями старої прокомуністичної номенклатури в умовах декларованого політичного плюралізму реально призвело до консервації соціалістичної системи «влади рад». Саме тому українське суспільство не має чіткогосоціального самовизначення. «Криза соціального самовизначення в Україні означає, що, з одного боку, суспільство не «бачить» ні своєї соціальної природи, ні притаманних йому історичної індивідуальності та унікальності, ні свого соціального обличчя (фізіономії), з іншого боку суспільствознавча наука у спробах осмислити соціально-політичні, соціально-економічні та культурно-історичні зміни в країні стикається з труднощами їх розпізнавання та кваліфікації. Їй би належало обгрунтувати нову модель ідентифікаційної практики, однак на це немає офіційного замовлення держави. Саме ж по собі це завдання занадто складне в теоретико-методологічному плані, бо потребує поєднання ретроспективного, конкретно-історичного та перспективного (прогнозного, екстраполяційного) аналізу суспільства з позиції його загальносоціологічної теорії (якщотака є) або ж спеціально створеної для цього [3, c.164-165].

Зі змістом основних положень даного висновку, вочевидь, слід погодитись, оскільки ці положення загалом демонструють цілком продуктивні зусилля вчених розробити інноваційну систему теоретико-методологічних координат наукових досліджень процесу структурної трансформації українського суспільства. Варто зазначити, що перспективи розвитку даного процесу автори цитованої праці оцінюють доволі скептично, оскільки цей процес буде супроводжуватись значним загостренням суперечності між декларованими владними інституціями цілями ліберально-демократичних реформ і стихійним характером спроб їх практичного досягнення і реалізації.

Важливо констатувати, що близьку за змістом позицію відстоює у своїх працях самого останнього часу Так Є. Головаха, доводить, що на даний час українське суспільство, за своїми базовими онтологічними ознаками є суспільством «пострадянським» у тому сенсі, що воно і тепер зберігає сутнісні риси того соціального устрою, від якого громадяни і демократична частина політичноївладної еліта намагалисьрішуче відмовитись. Аргументація даної позиції загалом базується на доказах, що з перших років незалежності політична влада України обрала консервативний сценарій демократичних перетворень, наслідком чого стало відтворення застарілих соціальних структур та інститутів, їх стагнація та «шок без терапії». На думку Є Головахи, у результаті стихійної трансформації «з відкладеним декларованим транзитом» більшість громадян України знаходяться у стані амбівалентності по відношенню до інституціональних утворень, легальність яких не підкріплена ні правом ні мораллю» [4, c.15-16].

Варто звернути увагу, що Є Головаха схильний тлумачити сам феномен «відкладеного декларованого транзиту» як складне соціально-психологічне явище, відтворення якого слід пов'язувати зі зростанням дестабілізаційного потенціалу установок масової свідомості громадян України на соціальний протест, що є одним із найважливіших емпіричних оціночних показників реальних суперечностей демократичних перетворень в Україні.

Слід визнати, що така дослідницька позиція і зараз є перспективною для подальшої наукової розробки, при цьому враховуючи не лише показники дестабілізаційності протестного потенціалу, але й показники цілком функціонально відтворюваних політичних практик громадян, які також виразно відображують радикальні зміни політичної свідомості громадян України в аспектах їх реального небажання бути легітимно діючими суб'єктами демократичних перетворень та розбудови правової держави, а також бути агентами активної протидії корупції в економічній та політичній сферах суспільного життя.

На дану обставину звертає увагу М. Шульга, який у своїх дослідженнях робить цілком конструктивні спроби з'ясувати причини поширення в Україні «гонорарних політичних практик як форми реалізації соціальних інтересів».

Саме тому у населення сформувались специфічні поведінкові стратегії діяльності. які спрямовані на пряме порушення норм демократичного правопорядку. Так у 2009 році 88% опитаних громадян заявили про свою готовність регулярно або вибірково здійснювати протиправні дії корупційного характеру та аморальні вчинки [5, c.118]. Примітно, що значна частина респондентів підтримує участь політичних демонстраціях, мітингах та пікетах як специфічну «професійну діяльність», яка повинна гарно оплачуватись. Тому громадян, «готових піти на політичні заходи заради винагороди, вже достатньо багато і складає 69 %» [5, c.144]. У 2010 році по причинам скрутного матеріального стану та «байдужого ставлення до усіх кандидатів», 24% опитаних громадян вважали можливим продати свій голос на гроші на виборах до органів влади [5, c.148].

Наведені дані,як емпіричнііндикатори поширення антидемократичних за своєю суттю гонорарних політичних практик, на думку вченого, є свідченням посилення «цинічного прагматизму» в поведінці різних груп населення України. «Найбільша чисельність прагматиків зосереджено: а) у молодіжній когорті; б) серед жителів центрального регіону країни; в) серед киян; г) серед осіб з початковим ступенем вищої освіти» [5, c.150].

Вочевидь, що такі прагматичні настрої та поведінкові стратегії громадян, які виразно проявляються і в останній час [див.: 6], враховують різні політики та політичні сили при організації виборчих кампаній, розробляючи та застосовуючи різні технології «політичного туризму», прямого та опосередкованого підкупу виборців та скупки їх голосів. Проте важливо враховувати, що зазначені технології підкупу громадян є лише одним локальним аспектів поширеного в Україні феномену політичної корупції. Важливість врахування даної обставини підкреслює О. Рудик, який вказує, що далеко не завжди політична корупція має чітко виражене матеріальне втілення або у вигляді конкретно обумовленого грошового еквівалента, або в обсязі певних послуг, що надаються. «Звичайно, й у сфері політичної корупції є свої фіксовані ставки, але частка «твердих тарифів є значно меншою. Деякі експерти взагалі говорять про відсутність монетарної сутності політичної корупції, оскільки винагорода використовується не в особистих цілях певної посадової особи, а у владно-політичних цілях (наприклад, підтримка керівництва під час політичних криз, або на виборах) [7, c.55].

Не можна не погодитися також із з думкою, відомих західних політологів, що політична корупція є одним з найважливіших чинників руйнації демократичних засад організації соціального порядку. Так Р.Даль у фундаментальній праці «Демократія та її критики» [8] вказує на значущість тенденції інтенсивного зростання протягом ХХ століття в розвинутих країнах Заходу середнього класу як основи «демократичного консенсусу» та соціальної сили протидії політичній корупції [8, pр. 156-162].

І. Шапіро у монографії «Політичний критицизм» [9] стверджує, що процес зростання матеріального добробуту та соціального благополуччя певних соціальних груп, які утворюють середній клас не можна однозначно вважати чинником загального посилення соціальної консолідації індивідуальних та колективних суб'єктів суспільного життя. Вчений наголошує, що політична конкуренція та наявність політичної опозиції у владних структурах завжди є потенційними джерелами розвитку політичної корупції. Він констатує, що саму ж наявність політичної корупції у владних інституціях СЩА часто вважали могутньою силою, що може реально слугувати росту суспільного благополуччя [9, p. 194]. І.Шапіро вказує, що найважливішим чинником протидії політичні корупції є «демократичний етос» як певна система норм і правил поведінки громадян та їх представників незалежно від їх прихильності до певних політичних ідей та вподобань [9, p. 277].

Однак, на думку інших політологів заклики додотримання правил чесної політичної боротьби не можуть серйозно сприйматись як гарантії недопущення деструктивних соціальних наслідків як результату необачливої поведінки громадян на виборах до органів влади. На дану обставину звертає своюувагу Дж. Фішкін, яукий підкреслює, що необачлива поведінка громадян «може призвести до легітимної тиранії більшості» [10, p. 103].

Тож цілком закономірно виникає питання: якими організаційними заходами таполітико-правовими механізмами можна забезпечити правильний демократичний вибір громадян?

Конструктивної відповіді на дане питання, на жаль, поки що немає. Звісно, що певні надії зараз багато політиків та вчених-юристів пов'язують з необхідністю змін норм виборчого законодавства в напрямах скасування мажоритарної системи виборів та запровадження пропорційної системи виборів з відкритими списками кандидатів. Однак, як здається, при усій важливості здійснення таких змін, вони загалом лише опосередковано торкаються важливої фундаментальної проблеми демократичного розвитку України – проблеми демократичної консолідації українського суспільства як суспільства з розвинутою системою політичних та громадянських практик.

Доцільно підкреслити, що торкаючись даної проблеми, вітчизняні вчені в працях останніх років доволі критично оцінюють реальні можливості здійснення. конструктивних демократичних перетворень в Україні. Так А.Єрмолаєв у статті «Національна держава і українське суспільство: зигзаг чи поворот» [11] наводить змістовну аргументацію, стосовно важливості реалістичного врахування кризового стану двох взаємопов'язаних фундаментальних онтологічних умов демократичного розвитку: 1) територіальної цілісності України та 2) її соціальної цілісності.

Звісно, слід цілком погодитись з автором, що територіальна цілісність України наразі є лише номінальною. Адже цілий регіон країни (Крим опинився у складі сусідньої держави. До того ж окремі райони іншого регіону (Донбасу) знаходяться під контролем сепаратистів, які отримуютьрізноманітну ресурсну підтримку з боку Росії. Більш складним для наукового аналізу, на думку А.Єрмолаєва, є питання соціальної цілісності України.

Вочевидь, що наведена аргументація вказує на необхідність врахування деструктивних кризових чинників зовнішнього та внутрішнього впливу на процеси соціальної дезінтеграції українського суспільства.

При аналізі, спрямованого на ідентифікаціюзовнішніх чинників такоговпливу, не можна заперечувати те, що новітні тенденції економічної, політичної та культурної глобалізації мають різну соціальну спрямованість і тим самим суперечливих формах посилюють інтернаціоналізацію суспільного життя. Саме тому сучасні суспільства, як соціальні системи аграрного, індустріального та постіндустріального типу, загалом є суспільствами полікультурними, з виразною багатоманітністю форм взаємодій та комунікацій між носіями різних культур, що породжує специфічні труднощі організації суспільного життя та драматичні політичні соціокультурні наслідки.

Серед таких драматичних наслідків, на наш погляд, є наявна криза культурних детермінант політико-правової бази організації системи сучасних міжнародних відносин [див.: 12]. У даному зв'язку важливо вказати на феномен фактичної руйнації усталених традиційних практик укладання міжнародних угод, конвенцій та договорів на принципах «братерства», «дружби», «гарантій безпеки» та територіальної цілісності», «взаємодопомоги». Десятиліття тому назад не можна було навіть уявити, що в умовах і нині діючого договору між Україною і Росією про «дружбу і співробітництво» стане можливою анексія Криму та агресія на Донбасі. Однак дана ситуація не є якимось унікальним випадком. Зазначимо, що посилення глобальної конкуренції у більшості випадків стимулює укладання різноманітних так званих «партнерських угод» кон'юнктурного та ситуативного характеру, які в умовах посилення глобальних нерівностей не є надійними гарантіями підтримки державного суверенітету різних країн глобалізованого світу. На дану обставину цілком справедливо звертають увагу у своїх монографіях також М. Михальченко та Ю. Савельєв [13,14]. Тому не буде перебільшенням заявити, що систему фундаментальних детермінант процесу організації міжнародних відносин найбільш адекватно характеризує феномен соціальної напруженості.

Варто відзначити, що активне залучення в науковий дискурс поняття «соціальна напруженість» загалом обмовлене потребою більш конкретного і точного розуміння специфіки організаційних засад сучасного світового порядку, оскільки відносини між різними суспільствами і державами не можуть визначатися лише дихотоміями «ворожнеча - дружба», «війна - мир». Породжені глобалізацією багатомірні взаємодії і комунікації потребують нової, більш поміркованої, лексики в дусі так знаної «політкоректності». Не випадково і вчені, і політики почали використовувати термін «соціальна напруженість», як наукову абстракцію, що дозволяє більш точно виявити і визначити характерні суперечливі реалії та міждержавних та міжкультурних відносин. Вочевидь, що зараз далеко не усі державні або суспільні спільноти ворогують, але майже усі вони переживають, обумовлені існуючою глобальною конкуренцією, певні ситуації посилення чи послаблення соціальної напруженості.

Вочевидь, що подальше осмислення перспектив процесу демократизації передбачає організацію та проведення спеціалізованих наукових досліджень. На основі запропонованої нами спроби оцінки особливостей демократичної орієнтаціїї трансформаційних змін українського суспільства можна зробити наступні висновки

По основним параметрам своєї соціальної ідентифікації сучасне суспільство є суспільством пострадянським, демократична модернізація якого відбувається стихійно і непослідовно. Тому розпочаті демократичні реформи не можна вважати надійною гарантією успішних демократичних перетворень в силу їх різновекторної стратегічної спрямованості – орієнтації на стабілізацію економічної системи та консервацію адміністративних методів управління економічним розвитком та прискорену модернізацію політичної системи без належної консолідації політичної еліти.

Нинішня політична влада України підтримує консервативний сценарій демократичних перетворень, наслідком чого стало відтворення застарілих функціональних режимів політичної системи. внаслідок чого більшість громадян України знаходяться у стані амбівалентності по відношенню до політичних інститутів, легальність яких не підкріплена ні правом ні мораллю.

Емпіричні дані репрезентативних моніторингових досліджень засвідчують, що переважна більшість населення по відношенню до процесу демократичних перетворень в Україні знаходиться у стані пасивності та не вірить у їх успіх. Саме тому в Україні сформувались і стабільно відтворюються практики політичної участі громадян за матеріальну винагороду – тобто гонорарні політичні практики, які реально є соціальним джерелом політичної корупції. Поширеність політичної корупції у владних структурах України можна пояснити певними труднощами організації демократичного соціального порядку, оскільки, як свідчить світових досвід, навіть у країнах розвинутої демократії вона нерідко розглядається як потужна сила, що може реально слугувати росту суспільного благополуччя.

Наукове осмислення подальшої перспективи демократичного трансформації України потребує реалістичного врахування кризового стану двох взаємопов'язаних фундаментальних онтологічних умов демократичного розвитку: 1) територіальної цілісності України та 2) її соціальної цілісності. Існуюча глобальна конкуренція та реальна функціональність онтологічних чинників дезорганізації соціального порядку, таких як соціальна недовіра, корупція, депривація, збройні конфлікти та терористичні акції є специфічними джерелами посилення соціальної напруженості в українському суспільстві та є перешкодами його консолідації та демократизації суспільного життя. Однак, незважаючи на наявність даних перешкод, практична реалізація обраної стратегії європейської інтеграції України буде формувати нові стимули її демократичного розвитку.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими. Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.