Китай у сучасному світі: мирне піднесення, відродження нації та "м'яка сила"

Одним з найважливіших питань для розуміння китайської політики є визначення специфіки ідеологічного панування Комуністичної партії Китаю (далі - КПК). Історик М. Менколл ще в 1984 році писав, що іноземні спостерігачі намагаються судити про зміни в китайській політиці, як правило, недооцінючи важливість ідеології [Mancall1984, 438].За роки "реформ і відкритості" в результаті здійснених економічних і політичних перетворень Китай став більш різноманітним і складним, що вимагає переосмислення характеру Ідеології, економіки, культури та політики в постреволюційний період розвитку китайського суспільства [KangLiu2004, 97]. Поняття "постреволюційне суспільство" використовується для досягнення певних цілей у китайській політиці, бо, хоча в 1978 році на зміну революційним ідеям прийшли економічні реформи, але все ж таки дух революції зберігається. Зокрема це проявляється в діяльності КПК і державних органів, контролі за засобами масової інформації (далі - ЗМІ) і техніках пропаганди, що в цілому відображає соціалістичні дискурси і практики. Для КПК найважливішим питанням є необхідність ідеологічного обґрунтування будівництва соціалістичного суспільства, яке вибудовується від Мао Цзедуна, Ден Сяопіна, Цзян Цземіня, Ху Цзіньтао і до нинішнього лідера Сі Цзіньпіна. Як і раніше, використовується популярна за часів Мао Цзедуна загальнонаціональна мобілізація для подолання стихійних лих і критичних моментів суспільного розвитку, й до того ж дух революції проявляється в політичних доповідях партії. Наприклад, у жовтні 2007 року на XVII з'їзді КПК тодішній лідер Китаю Ху Цзіньтао підкреслив, що партія повинна

Цей "революційний дух" не тільки постійно з'являється в нових партійних документах, а й залишається важливим елементом повсякденного життя людей (численні портрети Мао Цзедуна, бум індустрії червоного туризму, відродження революційних пісень і так далі).

Серед західних учених поширена думка, що успішні економічні реформи в КНР останніх десятиліть зробили неактуальними ідеї китайських комуністів, які все більше набувають рис квазірелігійного вірування, а реальний Китай вже давно йде по капіталістичному шляху. Ця думка контрастує з колосальними ресурсами, задіяними КПК для виробництва, відтворення і реформи офіційної ідеології. Необхідно відзначити, що тільки з початком здійснення політики "реформ і відкритості" західні аналітики дістали деякий доступ до інформації, пов'язаної з процесами прийняття рішень керівництвом Китаю та ідеологічними дискусіями. З другого боку, все більше число китайських вчених почало приїжджати на Захід, що дозволило їм тісно взаємодіяти зі світовим науковим співтовариством. У результаті з'явилася можливість для політологів вивчати зміни в китайській ідеології та теоретичні дебати, які вказували на серйозні зрушення в політичній моделі Китаю.

"Ідеологія" - це складне і багатозначне поняття, яке дістало безліч визначень у західній філософії та в Китаї, що суттєво ускладнює розуміння політичних і соціальних світів. Як зазначає британський теоретик культури Т. Іглтон, під "ідеологією" сьогодні розуміють: процес виробництва смислів, знаків і цінностей у соціальному житті; тіло ідей, характерних для певної соціальної групи або класу; ідеї, які допомагають узаконити домінуючу політичну владу; форми мислення, мотивовані соціальними інтересами; кон'юнкцію дискурсу і влади; середовище, в якому свідомі соціальні актори створюють сенс їхнього світу; дії, орієнтовані на набори переконань; і незамінне середовище, в якому люди живуть за принципами їхньої належності до соціальної структури [Eagleton2007, 2-3]. У сучасних теоріях ідеологія розуміється 1) як засіб контролю та управління, що пов'язано із системами влади і, відповідно, досягненням певних політичних цілей; 2) як практика діяльності установ і організації, легітимізації та впровадження їхніх ключових завдань. У цьому сенсі "ідеологія" може розглядатися як нейтральний термін, бо ідеологія існує скрізь, де є соціальна дія, ієрархія і дискурс. Тобто ідеологія існує в культурних, соціальних і політичних сферах, а також проявляється в економіці і стратегії держави. Одним з найважливіших питань для постмодерністської філософії є питання щодо ідеології і влади. Так, за визначенням М. Фуко, влада не сконцентрована в якійсь точці, вона усюдисуща і відтворює себе в соціальних відносинах (здійснення нагляду; дисциплінарні практики, які здійснюються над об'єктом; тіло - сам об'єкт; особливим чином влаштований простір; знання - нерозривно пов'язане з владою) [Фуко 1999]. Політична Ідеологія обумовлена для всіх політичних сил необхідністю узаконити свої стратегії і програми шляхом створення відповідної інтелектуальної розповіді - логіка виправдання свого панування в ключових галузях політичного життя суспільства і в економіці розподілу влади. У західних ліберальних демократіях, теократії та авторитарних державах ідеологія пов'язана з різними видами уявлення про владу специфічними групами через механізми, які варіюються від виборів до консультацій та інших засобів соціального захоплення і розподілу соціального капіталу.

Протягом XX століття ідеологія в Китаї виконувала дві функції: 1) модернізація країни; 2) досягнення консенсусу та згуртованості в тих галузях, де існують роздробленість і розбіжності. При цьому ідеологія модернізації мала більш важливе значення в Історії нового Китаю, коли в 1910-х роках сюди проник марксизм І запропонував альтернативне бачення соціальної структури та організації влади. Перша програма модернізації була сформульована представниками Руху 4 травня - масового антиімперіалістичного (переважно антияпонського) руху в Китаї в травні - червні 1919 року, під час якого відбувся поворот у поглядах китайської інтелігенції- масова переорієнтація з традиційної культури на вестернізацію. Цей рух торкнувся усіх сторін інтелектуального життя Китаю: поширення розмовної мови (白话, báihuà), перегляд конфуціанських етичних норм, критика традиційної історіографії, нові вимоги до освіти, осмислення республіканської форми правління разом з поширенням нових політичних теорій (націоналізм, соціал-дарвінізм і соціалізм). Наступним важливим етапом на шляху підготовки модернізації Китаю стала концепція Мао Цзедуна (1893-1976), який на основі вчень К. Маркса (1818- 1883) і В. І. Леніна (1870-1924) розробив власну доктрину- маоїзм (毛泽东思想, máo zédōng sīxiǎng). Мао Цзедун використовував основні положення марксизму, викладенних в роботах К. Маркса й Ф. Енгельса (1820-1895), - це перш за все стосується теорії діалектичного матеріалізму і наукового підґрунтя побудови комунізму. Теорія соціального устрою Мао Цзедуна має явні риси утопічного проекту, хоча в науковій літературі вона дістала різні оцінки - від пояснення китайської революції як насильства і диктатури до романтизації Культурної революції. Так, наприклад, Лі Цзе інтерпретує боротьбу китайських комуністів проти японських загарбників і Гоміньдану в період з 1920-го по 1949 рік як повстання, які нічим не відрізняються від різних селянських повстань в Історії Китаю проти феодальних тиранів. Тому Мао Цзедун подається як лідер повстанців, який успішно використовував свою харизму і переконливу риторику для досягнення лідерства серед своїх товаришів по боротьбі. Звідси маоїстська революція розуміється як прояв насильства, диктатури і колективного несвідомого, що в цілому визначило розвиток Китаю в період з 1920-го по 1978 рік [Jie Li 2004].

Після утворення КНР у 1949 році проект Мао Цзедуна дістав масову підтримку, завдяки поширенню ідей заколоту, звільнення і примушення різних соціальних груп у період воєнного часу і національного порятунку. Це було тісно пов'язано з пошуком альтернативної, китайської модернізації, яка повинна була перевершити капіталістичну модель розвитку, євроцентристське визначення історичної телеології та економічний детермінізм [Su Xiaobo2011, 316]. Мао Цзедун аж до своєї смерті в 1976 році продовжував здійснювати революційні перетворення, перетворивши всю країну в поле битви:

("百花运动", "Bǎihuā yùndòng", кампанія посилення гласності та критики), "Великий стрибок" ("大跃 进/大躍進", "Dàyuèjìn", економічна та політична кампанія, спрямована на зміцнення індустріальної бази та різке піднесення економіки країни) і "Велика пролетарська культурна революція" ("无产阶级文化大革命", "Wúchǎn jiējí wénhuà dà gémìng", серія ідейно-політичних кампаній з протидії реставрації капіталізму в КНР і боротьба з внутрішнім та зовнішнім ревізіонізмом). За словами самого Мао Цзедуна, всі революційні зусилля були зосереджені на створенні нового, вільного та економічно процвітаючого Китаю [Mao Tsetung 1965, 341].

А. Дірлік стверджує, що націоналізація Мао Цзедуном марксизму була пов'язана з його прагненням закріпити китайську революцію в ролі автономного суб'єкта і захистити Китай від іманентної загрози деградації, підвищивши таким чином статус країни у світі [Dirlik 1996, 119–148].

Маоїстська інтерпретація "модернізації" завжди залишалася дискусійним питанням всередині КПК, про що можна судити з двох дискусій щодо "чотирьох модернізацій", проведенню яких у 1965 і в 1975 роках сприяв прем'єр Чжоу Еньлай. Це було альтернативне бачення китайської "модернізація", що остаточно проявилося в 1978 році, незабаром після смерті Мао Цзедуна, коли відбулася зміна спрямування китайської партійної ідеології. У Пекіні з'явилися антимаоїстські плакати, а лідери КПК почали говорити про помилки Культурної революції й особисто Мао Цзедуна. У червні 1981 року на VI пленумі ЦК КПК 11-го скликання остаточно були визначені головні помилки і Мао Цзедуна, і маоїзму в історії китайської революції та будівництва соціалізму в КНР. Загалом, були піддані критиці "лівацькі помилки" Мао Цзедуна (зокрема, продовження революції при диктатурі пролетаріату), а також на нього особисто покладалася головна відповідальність за Культурну революцію. При цьому зазначалося, що заслуги Мао Цзедуна в цілому значно перевершують його помилки І, крім того, підкреслювалася чільна роль ідей Мао Цзедуна в періоди революції і соціалістичного будівництва. Найважливішим аспектом збагачення та розвитку марксизму-ленінізму Мао Цзедуном визначалася його теорія "нової демократії*", а також концепція соціалістичної революції і соціалістичного будівництва. Ідеї Мао Цзедуна були оголошені "колективною мудрістю партії", що увібрала в себе теоретичні досягнення всіх її видатних діячів. До системи ідей Мао Цзедуна також були віднесені теорія будівництва народних збройних сил І військової стратегії (принципи військового будівництва, ідея народної війни, розробка доктрини модернізації оборони Китаю), вчення про стратегію і тактику, про ідейно-політичну і культурну роботу, про партійне будівництво [Wang1980, 50-51].

До кінця 1970 -х років китайська економіка перебувала в жалюгідному становищі, і тому широкі маси населення були готові до проведення радикальних соціально-економічних перетворень. Це було запропоновано Ден Сяопіном (1904-1997) у його ідеології реформ, де сталася відмова від ідей класової боротьби і було переключено увагу з політичних кампаній на економічні перетворення ринкового типу. Ден Сяопін запропонував здійснити "чотири модернізації*" (сільське господарство, промисловість, наука і технології, армія і ВПК) для побудови суспільства середнього достатку, використовуючи елементи західної моделі. Програма "чотирьох модернізацій" вперше була запропонована Чжоу Еньлаєм у 1975 році, але Мао Цзедун відкинув її. Метою Ден Сяопіна стало відкриття Китаю зовнішньому світу і перетворення його в процвітаючу, сучасну і могутню державу до кінця XX століття. Нова внутрішня політика передбачала проведення економічних реформ, демонтаж системи комун, скасування колективізації, впровадження приватних підприємств і реформування системи управління. Зовнішня політика була тісно пов'язана з розвитком відносин перш за все зі США і Японією, спрямовувалася на залучення іноземних інвестицій у нещодавно створені "особливі економічні зони". Крім того, до Китаю були запрошені для роботи іноземні вчені, а тисячі китайських студентів вирушили на навчання за кордон. Ден Сяопін став першим китайським лідером, який особисто відвідав Японію (в 1978 І 1979 роках), а також Сполучені Штати (в 1979 році), коли були досягнуті домовленості про нормалізацію китайсько-американських відносин Із президентом Дж. Картером - закінчення десятиліть холодної війни і визнання Сполученими Штатами принципу "одного Китаю". Ден Сяопін, на відміну від Мао Цзедуна, був прагматичним політиком, що найбільш яскраво проявилося в його знаменитому вислові: "Неважливо, якого кіт кольору - чорний він чи білий. Хороший кіт такий, який ловить мишей".

У 1980-х роках ця фраза Ден Сяопіна стала неофіційним девізом, під яким проводилися в той час прагматичні економічні реформи - впровадження елементів ринку, дозвіл приватної власності на засоби виробництва, створення вільних економічних зон і т. д. 25 жовтня 1987 року на XIII з'їзді Компартії КНР Ден Сяопіна було названо "головним архітектором китайських реформ" [Россман 2004-2005, 73-87, 79-88]. Економічний прагматизм Ден Сяопіна значно зменшив ідеологічний конфлікт між соціалізмом і капіталізмом, ринкові механізми почали використовуватися для підвищення продуктивності праці під монопольним керівництвом КПК, що, за визначенням Го Сунбіня, є синтезом економічної лібералізації та політичного авторитаризму [Ко Sung-bin 2001, 3]. Незважаючи на це,

1980 року прем'єр Державної ради КНР Чжао Цзиян так пояснив суть концепції Ден Сяопіна: Китай перебуває на "початковій стадії соціалізму" - а в 1987 році на XIII з'їзді КПК він же сказав, що "китайський народ не може йти по соціалістичному шляху, повністю минаючи стадію розвиненого капіталізму". Іншими словами, під "початковою стадією соціалізму" розуміється розвиток у Китаї комерційних, фінансових, технологічних і трудових ринків капіталістичного суспільства. Згідно з теорією Ден Сяопіна, в Китаї повинна бути створена двоїста економічна система - планова і капіталістична економіка. 1990 року на XIV з'їзді КПК статус ідей та політики Ден Сяопіна був підвищений до рівня теорії (理论, lǐlùn), яка в 1997 році на XV з'їзді КПК була закріплена в конституції поряд з марксизмом-ленінізмом та ідеями Мао Цзедуна як постійне "керівництво до дії*" для розвитку Китаю. Ден Сяопін створив прагматичну концепцію "одна країна, дві системи" для вирішення складної проблеми, що стосуються питання повернення суверенітету Китаю над Гонконгом, Макао і Тайванем. У випадку з Гонконгом і Макао ця концепція передбачає співіснування капіталістичної економічної системи при соціалістичному режимі. Що стосується можливого "возз'єднання" з де-факто "незалежним" Тайванем, то це зразок для об'єднавчого процесу за умови збереження політичного плюралізму [ZhaoJohnQuan1989, 312-319].

1990-ті роки були відзначені найбільшими суперечностями в китайському суспільстві, коли відбувся бурхливий ріст недержавного сектору і громадянського суспільства, а також вирішувалося завдання збереження привілейованого становища Комуністичної партії, незважаючи на значні структурні соціально- економічні зміни. Перед керівництвом КПК постав наочний приклад розпаду СРСР у 1991 році, що багато в чому було викликано суперечностями в здійсненні політичних і економічних реформ. У листопаді 2002 року на XVI з'їзді КПК в доповіді Цзян Цземіня була остаточно сформульована теорія "трьох представництв" (三个代表, sān gè dàibiǎo), згідно з якою КПК повинна представляти інтереси розвитку передових продуктивних сил, передової китайської культури та корінні інтереси найширших верств китайського населення. Таким чином, на ідеологічному рівні КПК з партії, що виражає інтереси трудового населення, стала партією, що представляє інтереси "широких верств" трудового населення. ЦІ перетворення дозволили вступати в КПК представникам середньої І крупної буржуазії [What is the Three Represents].

У теорії "трьох представництв" було зроблено акцент на необхідності розвитку "продуктивних сил", тож, таким чином, відбувся відхід від марксистсько-ленінського розуміння характеру виробництва- капіталістичного, заснованого на експлуатації одного класу іншим, і соціалістичного, позбавленого такої експлуатації. Активна підтримка розвитку найбільш розвинених продуктивних сил робить недоречним поняття класової боротьби. Це концептуальний перехід від марксистсько-ленінського класового суспільства до принципу співіснування різних "соціальних верств" (社会阶层, shèhuì jiēcéng), у тому числі "нових соціальних верств" (підприємці, менеджери та ін.). Більш того, уявлення про "нові соціальні верстви" (а не класи) як "найбільш передові продуктивні сили" відповідно до цієї логіки стає першочерговим завданням КПК і корінним інтересом більшості людей. Це істотне перевизначення колишнього, революційного поняття "загального інтересу", згідно з яким КПК визначала себе "авангардом робітничого класу" (тобто більшості робітників і селян на чолі з революційною елітою). У ранній період реформ сама категорія "робітничий клас" була розширена за рахунок включення інтелектуалів, що, безумовно, стало важливим сигналом для відновлення тієї групи китайського суспільства, яка як ліберально- буржуазний клас була піддана репресіям у кінці 1950-х років і особливо під час Культурної революції. Вже на початку 2000 року державні ЗМІ почали писати про позитивну роль китайської інтелігенції як провісника комуністичного руху в першій половині XX століття. Таким чином, теоретичне розширення поняття "робітничий клас" дозволило включити в нього і нові економічні еліти, а такі конотації, як "експлуататорський", "капіталістичний" клас, щодо приватних підприємців у марксистському і маоїстському дискурсі були повністю усунені. На основі цих теоретичних міркувань і семантичних операцій КПК створила ідеологічну основу для представлення інтересів приватних підприємців і менеджерів, не відмовляючись від своєї первісної ролі "авангарду робітничого класу". Згідно з цим новим визначенням "загального інтересу" КПК представляє не "революційні сили" робітників І селян, а політичні, інтелектуальні та економічні еліти. Загалом, політична влада і легітимність КПК в уявленні всієї "китайської нації" сьогодні пов'язується з її місією економічної модернізації та пріоритетними інтересами нових економічних і професійних еліт [LinGang2003, 39-68].

І теорія Ден Сяопіна, І теорія Цзян Цземіня стали виразом прагматизму і багатосторонності як головні керівні принципи дії у XXI столітті. Раніше маоїзм відкидав принцип багатосторонності, що, зокрема, стосується політики Мао Цзедуна "двох таборів", "проти імперіалізму і ревізіонізму" та "трьох світів" [Zhang Yongjin 1988, 17-58]. Цей значний ідеологічний зсув став можливим завдяки багатостороннім економічним механізмам, які почали швидко розвиватися в 1990-х роках, і Китай в результаті взяв на себе провідну роль у таких структурах, як АТЕС (АРЕС), Регіональний форум АСЕАН з безпеки (ARF), Зона вільної торгівлі Австралії і Нової Зеландії (AANZFTA), Рада з тихоокеанського економічного співробітництва (РЕСС) та ін. Китай також почав брати активну участь у різних багатосторонніх діалогах з питань безпеки шляхом участі в таких регіональних форумах, як Нарада із взаємодії і заходів довіри в Азії (СІСА), Рада зі співробітництва в галузі безпеки в Азії і Тихоокеанському регіоні (CSCAP) та діалог Північно-Східної Азії співпраці (NEACD). У квітні 1996 року Китай, Росія, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан підписали Угоду про зміцнення довіри у військовій галузі в прикордонних районах. Китай закликав до відмови від менталітету холодної війни і створення нової концепції безпеки, відповідно до якої "безпека повинна ґрунтуватися не на військових союзах і армії, а на взаємній довірі і спільних інтересах". Крім того, було сформульовано важливе положення зовнішньої політики КНР, згідно з яким підкреслюються "всеосяжний характер багатостороннього підходу, процедур консультування, досягнення консенсусу та прагнення до загальної безпеки" [WangHongying2000, 78]. У постмаоїстський період Китай став учасником багатьох міжнародних організацій і підписав ряд важливих міжнародних угод: Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. У 2002 році важливою подією став вступ Китаю до Світової організації торгівлі.

Після того як на XVI з'їзді КПК, була прийнята теорія Цзян Цземіня в листопаді 2002 року була змінена конституція КНР: "три представництва" стали керівною ідеологією поряд з марксизмом-ленінізмом, ідеями Мао Цзедуна і теорією Ден Сяопіна. У результаті КПК почала офіційно представляти "прогресивні сили Китаю", "передову культуру Китаю" і "переважну більшість китайського народу" в доповнення до робітничого класу (як це було раніше).

Як зазначає більшість дослідників, насправді КПК ніколи не дотримувалась марксистсько- ленінської Інтерпретації комунізму, що можна бачити і в теорії Цзян Цземіня, і в його наступника Ху Цзіньтао.

У середині 2001 року було піддано критиці центральне положення теорії "трьох представництв" Цзян Цземіня щодо екстраполяції поняття "робітничий клас" шляхом включення в нього нових капіталістів. Перед КПК постало завдання контролю капіталістів з метою управління економічним розвитком та запобігання соціальної поляризації. Крім того, було відзначено, що в теорії "трьох представництв" нове визначення "загального інтересу" перейшло межі "правильного" ідеологічного дискурсу і тим самим поставлена під загрозу політична легітимність КПК. Нерівність стала однією з найголовніших проблем у період правління Ху Цзіньтао, що відповідно визначило характер ідеологічних кампаній. 5 грудня 2002 року, всього через кілька днів після вступу на посаду генерального секретаря, Ху Цзіньтао у своєму виступі нагадав присутнім членам партії, а також широкій громадськості, до якої він звертався, що необхідно відстоювати дух простого життя і важкої боротьби, а також залишатися скромними, розумними, не бути зарозумілими і поквапливими [Fewsmith2008, 243]. 1 липня 2003 року Ху Цзіньтао у своєму зверненні до китайського народу наголосив на необхідності створення партії, яка служитиме інтересам народу, і при цьому вжив фразу "приймаючи людей як центр" (为人有本, wéirén yǒu běn), яка стала ключовою для ідеології соціально-економічного розвитку Китаю [Fewsmith 2008, 251-252]. Найважливішими в ідеології періоду Ху Цзіньтао стали концепції "наукового розвитку" і "гармонійного суспільства", що стали доповненням до загальної концепції побудови "соціалізму з китайською специфікою". Ху Цзіньтао зробив три визначальні заяви про ключові ідеологічні установки у своєму виступі на заході, присвяченому 85-й річниці заснування КПК, 30 червня 2006 року, на з'їзді партії в жовтні 2007 року, а також під час святкування 30-річчя "реформ і відкритості" [Yan Xuetong 2011].

У названих документах зазначалося, що люди є головною рушійною силою історичного процесу. З початку 1970-х років КПК зіткнулася із суперечностями між повсякденним збільшенням матеріальних і культурних потреб у суспільстві, з одного боку, і відсталістю виробничих потужностей Китаю, з другого боку. Політика "реформ і відкритості" була спрямована на вирішення цих суперечностей. Зазначалося також, що КПК є гарантом наукового прогресу і при цьому головна функція науки розуміється як емпірична істина, яка допомагає соціальному розвитку. Але для досягнення сталого розвитку і переходу до наукового розвитку гармонійного суспільства необхідно побудувати "нове соціалістичне село" (社会主义新农村, shèhuì zhǔyì xīn nóngcūn), а КПК необхідно розглядати як партію, яка найповніше представляє інтереси народу. На думку китайських партійних лідерів прогресивність (先进性, xiānjìnxìng) є сутністю марксистської партії, тому відданість КПК - основа для стабільного розвитку країни. Це, безумовно, є продовженням проекту з будівництва нового Китаю, розпочатого в 1949 році. Ху Цзіньтао на XVII з'їзді КПК 15 жовтня 2007 року заявив, що країна пройшла надзвичайний період, а далі був узятий курс на побудову середньозаможного суспільства, під чим розумілися зростання економіки, продовження політики "реформ і відкритості", значне підвищення рівня життя, вдосконалення демократії і правової системи, всебічний соціальний розвиток. При цьому позиція Ху Цзіньтао і його прихильників була піддана критиці з боку лівих (左派, zuǒpài), які висловили занепокоєння щодо правильності прийняття західних ідей і ринкової моделі. До того ж у цей час багато хто почав апелювати до давньокитайських цінностей, що перш за все стосується філософської спадщини Конфуція та Мен-цзи.

Відповіддю на критику стало твердження Ху Цзіньтао про те, що теорія "соціалізму з китайською специфікою" є найважливішим, останнім досягненням китайського марксизму, найдорожчим багатством партії й основою для всього китайського народу. Окрім того, він зазначив, що необхідно боротися за єдність для подальшого критичного здійснення процесу реформ у Китаї під спільним керівництвом партії і народу, а марксизм є вираженням волі народу [六个 "为什么" 2009, 9–11].

Новий етап розвитку Китаю пов'язувався з проведенням політичної реформи на чолі з Комуністичною партією:

При цьому мова йде не про використання західних моделей, а про створення більш збалансованого І стабільного суспільства справедливості. З твердження, що без стабільності нічого не можна досягти, було зроблено висновок, що партії необхідна , а мета партії- побудова багатої, демократичної, цивілізованої, гармонійної, сучасної соціалістичної країни [六个 "为什么" 2009, 18–21].

Таким чином, зміни в ідеологічній сфері були спрямовані на усунення можливих розбіжностей у суспільстві, що повинно було повністю усунути наслідки маоїстського періоду і запобігти можливим загрозам стабільності китайської держави. У цьому разі знову йдеться про історичну керівну місію КПК, що на цьому етапі спрямована на створення комбінованої моделі суспільства, яка поєднує в собі ліберальні і традиційні норми соціального управління. Необхідною умовою здійснення соціальних перетворень визначаються ідеологічні інновації, але при цьому вони ґрунтуються на ортодоксальному наборі конфуціансько-комуністичних уявлень про державне управління та легітимність. Найяскравішим прикладом використання традиційних цінностей є концепція "гармонійного суспільства", для створення якого використовуються міські ком'юніті (社区, shèqū), в яких квазіавтономні соціальні гравці (представники освіченого і багатого середнього класу) кооптовані партією як "доброчесні громадяни" для посилення своєї влади і консолідації легітимності. При цьому активізація конфуціанських цінностей, норм та обов'язків відіграє вирішальну роль у новому дискурсі соціального управління [Sigley2004, 557-575].

Цзян Цземінь і Ху Цзіньтао були не революціонерами, а бюрократами і менеджерами реформ Ден Сяопіна. У китайській інтерпретації в понятті "революція" (革命, gémìng) завжди робився сильний акцент на політичній теорії та Ідеології, бо це була не тільки боротьба проти напівфеодальної та напівімперської політичної реальності після падіння династії Цин, а й ідеологічна боротьба проти старого мислення і соціальних норм на шляху побудови сучасного суспільства. Протягом перших тридцяти років після заснування Китайської Народної Республіки КПК не вдалося побудувати соціалізм, а в наступні роки відбувалося створення матеріальної бази, необхідної для побудови соціалізму. Після приходу до влади у 2012 році Сі Цзіньпін сформулював завдання відродження ідеологічної боротьби для здійснення модернізації на основі соціалістичних цінностей. Більшість західних вчених і політиків, як правило, розглядають цю мету як звичайний приклад політичної пропаганди, бо лідери КПК не можуть бути ідеалістами після негативного прикладу Радянського Союзу. Однак при детальному розгляді ситуація виявляється не такою простою. Спочатку політичні Ідеї нового лідера Китаю являли собою таємницю з огляду на специфіку функціонування величезної бюрократичної машини КПК, проте поступово почала вимальовуватися конфігурація нової політичної реальності Китаю. Після економічної кризи 2008 року успіх "китайської моделі", яка багато в чому ґрунтується на державному управлінні, і невдачі західної економіки визначили подальші події в ідеологічній сфері. Поєднання націоналізму, етатизму та авторитаризму стало основою неотрадиціоналістської концепції Сі Цзіньпіна, яка дістала назву "китайська мрія" (中国梦, zhōngguó mèng) [Кіктенко 2015, 106–114].

Уже перші роки правління СІ Цзіньпіна показали, що розвиток Китаю більш насичений подіями і цікавіший, ніж очікувалося: відбулося переформатування керівництва КПК, уряду й армії; проводиться найбільша з часу закінчення Культурної революції антикорупційна кампанія; вживаються жорсткі заходи в зовнішній політиці щодо країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, включно зі Сполученими Штатами. Сі Цзіньпін законсервував політичні та інституційнІ реформи своїх попередників, виступив проти універсальних цінностей і глобальних норм і, як великий шанувальник Мао Цзедуна (висловив думку, що тридцять років маоїзму і тридцять років реформ однаково важливі для розвитку КНР), істотно посилив ідеологічний контроль у різних сферах суспільного життя. На XVIII з'їзді КПК відбулася відмова від багатьох аксіом державного управління, сформульованих Ден Сяопіном, що, безумовно, стало знаковим і поворотним моментом у розвитку країни. Так, Сі Цзіньпін посилив свою особисту владу шляхом створення нових державних інститутів, які здійснюють контроль над всім партійно-державно-військовим апаратом. Теорії і практиці колективного керівництва було завдано нищівного удару - повернення до ленінських і маоїстських принципів партійного керівництва прямо суперечить принципу поділу функцій між партією та урядом (党政分开, dǎngzhèng fēnkāi), сформульова ному і введеному в практику Ден Сяопіном [Lam2014]. Сі Цзіньпін став першим вищим керівником країни з часів Культурної революції, який однакову увагу приділяє економіці та ідеології: прагнення до політкоректної ідеології (意识形态, yìshí xíngtài) і відповідних цілей так само важливе, як і нарощування економіки. Новий глава також вимагає відмови від тих аспектів економічного розвитку, які негативно впливають на статус КПК. Це прямо суперечить прагматизму реформ Ден Сяопіна для виправдання нетрадиційної політики, що, зокрема, стосувалося значної частини економіки. Крім того, Сі Цзіньпін відродив маоїстську теорію "лінія мас", що може бути використана для різних цілей - від посилення ролі партії до примушення широких мас населення до політичної активності, що в цілому є концептуальною протиотрутою зростанню громадянського суспільства.

Тобто, на думку китайського керівництва, без стабілізуючої ролі влади Компартії капіталістичний розвиток призведе до хаосу і заворушень, боротьба між релігійними течіями дестабілізує суспільство, розгнузданий гедоністичний індивідуалізм знищить соціальну гармонію. Головним ворогом визначається не капіталізм як такий, а західні "універсальні цінності", що ретранслюються в Китай за допомогою вільних інформаційних потоків [Кіктенко 2016, 83—93].

Внаслідок успішної реалізації політики реформ і відкритості Китай став другою економікою світу і важливим гравцем на міжнародній арені. Сьогодні Китай - це не тільки світовий лідер за чисельністю населення з величезним внутрішнім, а також зовнішнім потенціалом, а й країна, яка дедалі активніше проявляє свою позицію у світових подіях, здійснює масштабні інвестиційні проекти в Азії, Африці та Латинській Америці, змінюючи таким чином сформовану регіональну конфігурацію сил і кидаючи виклик Інтересам США на глобальному рівні. Азіатська фінансова криза 1997 року й остання світова економічна криза наочно показали сильні сторони китайської економічної системи. Китай активно співпрацює з країнами G20 і здійснює великі угоди із закупівель з ЄС та США. Це безпрецедентне зростання КНР наприкінці XX століття й колосальні перспективи у XXI столітті активно обговорюються в наукових і політичних колах, що, зокрема, стосується ідеологічних, економічних і стратегічних аспектів. Ряд дослідників прийшли до висновку, що перетворення Китаю в економічну і військову наддержаву буде нести в найближчому майбутньому загрозу національним інтересам США та безпеці в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Сучасна "теорія китайської загрози" має свою передісторію і бере початок ще в кінці XIX століття, коли французький публіцист Поль Леруа Больє (1843-1916) вперше висловив побоювання щодо "пробудження Сходу" - посилення Китаю і Японії (так звана "жовта небезпека"). У другій половині XX століття анти- китайські настрої на Заході та в країнах західного вибору явно чи неявно ґрунтувалися на негативному ставленні до Комуністичної партії Китаю (КПК), що було пов'язано не тільки із соціальними експериментами Мао Цзедуна, а й діями реформатора Ден Сяопіна, спрямованими на придушення демократизації суспільства (події 1989 року на площі Тяньаньмень). З початку 1990-х років "теорія китайської загрози" (中国威胁论, zhōngguó wēixié lùn) широко обговорюється на сторінках популярних видань і в науковій літературі. Сам термін "теорія китайської загрози" часто використовується для позначення літератури, в якій зростання Китаю розглядається як загроза іншим країнам. Формулювання зазначеної концепцій багато в чому пов'язане з теорією переходу влади, розробленою Органскі [Organski1958], відповідно до якої швидкий розвиток недемократичного Китаю, швидше за все, викличе войовничу реакцію з боку демократичної країни-лідера (США) та її союзників.

Сучасне формулювання "теорії китайської загрози", за однією з версій, пов'язують з Томохаде Мураї, професором Національної академії оборони Японії, який у серпні 1990 року написав статтю, де Китай подається як потенційний противник. За іншою версією, відлік необхідно починати із серпня 1992 року, коли на симпозіумі Фонду спадщини у Вашингтоні заступник міністра оборони СІЛА назвав Китай винним за гонку озброєнь в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні. Окрім того, події кінця того ж року - відвідування Ден Сяопіном Півдня Китаю, економічне зростання і прийняття закону, згідно з яким затверджувався суверенітет над деякими островами в Південно-Китайському і Східно-Китайському морях, - були витлумачені деякими японськими ЗМІ як знак зростаючої військової стратегії І гегемонії Китаю [Ateba 2002]. Сьогодні "теорія китайської загрози" охоплює весь спектр думок щодо зростання Китаю як небезпечного для світового порядку, а також судження китайських вчених і міжнародне сприйняття зазначеної концепції [Rabinovich2008, 33-47].Різні прояви "теорії китайської загрози" можна зустріти в публікаціях не тільки на Заході, а й у Японії, Індії, Тайвані, Південній Кореї та інших країнах. Дослідження цієї концепції дозволяє детально простежити вибудовування символічної влади у відносинах "свій - чужий", а також рамки дискурсу зовнішньополітичних намірів Китаю і решти світу.

Після того як у 1993 році Китай став третьою економікою у світі, збільшилася кількість досліджень, у яких стратегічні наслідки цієї події розглядалися з точки зору існування китайської загрози для безпеки Східної Азії. "Теорія китайської загрози" - це свого роду відповідь Заходу на швидке економічне зростання Китаю, що вперше проявилося в статті американського вченого Росса X. Манро, який попереджав про реальну загрозу США з боку ленінського, капіталістичного, меркантилістського, експансіоністського Китаю. При цьому, щоправда, він вважав, що США не повинні здійснювати політику стримування щодо Китаю і не бути лідером антикитайського альянсу [Munro 1992, 10-16]. Однією з найважливіших публікацій з цього питання стала стаття Аарона Фрідберга, в якій американський політолог розмірковує про можливі перспективи розвитку багатополярної Азії і стверджує, що після закінчення холодної війни, на відміну від європейської багатополярної моделі, азіатська характеризується силовими зіткненнями і невизначеністю через відсутність сильних економічних та інституційних чинників умиротворення. Фрідберг вважає, що Китай може принести великі неприємності азіатській системі безпеки через його швидке економічне зростання і внутрішні регіональні відмінності [Friedberg 1993/94, 5-33]. У той же час Річард Беттс, спираючись на реалістичну і лібералістичну парадигму, пише, що економічний лібералізм без політичного лібералізму та неолібералізму являтиме собою загрозу. Він стверджує, що хоча більше уваги було зосереджено на потенціалі Японії, але, швидше за все, протягом довгого часу загрозу регіону і світу становитиме Китай [Betts 1993/94].

Девід Шамбо в 1996 році висунув припущення, що Китай має намір оскаржити існуючий міжнародний порядок:

Трохи пізніше, у 2000 році, Аарон Фрідберг висунув гіпотезу про те, що американсько-китайське суперництво проявлятиметься в економічній, військовій та політичній сферах на основі припущення, що стратегічне суперництво Китаю і США відбуватиметься за домінування в Східній Азії. Тому США повинні визнати той факт, що Китай становить загрозу американським інтересам [Friedberg 2000, 17-26].І незабаром з цього питання вже йшли палкі дебати. Джон Маршеймер у своїй монографії 2001 року "Трагедія політики великої держави" запропонував на основі реалістичної теорії сформулювати аргументи для обґрунтування теоретичної основи "китайської загрози". За визначенням Міршеймера,

Тому оптимальний спосіб захистити свою безпеку — це збільшення відносної потужності великих держав у світовій системі і, як наслідок, прагнення до гегемонії. Звідси Маршеймер робить висновок про можливий виклик для США з боку Китаю, який здійснюватиме політику, спрямовану на досягнення регіональної гегемонії [Mearsheimer2001, 21, 40].

- спираючись на сучасну економічну базу і передові технології, а також за умов зростання витрат на озброєння Китай може в найближчому майбутньому перевершити військовий потенціал США і становитиме загрозу безпеці в Східній Азії. У всесвітньо відомій роботі "Зіткнення цивілізацій" Самуель Гантінгтон як аргумент своєї концепції наводить "теорію китайської загрози", стверджуючи, що після закінчення холодної війни "значні розбіжності і головне джерело боротьби будуть пов'язані з конфліктом культур... [і] головні конфлікти глобальної політики відбуватимуться між націями і групами різних цивілізацій" [Huntington1993, 22]. Але ці конфлікти будуть не культурно-ідеологічними, а військово-стратегічними, що сформується на основі "конфуціансько-ісламського зв'язку", оскільки відбудеться посилення військової потужності Китаю та розповсюдження зброї масового знищення в Ісламських країнах [Huntington1993, 22-49]. Таким чином, конструюється образ ідеального нового ворога, який буде ідеологічно ворожим, расово та культурно відмінним і досить сильним у військовому відношенні [Huntington2004, 266]. Це "зіткнення цивілізацій" разом зі старим образом "жовтої небезпеки" в Гантінгтона базується на розширенні військової потужності Піднебесної, що тільки підсилює загрозу. 2001 року Томас Крістенсен, фахівець у галузі міжнародної безпеки, висловив думку, що ймовірність війни з Китаєм дуже низька і Китай не стане конкурентом СІЛА, хоча військові можливості в поєднанні з політичною географією Східної Азії, внутрішньою політикою Китаю та настроями китайських еліт можуть створити значні проблеми для американської стратегії безпеки в регіоні [Christensen2001, 5-40].Тому Сполучені Штати повинні підтримувати свою військову присутність в Азії, стримуючи Китай у розвитку його арсеналу ядерної зброї і, таким чином, захищаючи Тайвань і Японію з метою збереження балансу сил в Азії.

-приплив дешевих китайських товарів призводить до втрати виробниками (в тому числі американськими) своєї частки ринку і викликає зростання безробіття в цих країнах. Денні Рой, фахівець у галузі міжнародної безпеки, в 1994 році стверджував, що після закінчення холодної війни Китай, а не Японія, буде гегемоном у Східній Азії: "Економічний розвиток зробить Китай більш наполегливим і менш схильним до співпраці зі своїми сусідами, свої внутрішні можливості Китай буде використовувати для досягнення політичних цілей, і економічно потужний Китай може спровокувати нарощування військової могутності Японії, що занурить Азію в нову холодну війну" [Roy1994, 150]. При збереженні нинішніх темпів економічного зростання Китай за своїми виробничими можливостями і сукупним багатством незабаром випередить держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що призведе до якісної зміни становища КНР у світі - відбудеться перехід від умоглядних геополітичних побудов до зміни реальної зовнішньої політики, яка проявлятиметься в нав'язуванні своєї волі іншим країнам. У такому разі Китай може повторити долю Великобританії, Радянського Союзу, нацистської Німеччини, мілітаристської Японії і США, що використали свою міць для встановлення гегемонії в регіоні чи світі. Маршеймер стверджує, що велика територія, колосальні трудові ресурси та зростаючий економічний вплив дозволять Китаю спробувати встановити свою гегемонію в регіоні. Якщо при цьому СІЛА втратять свою перевагу І панування в Північно-Східній Азії, то Китай, швидше за все, буде розвивати свій аналог доктрини Монро ("Америка для американців"), але для Азії, щоб повністю виключити вплив тут представників західного світу [Mearsheimer 2001, 57; Garrett 2003].

-економічні досягнення дозволять Китаю як конфуціанській культурі і комуністичній ідеології кинути виклик західним цінностям у світовому масштабі. Бернштейн і Мунро в 1997 році попереджали, що зростання націоналізму й економічної потужності викличе бажання Китаю домінувати в Азії та неминуче призведе до конфлікту із США в першому десятилітті XXI століття [Bernstein, Munro1997,18-32]. Партійне керівництво Китаю виступає проти політичної лібералізації, демократизації, розширення прав людини, вільного обміну інформацією й однобоко розуміє міжнародне право, захищаючи винятково свої інтереси, що особливо проявляється в територіальних суперечках. Тому Китай - це останній комуністичний оплот у світі, а значить, недемократична й антизахідна країна [Roy 1996, 760].

Прихильники теорії "китайської загрози" вважають, що немає ніяких підстав припускати, що Китай уникне логіки розвитку наддержави, щоправда, вони не пов'язують це з безпосереднім фізичним завоюванням і окупацією сусідніх країн, а вказують на можливість використання різних видів примусу для досягнення максимальної вигоди. Для всіх цих робіт спільним є те, що піднесення Китаю розуміється як безпосередня загроза сусідам і виклик Інтересам США у Східній Азії. Звідси робиться висновок про пряму залежність безпеки в Азії від військової присутності США як стабілізуючої сили, а можливість впливу Китаю залежить від його суперництва Із США. Таким чином, суть "теорії китайської загрози" полягає в тому, що зростання Китаю призведе до зіткнення зі США на регіональному або глобальному рівні. При цьому прихильники "теорії китайської загрози" розходяться в більш точному визначенні китайсько-американських суперечностей на сучасному етапі. У Сполучених Штатах розглядають Китай як загрозу передусім у трьох галузях: ЗМІ, наукові дискусії і прийняття політичних рішень урядом. Про "китайську загрозу" можна довідатися з американських ЗМІ, телевізійних і радіопрограм[Yang2013, 695-711;Меграбова 2013,], а науковий аналіз в основному зводиться до обґрунтування політологами негативних стратегічних наслідків піднесення Китаю для США. Така позиція проявляється і на офіційному рівні, зокрема в дебатах та офіційних документах Конгресу США.

У 1990-ті роки "теорія китайської загрози" зазнала критики насамперед з боку китайських вчених, але її противники є й серед американських експертів, які вважають, що ця концепція ґрунтується на хибних твердженнях щодо стратегічних можливостей Китаю. Так, відомий китаєзнавець Роберт Росе стверджує, що немає ніяких підстав говорити про "китайську загрозу", оскільки, по-перше, в Китаю немає достатніх військових і політичних сил для того, щоб змінити конфігурацію сил в Азії, а по-друге, консервативна зовнішня політика Китаю повністю орієнтована на збереження регіональної стабільності. У той час як багато прихильників "теорії китайської загрози" виступають за збереження балансу сил і, відповідно, обстоюють необхідність стримування Китаю, Росс вважає, що біполярність у Східній Азії (Китай - США) є основою миру і стабільності в регіоні [Ross 1997, 34]. Збігнев Бжезинський не лише різко виступив проти "теорії китайської загрози", а й підкреслив важливість американсько-китайських відносин, відкинувши ймовірність того, що комуністичний Китай, який переходить у стан олігархічного націоналізму й етатизму, тим самим обмежуючи свій можливий ідеологічний вплив на світ, зможе в найближчі десятиліття конкурувати зі США. Замість цього Бжезинський пропонує сприяти проведенню політики асиміляції Китаю в широку євразійську рівновагу й одночасно підвищенню ролі Китаю в глобальній системі міжнародних відносин. Таким чином, у розумінні Бжезинського, Китай не буде ні союзником, ні ворогом США, а тільки важливим учасником розвитку міжнародної системи [Brzezinski 2000, 5-21]. У свою чергу, Кеннет Ліберталь стверджує:

Пітер Гріс досліджував значне зростання націоналізму в КНР у кінці 1990-х років і дійшов висновку, що передусім США повинні ставитися до Китаю як до рівноправного партнера, а не як до супротивника, що дозволить китайським елітам зберегти національне обличчя в очах свого народу [Gries 1999, 63-75]. Загалом дискусії про Китай у цей час перебували під сильним впливом західного інтелектуального дискурсу, що характеризувався впровадженням різноманітних теоретичних підходів - від конструктивізму до лібералізму І навіть постструктуралІзму.

У 2000-ні роки інтерес до "теорії китайської загрози" дещо знизився, що було пов'язано насамперед із посиленням терористичної загрози з боку ісламських екстремістів. При цьому фахівці в галузі міжнародної безпеки з різних теоретичних підходів продовжували досліджувати зростання Китаю. Так, наприклад, Аластер Джонстонз конструктивістської точки зору стверджував, що Китай хоча й не повністю згоден з існуючим світовим порядком, але при цьому не є ревізіоністською державою й інтегрований у міжнародні інститути [Johnston 2003, 5-56]. Однак вже з початку 2005 року з новою силою продовжилося обговорення "китайської загрози": в наукових виданнях та ЗМІ було висловлено багато побоювань, що агресивна в останні роки поведінка Китаю на світовій арені може кинути виклик впливу США в глобальному масштабі [Kaplan2005, Bremmer 2005, 128-134; Lampton2005, 73-80; Ross2005, 81-86]. Роль Китаю як ключового посередника в шестисторонніх переговорах з ядерного питання, що стосувалися Північної Кореї, а також дії щодо створення регіональних організацій із сусідами (АСЕАН+3, Шанхайська організація співробітництва, Саміт Східної Азії) також породили побоювання у США стосовно зростання м'якої сили Китаю [Krauthammer2005].

Зі зрозумілих причин найбільш сильна критика "теорії китайської загрози" розгорнулася в роботах китайських вчених, експертів і журналістів, більшість Із яких вважають цю концепцію одним із проявів американської політики м'якого стримування з метою підпорядкування та зміни Китаю [Wang 2002, 392; Christensen 2006]. Типовим для китайських учених є твердження, що "теорія китайської загрози" була розроблена у США і Японії, а її сучасне формулювання вони пов'язують з уже згаданим вище професором Мураї Томохіде, а також із деякими іншими публікаціями в мас-медіа США і Японії в 1992-1993 роках [Wang 1997а, 7-8]. Як правило, подається класифікація "теорії китайської загрози" як "теорії економічної загрози", "теорії воєнної загрози", "теорії цивілізаційної загрози" і "теорії вакууму влади", а конкретними причинами появи такого розуміння зростання Китаю називають прагнення США до гегемонії, мислення Заходу категоріями холодної війни, відсутність у США ворога після закінчення холодної війни, ідейно-культурну налаштованість американців проти Китаю, зростаючу міць Китаю, прагнення Японії до більшого військово-політичному впливу в регіоні та ін. [Wang 1997, 10-12; Wang 1997а]. У цілому китайські вчені та аналітики спростовують саме допущення існування хоч би якої загрози світовій спільноті з боку Китаю, а аргументи "теорії китайської загрози" переважно сприймаються ними тільки як позиція США. Крім того, деякі китайські вчені сприймають "теорію китайської загрози" як "теорію змови", системний проект із прихованими мотивами Заходу, однак слід зазначити, що такий підхід не характерний для серйозних наукових дискусій у Китаї.

Професор Вільям А. Каллахан зазначає, що «тексти, які містять різноманітні, суперечливі критичні зауваження на адресу КНР, а також тексти, в яких використовується "теорія китайської загрози", сприймаються китайськими вченими сукупно. До того ж критично спростовувана "теорія китайської загрози" визначається як омана, яку розповсюджують зловмисні іноземці, а замість цього пропонується "теорія мирного піднесення" як правильне розуміння посилення Китаю на світовій арені. Таким цікавим чином негативні образи Китаю, які постійно циркулювали в китайських текстах, служать для побудови китайської ідентичності через логіку відчуження, яка відділяє внутрішнього себе від зовнішнього іншого» [Callahan2005, 704]. Критика китайських вчених у цілому спрямована на велику кількість негативних оцінок розвитку Китаю: "теорія зіткнення цивілізацій", "теорія колапсу Китаю", "теорія жовтої небезпеки", "теорія екологічної кризи Китаю" та ін., які загалом позначаються як "теорія китайської загрози", що робить формулювання і, відповідно, розуміння "теорії китайської загрози" вкрай неоднозначними.

Китай не буде загрожувати світу, оскільки сильно залежить від зовнішніх ринків і постачальників (технології, енергетичні ресурси, продовольство). Тому керівництво КПК дотримується ідеї економічного розвитку країни, що вимагає дотримання політичної стабільності і мирних відносин із сусідами [JiangZeminspeech... 1995, 4]. Крім того, такі серйозні внутрішні проблеми, як соціальна нерівність, зростання злочинності, дисбаланс у розвитку регіонів, масштабне забруднення навколишнього середовища, будуть пріоритетними, І це, швидше за все, виключить саму можливість формування агресивної зовнішньої політики Китаю [Austin 1995а, 7; Richardson 1995].

Як відомо, в до- модерний період історії імператорський Китай був регіональним гегемоном, і, відповідно, історико-культурна модель його розвитку вказує на можливість повернення цього статусу в теперішньому часі. Однак, саме спираючись на минуле, ряд вчених і аналітиків стверджують протилежне. Так, Чень Цзянь вважає, що китайські правителі, на відміну від західних, були імперіалістами, бо відмовлялися завойовувати сусідні "варварські" країни навіть тоді, коли це було можливо. Випадки ж розширення Піднебесної Імперії були пов'язані тільки з територіальною експансією некитайських династій, які приходили до влади в Китаї (наприклад, монгольська Юань (1271-1368) і маньчжурська Цин (1644-1912)) [Chen Лап 1993, 194]. Ян Сюетун стверджує, що традиційна китайська мораль не ґрунтується на можливості захоплення за допомогою сили і, відповідно, сучасний сильний Китай не стане загрозою миру [Yan Xuetong 1995, 6-7]. Дуже часто у своїй аргументації мирних намірів спираються на традицію І високопоставлені китайські дипломати [Give China... 1995, ЗО]. Політолог У Ченцю стверджує, що немає жодної культурно- ідеологічної загрози з боку Китаю, бо, по-перше, сучасному китайському суспільству притаманні матеріалізм і прагматизм, а по-друге, Китай не може нічого запропонувати в цій сфері світові, що стало б викликом Заходу [Wu Chengqiu 2007,113].

Зростання військових витрат і модернізація армії Китаю пояснюються необхідністю відповідати рівню армій своїх сусідів у регіоні [Yan Xuetong 1995,10], що важко оцінити об'єктивно, оскільки для аналізу використовуються різні статистичні підходи.

Обґрунтовується точка зору, що в основі "теорії китайської загрози" лежать різні забобони (наприклад, останній оплот комунізму) і приховані мотиви (наприклад, обґрунтування зростання власних витрат на оборону), що в цілому пов'язано з необхідністю створення образу зовнішнього ворога, який зник після розпаду СРСР [Klintworth 1994, 223; Austin 1995, 4; Shen Qurong 1992,

Г. Клінтворт критикує "теорію китайської загрози", стверджуючи, що економічно розвинений, сильний, єдиний і стабільний Китай більш вигідний з точки зору безпеки в регіоні і потенційної противаги Японії та Росії. До того ж економічне зростання Китаю призведе до великої взаємозалежності з країнами-сусідами [Klintworth1994, 211—212, 219].

Однак при всьому неприйнятті китайським керівництвом та науковцями "теорії китайської загрози" панівним є не прагнення до повної відмови від цієї концепції, а її певне використання. Так, офіційні китайські видання часто посилаються на "теорію китайської загрози", бо вона дуже зручна для конструювання ідентичності, неможливої без протиставлення "свій - чужий". Тобто цей дискурс є політично корисним для внутрішньої аудиторії, чутливої до питання відносин із зовнішнім світом, що насамперед пов'язано з іноземною військовою та торговою інтервенцією в Китай у минулому. Більше того, відбувається свого роду дзеркальне відображення "теорії китайської загрози", бо стверджується, що це саме Китаю загрожують Сполучені Штати разом з іншими західними державами, а також Японія, Індія і Тайвань, які вороже ставляться до політичних цінностей КНР. Ці країни прагнуть до стримування зростання Китаю, підтримують відділення Тайваню від материкового Китаю, симпатизують Далай-ламі та уйгурським сепаратистам, а американські військові союзи сприймаються як вороже материковій частині Китаю оточення [WangJisi2011, 68-69].

Сьогодні "теорія китайської загрози" охоплює весь спектр думок щодо зростання Китаю як небезпечного для світового порядку, а також критичні судження китайських вчених і міжнародне сприйняття цієї концепції. Різні прояви "теорії китайської загрози" можна зустріти в публікаціях не тільки на Заході, а й у Японії, Індії, Тайвані, Південній Кореї та інших країнах. Ця концепція є яскравою демонстрацією того, як відбувається вибудовування символічної влади у відносинах "свій - чужий", а також показує рамки дискурсу зовнішньополітичних намірів Китаю і решти світу. Для прихильників "теорії китайської загрози" Китай - це суперник, який бореться за гегемонію в регіоні і в усьому світі, а значить, ця країна загрожує західному способу життя у своєму прагненні до влади і відновлення історичної справедливості. Такий підхід є редукціоністським за своєю суттю, оскільки будь-які дії Китаю сприйматимуться як загроза і, відповідно, будь-які спроби здійснення політики взаємодії будуть приречені на провал. А проте ряд недавніх публікацій показує, що багато вчених продовжують вважати Китай "агресивним і напористим тигром, який показує свої кігті". З китайської ж точки зору "теорія китайської загрози" - це засіб для США та їхніх союзників у регіоні очорнити політичну систему Китаю і дестабілізувати китайську зовнішню політику, ба більше того, ця концепція в цілому визначається як расистська. Подальший розвиток "теорії китайської загрози", мабуть, перебуватиме під впливом трьох факторів, як- от: 1) криза сучасних західних капіталістичних моделей економічного розвитку і зростання привабливості "китайської моделі"; 2) припущення, що Китай ставатиме дедалі більш експансіоністською країною; 3) криза ідентичності в західних країнах, і особливо у США, може вплинути на ще більшу демонізацію Китаю [Кіктенко 2015а, 117-125].

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими! Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.