Аналіз китайського наративу світового порядку та зовнішньої політики: чи є Китай ревізіоністською або реформаторською державою?

Ця частина роботи насамперед ілюструє концепцію «Тянші», яка одночасно виступає в ролі концепції та стародавньої практики [відносин між державами]. Для цього спершу концептуалізовано поняття «Тянші», а потім проаналізовано його застосування у Стародавньому Китаї стосовно відносин по лінії «центр-периферія». Зрештою проілюстровано занепад «Піднебесної».

«Тянші», у буквальному перекладі – «Під небом», стосується як Стародавнього Китаю, так і усього світу. У вузькому значенні«Піднебесна» є синоцентричною концепцією, що стосується Стародавнього Китаю як цивілізації із китайською культурою. Першість китайської культури дозволяла Стародавньому Китаю позиціонувати себе як ядро із концентричними колами впливу, що просякали інші цивілізації. Завдяки першості китайської культури, люди Стародавнього Китаю були найбільш цивілізованими та здатними управляти Піднебесною за принципом врядування еліт. Стародавній Китай бувоточений периферіями, де проживали люди, яких китайці називали варварами, а саме варварами «чотирьох типів» – Донгі, Нанман, Ксіронг, Бейді.

Стародавній Китай був політичною спільнотою, яку об'єднувала зсередини китайська культура. У цьому сенсі «Піднебесна» не була обмежена географічно; вона розширювалася завдяки культурній асиміляції, що відбувалася завдяки тому, що периферія переймала китайську культуру. Розмитість кордону між Стародавнім Китаєм та периферією ілюструє китайське прислів'я: як тільки варвари адаптуються до китайської культури, вони стають стародавніми китайцями. Стародавні китайці були впевнені, що мешканці периферій добровільно засвоювали китайську культуру через постійний культурний обмін, що певним чином запобігало війнам між цивілізаціями. Таким чином, у широкому сенсі, «Піднебесна» - це еквівалент усього світу, що складається із Стародавнього Китаю та периферії.

Піднебесна складалася з ядра та периферії і передбачала ієрархію асиметричних відносин між Стародавнім Китаєм та сусідніми державами. Стародавньому Китаю вдалося зберегти гармонійні відносини з периферією завдяки конфуціанству та системі сплати данини. Конфуціанство пропонує філософські засади «Тянші», що допомогли створити відносно стабільні відносини між Стародавнім Китаєм та периферією. Конфуціанство підкреслює інклюзивність і гармонію та заохочує зберігати культурні відмінності та взаємодіяти з іншими культурами. Конфуцій розумів гармонію у широкому сенсі, включно із гармонією між небом і людьми, гармонійним цілим, гармонією в різноманітності і доброзичливої поведінки. Також у конфуціанстві є доктрина золотої середини, що не перетинається із концепціями, зазначеними вище. На практиці конфуціанство демонструє толерантність і співіснує з іншими філософіями та релігіями. Таким чином, конфуціанство пропонувало Стародавнього Китаю моральну настанову мирно сприймати культурні відмінності між цивілізаціями. На відміну від західного імперіалізму та колоніалізму, тут не йшлося про міжцивілізаційні конфлікти та релігійні війти; Стародавній Китай ніколи їх не ініціював. У конфуціанстві зроблено акцент на всеосяжності, гармонії та золотій середині як основній складовій забезпечення миру в Піднебесній. Китайська система сплати данини зобов'язувала залучені держави регулярно направляти у Стародавній Китай данину для розвитку економічних відносин із об'єднаним королівством. Ця система демонструє милосердну ментальність стародавніх китайців, адже Стародавній Китай був самодостатньою економікою. Отже, економічні відносини між Стародавнім Китаєм та периферіями були асиметричними, хоча обидві сторони отримували взаємну вигоду від торгівлі. У свою чергу, система сплати данини передбачала політичну автономію та гарантії безпеки з боку Стародавнього Китаю. Практика сплати данини – це визнання першості китайської культури та її економічного лідерства на світовому рівні, що, у свою чергу, конвертувалося у легітимність китайського імператора. Таким чином, завдяки системі сплати данини Стародавній Китай отримував статус глобального лідера без територіальної експансії. Війська застосовувалися тільки у тих випадках, коли периферії намагалися конкурувати із Стародавнім Китаєм за статус лідера.

Номінально зберігаючи Піднебесну, династія Цін відтермінувала її занепад до ХІХ століття. Фактичним занепадом Піднебесної став занепад управління китайською цивілізацією в Стародавньому Китаї, що простежується до династії Цін, коли управління Стародавнім Китаєм здійснювалося маньчжурською, а не китайською цивілізацією. Доки управління Піднебесною здійснювалося китайською цивілізацією, династичні зміни в Стародавньому Китаї не обов'язково означали справжній кінець Піднебесної. Імператори династії Цін продовжували номінально використовувати концепцію Тянші з прагматичних причин, для підтримки хороших дипломатичних відносин з іншими державами. У XIX столітті європейський імперіалізм призвів до повного занепаду Піднебесної; асиметричні дипломатичні відносини між Стародавнім Китаєм та зарубіжними країнами було припинено та замінено Вестфальською системою рівноправного суверенітету.

Відродження Тянші у ХХІ столітті зіткнулося би із серйозними викликами через асиметричні дипломатичні відносини, що порушують міжнародну норму рівноправного суверенітету. Тянші в сучасному світі передбачало би нову гегемонію китайської імперії шляхом відродження ієрархічних дипломатичних відносин між Китаєм та іншими державами. Відповідно, вчені розробили нові концепції, що дозволяють Тянші адекватно відповідати реаліям сучасного світу. Китайський лідер, у свою чергу, формулює нову концепцію, що передбачає розширення впливу Китаю без конфронтації з іншими сильними державами.

Китайські вчені модифікували концепцію Тянші та розробили нові концепції Нео-Піднебесної та нео-космополітанізму, щоби пов'язати Тяншііз сучасними нормами міжнародних відносин та іміджем Китаю на міжнародній арені,

Замість концепцій домінування у відносинах між державами, концепція Нео-Піднебесної передбачає ідеальний світовий порядок, у рамках якого світ сприймається як єдине ціле, а Китай виступає в ролі її рівноправного члена, як і інші держави. Відносини всередині Нео-Піднебесної регулюються правилами, розробленими спільними зусиллями усіх членів спільноти на основі консультацій, компромісів і взаємної довіри. Нео-космополітизм критикує синоцентризм Нео-Піднебесної та пропонує міжцивілізаційний універсалізм, який намагається нівелювати центризм цивілізацій. Нео-космополітизм підкреслює міжкультурну взаємодію та універсалізм, які базуються на діалогах між цивілізаціями. Повага до інших цивілізацій та невтручання - це обов'язкові умови нео-космополітизму; вони необхідні для віднайдення спільної основи за умови збереження відмінностей.

На практиці переосмислення Тянші можна поставити під питання, адже ця концепція пропонує ідеалістичний світовий порядок, що базується на нереалістичному припущенні, що людська природа «хороша». Зазначені нові концепції було віднайдено в контексті бачення «гармонійного світу» колишнього Президента Китаю Ху Цзіньтао. Відповідно, вони пропагували подальший порядок денний «мирного підйому» Китаю та спростовували «теорію китайської загрози».

Сi Цзиньпін запропонував «Роздуми Сi Цзиньпіна», як це робили його попередники, коли пояснювали свої підходи до управління за допомогою певних концепцій: «Роздуми Мао Цзэдуна», «Теорії Ден Сяопіна», «Ідеї Потрійного Представництва» Цзян Цземіна та «Науковий Погляд на Розвиток» Ху Цзиньтао. У офіційному документі «Роздуми Сi Цзиньпіна» стосовно зовнішньої політики Китаю наголошено на побудові «нового типу міжнародних відносин» та «спільноти спільної долі».

Концепція «нового типу міжнародних відносин» є дипломатичним терміном, який час від часу змінюється. Відповідно, у китайських науковців нема консенсусу щодо його визначення. Раніше китайський уряд використовував термін «новий тип відносин великих держав» для характеристики китайсько-американських відносин. На відміну від цього, термін «новий тип міжнародних відносин» стосується зовнішніх відносин Китаю в цілому і підкреслює роль периферійної дипломатії. За словами Міністра закордонних справ Китаю Ван Ю та офіційного дискурсу, «новий тип міжнародних відносин» визначається як взаємна повага та взаємовигідна співпраця. Визначення нового типу відносин трактується доволі широко у китайських академічних колах, включно із відносинами партнерства, стратегічної конкуренції, співпраці та ідеологічної концепції гармонії.

Під час своїх виступів Президент Сі Цзиньпін одночасно з «новим типом міжнародних відносин» часто згадує ідею «спільноти спільної долі». «Спільнота спільної долі» стосується трьох основних елементів: співпраці у галузі безпеки, спільного розвитку та політичної інклюзивності. По-перше, Китай просуває ідею співпраці у галузі безпеки шляхом проведення консультацій та кооперації з іншими країнами для виправдання моральності та справедливості застосування сили. По-друге, китайський уряд пропонує концепцію Великого Шовкового Шляху («Один пояс – один шлях») для вирішення проблеми нерівності глобального економічного розвитку та для допомоги країнам, що розвиваються, досягти рівня розвитку розвиненого світу. По-третє, Китай демонструє взаємну повагу та толерантність до інших культур і цивілізацій.

«Новий тип міжнародних відносин» та «спільнота спільної долі», запропоновані китайським урядом, не є чітко визначеними поняттями. Формулювання цих концепцій має на меті розбудову унікальної моделі бачення світу, властивого Китаю та відмінного від традиційних західних концепцій. Однак, на відміну від Тянші, що одночасно виступала в ролі концепції та стародавньої практики [відносин між державами], концепціям нео-Піднебесної, нео-космополітизму та ідеям Сі Цзиньпіна ще належить матеріалізуватися у мабутньому. Бачення світу як гармонійного цілого, запропоноване китайськими вченими та китайським лідером, є символічним, тоді як на практиці Китай діє більш агресивно на світовій арені, особливо щодо спірних територій у Південно-Китайському морі.

Проілюструвавши концептуальну рамку китайського світогляду, це есе аналізуватиме практичні інструменти китайської дипломатії з точки зору економіки, інститутів та культури. Емпіричний аналіз зовнішньої політики Китаю покликаний не тільки перевірити на практиці бачення світового порядку, запропонованого Сі Цзиньпіном, але й дати відповідь на питання про роль Китаю у системі міжнародних відносин.

Завдяки розширеним економічним можливостям другої за розміром світової економіки, китайський уряд може впливати на міжнародні відносини за допомогою економічних ресурсів. Відбувається подвійна трансформація економічної дипломатії Китаю; Пекін бере до уваги зовнішнє середовище під час формулювання своєї економічної політики, а також формує норми та порядок денний світової економіки. На практиці Китай використовує підхід «морквини та батога»: для стимулювання бажаної політики інших країн, Китай пропонує їх винагороду від економічної лібералізації або покарання у вигляді економічних санкцій.

Щоб заручитися підтримкою інших країн, Китай пропонує стимули для економічної лібералізації у торгівлі, фінансах та інвестиціях. Китайський уряд мотивований укладати більше вільних торговельних угод з ключовими торговельними партнерами та сусідніми країнами; це допомогло Китаю стимулювати економічне співробітництво та розвивати стратегічне партнерство з іншими країнами та регіонами. Китай з ентузіазмом ставиться до проектів регіональної інтеграції, а саме Азійсько-Тихоокеанської Економічної Кооперації та Всебічного регіонального економічного партнерства. З точки зору фінансів, Китай є одним із найбільших фінансових донорів у світі; він надає гроші насамперед тим країнам, які підтримують його в ООН, особливо африканським країнам. Також Китай збільшив свої іноземні інвестиції закордон в рамках «політики виходу на зовнішні ринки» та Великого Шовкового Шляху. З 1999 року китайський уряд просуває «політику виходу на зовнішні ринки», щоб спонукати китайські підприємства до інвестицій на світових ринках; з 2014 року зовнішні іноземні інвестиції Китаю стали більшими за внутрішні іноземні інвестиції.

За часів Президента Сі Цзиньпіна «політика виходу на зовнішні ринки» перейшла на новий рівень, із флагманом у вигляді Великого Шовкового Шляху. У 2013 році Президент Сі Цзиньпін оголосив про Великий Шовковий Шлях, який пріоритезує інфраструктурну пов'язаність та залучає у цей проект більш ніж 65 країн у Азії, Європі та Африці. Великий Шовковий Шлях допоможе Китаю вирішити внутрішньо економічну проблему надмірних потужностей та незбалансованого розвитку китайських регіонів; ця ініціатива також надасть іншим країнам, залученим у проект, необхідні інвестиції для розвитку, особливо країнам Азії із нерозвиненою інфраструктурою. Зусилля, які прикладає китайський уряд для розвитку Великого Шовкового Шляху, матимуть більший політичний ефект для країн з периферійних регіонів, не кажучи вже про такі наслідки цієї ініціативу, як глобалізація 3.0 із китайськими рисами, що відбуватиметься паралельно із тою глобалізацією, яку проводить Захід.

Окрім забезпечення економічної лібералізації дружнім країнам, Китай використовує економічну зброю для покарання країн, що кидають виклик «ключовим інтересам Китаю». Хоча Пекін визначив суверенітет, територіальну цілісність та економічний розвиток «ключовими інтересами Китаю», їх інтерпретація з боку китайського уряду може бути довільною та гнучкою. Надмірне застосування цих термінів міністерством закордонних справ Китаю – це тиск або шантаж інших країн для зміни їхньої політики. Країни, що не йтимуть на компроміс, ризикують погіршити економічні відносини з Китаєм. Наприклад, минулого року Китай запровадив економічні санкції на продукцію Південної Кореї, щоб помститися за розгортання в Сеулі системи протиракетної оборони THAAD. Китай використовує економічні важелі у відповідь на критику своєї політики стосовно прав людини, включно із економічними бойкотами європейським країн, лідери яких зустрічалися з Далай-ламою, а також бойкотом Норвегії під час диспуту щодо Нобелівської премії. В умовах сучасної системи міжнародних відносин, що базується на правилах, маніпулювання Китаєм економічною зброєю завдало серйозних збитків його іміджу закордоном.

Є два виміри інституційної дипломатії Китаю: більш активна участь у вже сформований багатосторонніх інституціях та створення нових інституцій. Перший вимір, що означає більш активну співпрацю Китаю з міжнародними організаціями, розгортається у рамках такої логіки: якщо Китай не може перемогти західні установи, то йому треба до них приєднатися. Як результат, Китай приєднується до СОТ і Великої двадцятки та прагне впроваджувати реформи, щоби мати більш вагомі позиції у наявних міжнародних організаціях, таких як МВФ. Водночас Китай демонструє сміливі амбіції захищати свої національні інтереси шляхом створення нових багатосторонніх інституцій. У рамках логіки, що передбачає подолання гегемонії інституціоналізму, розбудова інституцій на чолі з Китаєм допомагає Пекіну впроваджувати реформи та посилювати свій вплив у вже сформованих організаціях, а також створювати засади альтернативного світового порядку шляхом пропаганди нових норм та правил. Китайський уряд вивчив урок, який їм надала Америка, що використовує міжнародні організації як інструмент американської політики задля збереження своєї ролі на міжнародній арені та легітимації своїх інтересів закордоном. Також створення нових міжнародних інституцій для захисту китайських інтересів закордоном є прагматичним кроком, оскільки в Китаї зростає кількість китайських підприємств, що інвестують закордон в рамках «політики виходу на зовнішні ринки». Відповідно, Китай створив Азійський інфраструктурний інвестиційний банк і Новий банк розвитку, що розширюють вплив Пекіну на формуванні дискурсу в системі міжнародних економічних відносин. Водночас участь інших країн в нових багатосторонніх міжнародних організаціях надає інституційні можливості для перевірки діяльності Китаю.

Китайський уряд використовує публічну та культурну дипломатію для того, щоб зменшити агресивний імідж Китаю закордоном. Мета китайської публічної дипломатії - покращення національного іміджу Китаю та розширення його глобального впливу завдяки застосуванню м'якої сили. Одним з найважливіших інструментів китайської публічної дипломатії є Інститут Конфуція, який пропагує китайську мову та культуру в закордонних університетах; проте його політичний вплив все більше нівелюється. Також китайський уряд зосереджений на поширенні культурного впливу Китаю в засобах масової інформації та в Інтернеті, хоча результат не можна назвати задовільним. З одного боку, у світі переважають західні ЗМІ, особливо в англомовних країнах. З іншого боку, відсутність свободи слова та преси, а також цензура в китайських медіа обмежують можливості китайських ЗМІ розширювати свій вплив у світі.

Культурна дипломатія відіграє вирішальну роль у просуванні Китаєм проекту Великого Шовкового Шляху. Згідно з відповідним офіційним документом, один з п'яти пріоритетів розвитку Великого Шовкового Шляху – це зв'язки між людьми, тобто культурний обмін між країнами Великого Шовкового Шляху. Деякі країни сприймають Великий Шовковий Шлях як геополітичну авантюру Китаю, що матиме геополітичні наслідки. Крім того, Пекін не пояснює цю ініціативу достатньою мірою, що робить наміри Китаю не до кінця зрозумілими. Сприйняття Великого Шовкового Шляху пов'язане із сприйняттям іміджу Китаю та громадською думкою, що формуються за допомогою політичних, економічних та культурних факторів. Культурна дипломатія Китаю у рамках Великого Шовкового Шляху спрямована на пом'якшення «китайської загрози» у короткостроковій перспективі та на створення сприятливого іміджу Китаю у довгостроковій перспективі. На практиці китайський уряд може використовувати культурну дипломатію в різних сферах, включаючи освіту, туризм, технології та охорону здоров'я. Сильна культурна дипломатія допоможе Китаю планомірно реалізовувати проект Великого Шовкового Шляху за допомогою його кращого розуміння закордоном та зниження його геополітичного значення.

Хоча Китай агресивно прагне розширити свій вплив на міжнародну систему, китайському уряду ще далеко до ревізіонізму та перегляду статус-кво. Очевидно, що Пекін розширює сферу свого впливу закордоном за допомогою економічної та інституційної дипломатії; поведінка Китаю в суперечці у Південно-Китайському морі, впровадження економічних санкцій та створення нових міжнародних інститутів - це прояви агресії. Водночас китайський уряд задоволений ліберальним глобальним порядком, який формує стабільне зовнішнє середовище для розвитку Китаю. У питанні впровадження Великого Шовкового Шляху Китаю доводиться покладатися на інших учасників проекту та великі держави, адже у процесі прокладання цього шляху можуть виникати проблеми безпеки. Отже, хоча Китай розширює свої можливості щодо створення альтернативного світового порядку, китайський уряд ще не спроможний і не налаштований кинути виклик глобальному лідерству США. Одна з причин, чому Китай називають ревізіоністською державою, - це відносно невдала публічна та культурна дипломатія Китаю.

Можна зробити висновок, що Тянші- це динамічна концепція, що може одночасно стосуватися Стародавнього Китаю та усього світу. Концепція Тянші, у рамках якої увесь світ сприймався як спільнота, виходила за рамки розуміння міжнародного порядку як системи відносин між державами та була відносно стабільною завдяки конфуціанству та системі плати данини. У сучасному світі концепція Тяншіне застосовується, оскільки асиметричні відносини в Піднебесній контрастують із рівноправним суверенітетом у рамках Вестфальської системи. Спираючись на концепцію Тянші, китайські дослідники розробили нові концепції, включно з нео-Піднебесною та нео-космополітизмом. Ідеям, запропонованим Президентом Сі, ще належить реалізуватися на практиці. Ґрунтуючись на аналізі зовнішньої політики Китаю, можна сказати, що за допомогою економічних та інституційних важелів Китай агресивно прагне до розширення свого впливу у системі міжнародних відносин. Китаю ще далеко до ревізіонізму, з огляду на брак можливостей та намірів зайняти позицію глобального лідерства. Китай називають ревізіоністською державою через незадовільну публічну дипломатію, яка не дозволяє покращити імідж Китаю закордоном.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими. Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.