КИТАЙ: «ДИВО» АБО УСПІХ СТРАТЕГІЇ?

Американо-китайська «торгова війна» стала одним із ключових глобальних процесів другого десятиріччя XXI століття, що свідчить про глибинні трансформації старого світоустрою. Водночас, називаючи економічне напруження, котре виникло у взаєминах двох найбільших світових гравців, «торговою війною», ми надто спрощуємо суть того, що відбувається.

Введення торгових санкцій і згортання співробітництва у сфері торгівлі – лише верхівка айсберга. Діапазон реальної напруги значно ширший, ніж торгівля: від санкцій і переслідувань найбільшої високотехнологічної китайської компанії Huawei до припинення дії договору США-РФ щодо ліквідації ракет середньої і меншої дальності (далі – РСМД), що можна розглядати як спробу примусу Китаю до участі в новому переговорному процесі з приводу підписання розширеного варіанта угоди стосовно РСМД .

Ці та інші події свідчать про початок найгострішої фази конкуренції за майбутнє технологічне лідерство у світі між двома найсильнішими економічними центрами розвитку з різними соціальними системами організації й різними підходами до глобалізації.

Відомий соціолог і політеконом Джованні Аррігі запропонував свою періодизацію економічної історії капіталізму від XV до XX ст., виокремивши чотири великі етапи накопичення капіталу з історично вираженими центрами – Генуя, Голландія, Британія та США. Але з другої половини XX століття західна економіка почала поступатися можливостям та перевагам країн і економік Великої Азії. Серед економістів популярною стала радикальна теза про так званий новий «азійський» цикл накопичення у глобальній економіці.

Уже в 1960-70-і роках попереднього XX століття в умовах тривалої «холодної війни» та локальних конфліктів, що її супроводжували, економічні лідери глобалізованої західної економіки нарощували інвестиції і торгівлю з азійськими країнами, відзначаючи їхні соціокультурні переваги.

Організованість азійських суспільств, високий ступінь їхньої адаптованості, стійкість азійських соціальних структур та державних систем, ідеократичність країн, що поєднують ідеологію з культурою і традицією суспільств, були затребувані як нова база глобальної індустріалізації та формування багатоярусного, багатоукладного світового поділу праці.

Десятки американських та європейських транснаціональних корпорацій винесли свої виробництва в азійський макрорегіон, зберігаючи за собою інтелектуальне й технологічне лідерство. Азійські «тигри» та «дракони» завдяки величезному людському потенціалу та дисциплінарному типу культури стали новими пасіонаріями капіталістичного зростання до кінця XX – початку XXI ст.

«Японське диво», «південнокорейський дракон», фінансове лідерство Гонконгу, успішна індустріалізація і модернізація у Тайвані, Сінгапурі, Малайзії, Індонезії (від початку 1980-х) – поворотні пункти знаменні від американського до азійського циклу накопичення капіталу.

Велика Азія протягом лічених десятиліть перетворилася у «світову фабрику».

В роки «піднесення Азії» багато авторитетних філософів і політекономів вважали, що епіцентром зростання буде Японія. Ось одна з таких оцінок:

Але помилка в оцінках і прогнозах відомих філософів та економістів полягала в тому, що вирішальною перевагою в новій конкуренції є не економічне зростання і його динаміка, а соціальна організація. Моделі західної модернізації, реалізовані низкою азійських суспільств, давали дивовижний ефект на старті змін. Але руйнівні сили самої індивідуалістичної суспільної моделі або гальмували розвиток (оскільки наштовхувалися на потужний пласт традиційних укладів і соціокультурних кодів), або призводили до соціальної напруги і навіть конфліктів. Ні Японія, ні Південна Корея, ні інші молоді «дракони» не впоралися з динамікою зростання й залишилися на рівні молодших партнерів.

По суті ж, вирок західно-модерністським підходам до розвитку капіталізму в суспільствах із потужною традиціоналістською культурою виніс ще Карл Поланьї. Він переконливо довів невідворотність зміни характеру накопичення капіталу за рівнем глобалізації світу та залучення до єдиного планетарного процесу обміну і виробництва всіх культур та народів.

Таким чином, в епоху індустріалізму (раннього і пізнього), суспільства з високим рівнем самоорганізації та сильними інститутами державності виявляються успішнішими й ефективнішими, ніж суспільства індивідуалістичної культури і «ринкової свідомості».

Попри багатоетнічний склад, невдачі з «великим стрибком» і «культурною революцією» 1950–60-х, суспільство Китаю зберегло внутрішню самоорганізацію, стійке колективне «я» та високий рівень легітимності політичної держави. Індустріалізація 1980–2000-х і трансформаційні реформи в КНР насамперед спрацювали як «шлях суспільного накопичення», навіть з урахуванням розвитку ринково-капіталістичного устрою.

Ще на початку 2000-х років більшість західних політиків і економістів були впевнені в тому, що модернізація по-китайськи призведе до кризових процесів, подібних «перебудові» в колишньому СРСР. Або Китаю щонайменше загрожує аналогічний японському економічний та соціально-демографічний глухий кут.

Але вже до кінця першого десятиріччя початку XXI століття вони змушені були визнати, що успіхи Китаю не підпадають під кальку ані вчорашніх «азійських тигрів», ані під руйнівні ринкові реформи в СРСР та новоутворених пострадянських державах.

«Жодна зі стандартних моделей економічного розвитку не може пояснити, що відбувається в Китаї» (Дуглас Норт, 2006р.).

Успішні реформи і зростання інвестиційної привабливості нового економічного лідера – Китаю – створили якісно нову ситуацію в розвитку всієї світосистеми.

Вперше в історії капіталізму соціалістична організація ринкової економіки й ефективне поєднання різних форм власності, управління людським і розпорядження соціальним капіталом стали не просто геополітичною та ідеологічною «альтернативою Заходу», а реальним рішенням для старих центрів накопичення та подальшого розвитку всього світового капіталу.

Закон капіталістичного господарювання – «мінімізації витрат, максимізації прибутку» – залишається незмінним. «Китайський соціалізм» виявився вигідним глобальним інвестиційним проектом, який трансформувався в епіцентр нового накопичення – з мобільною трансформацією індустрії, надшвидкими темпами освоєння й адаптації передових технологій, високим рівнем дисциплінарної культури та стабільною організацією суспільства (яке кількісно, до речі, становить п'яту частину населення планети).

Підтримуючи глобалізацію, Китай зберігає основи соціальної організації – консолідоване суспільство з високим рівнем усуспільнення. «Соціалізм із китайською специфікою» та своєрідний «цивілізаційний націоналізм» створили новий алгоритм соціальної організації, який відкрито конкурує із західною моделлю індивідуалістичної цивілізації.

Особливістю Китаю є і високий рівень теоретичної рефлексії, усвідомленість саморозвитку. Простіше кажучи, тамтешня політична, економічна й інтелектуальна еліта напрацювала актуальні для сьогодення погляд та інструменти довгострокового стратегування власної моделі розвитку як конкурентної і перспективної для китайського суспільства та привабливої альтернативи західній моделі капіталістичного світоустрою.

Незважаючи на пророцтва Ф. Фукуями про «кінець історії», пов'язаний із розпадом колишнього СРСР і розкладанням радянської цивілізації, конкуренція різних соціокультурних систем за «центр накопичення» тривала.

Азійський цикл накопичення виводить на лідерські позиції Китай, країну «соціалізму з китайською специфікою» (і першу успішну геокультурну імперію початку XXI століття).

Водночас часові рамки азійського циклу, можливо, стануть значно коротшими, ніж попередні «епохи» та «століття». І він увійде в історію капіталізму як «Азійський короткий цикл».

Передумови для нових якісних змін створені всім «кривавим двадцятим століттям», протягом якого нерівне протистояння Заходу і колишнього «радянського комунізму» заклало основи для справжнього, історичного «розщеплення» світової системи накопичення капіталу.

Але якщо сам колишній СРСР не витримав випробувань капіталізмом, зрештою трансформувавшись у периферію світової капіталістичної системи, то нові лідери зростання (передусім соціалістичний Китай та В'єтнам, що динамічно розвивається) створюють основу реальної СИСТЕМНОЇ конкуренції двох різних соціальних моделей концентрації і централізації світового капіталу.

Захід, зіштовхнувшись із гнучкою й адаптивною моделлю «соціалізму з китайською специфікою», змушений тепер боротися за повернення інвестицій і відродження власного індустріального сектора. Тому вперше в історії капіталізму «азійський короткий цикл» може видозмінитися з «одноцентричного» у «двоцентричний», як мінімум.

І цілком імовірний перехід від «азійського короткого циклу» до шостого циклу накопичення – «американо-китайського» – вже до середини XXI століття. У геокультурному вимірі замість відомих нам «Заходу» та «Сходу» виникне нова система координат – пост-Захід і пост-Схід. Не виключено, що новими макроодиницями стануть Тихоокеанський та Євразійський світи як частини нової глобальної багатоукладної світосистеми і світопорядку.

джерело

Сподобалась стаття? Подаруйте нам, будь-ласка, чашку кави й ми ще більш прискоримося та вдосконалимося задля Вас.) SG SOFIA - медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться. Help us and Donate!