Україно-Китайське стратегічне партнерство:

Україно-китайське стратегування спільного майбутнього на євро-азійському континенті має свої передумови в минулому.

З перших років незалежності Україна позиціонувала себе як молода європейська держава, здатна стати своєрідним «євро-азійським мостом» між пост-радянським простором (СНД), Великою Азією та Європою. Ідея такого «моста» була дуже популярною серед політиків найрізноманітніших ідеологічних течій в Україні.

Війна на Донбасі та втрата Криму, який незаконно перейшов до складу Російської Федерації, різко знецінили цю ідею. Росія стала супротивником, з яким ведеться політика на розмежування, а ідея держави-фронтира, «східного кордону Європи і Заходу» стала по суті основою державної політики в останні роки.

Втрата ринків і старих зв'язків в СНД, згортання торгівлі та виробничих проектів, культурне розмежування істотно підірвали можливості і потенціал України в регіоні. Залежність від співпраці і допомоги Європи стала критичною.

В цей же період часу Китай активізував свою політику нового співробітництва на континенті, активно виступаючи за широке економічне і геополітичне зближення Європи і Китаю.

Формуючи системи стратегічних партнерств, Китай запропонував свій «Шовковий шлях» до створення єдиного економічного простору на континенті – транспортного, інфраструктурного, логістичного. Практична реалізація проектів «Шовковий шлях» дозволила залучити десятки країн і тисячі компаній.

Діалог «Азія-Європа» на регулярних форумах і самітах триває ось уже два десятиліття. Й слід зазначити, що китайська стратегія «моста дружби» тісно взаємопов'язана як з європейськими програмами євро-коридорів, частина з яких теж спрямована на «Шовковий шлях» і доповнює його, так і з російськими транспортно-енергетичними проектами поставок нафти та газу до Європи і в Азіатсько-тихоокеанський регіон.

В котором, и это очевидно, драйвером стал Китай. К сожалению, Украина принимает минимальное участие в этом процессе, а украино-российское противостояние превратилось в настоящий тормоз, «геополитическую пробку» на континенте. Это тем более парадоксально и трагично, учитывая, что «стратегическое партнерство» задекларировано и отражено в договорах Китая с РФ, Украиной, Польшей и рядом других государств Европы, а Евросоюз является коллективным партнером Китая на континенте.

Існує чимало гіпотез про те, що українська криза і війна на території України - частина великої геополітичної гри, мета якої - блокувати континентальні проекти, стримати зближення економік Великий Азії і Європи.

Допускаю, що крім внутрішніх причин української кризи та конфлікту, що виник з РФ, є і зовнішні мотиви.

Але, на мій погляд, дійсні причини такого «стримування» - глибше, ніж геополітичні ігри. І знаходяться вони в площині глибоких трансформацій, який переживає сучасний глобальний світ в зв'язку з новим етапом розвитку глобального капіталізму і нових викликів, з якими він зіткнувся в зв'язку з успіхами і зростанням потенціалу Китаю як світової держави.

Світ переживає чергову трансформаційну хвилю, яка змінює всю світо-систему. Йдеться про хвилеподібні цикли розвитку капіталізму, де

Історія капіталізму, відображена у циклах накопичення і формування тимчасових «ядер» розвитку в конкретний період часу, свідчить про тісний взаємозв'язок «ядер» з найприбутковішими і технологічно прогресивними сферами діяльності, які забезпечують максимальну ефективність капіталу. Вичерпання економічного (торгівля, виробництво) і політичного (вплив, військова сила, авторитет) потенціалу старого центру накопичення завершується «відходом у грошовий капітал» і перенесенням капіталовкладень у новий. Кожен минулий лідер циклу, звичайно, умовно, «переливається» як співучасник у формі грошового капіталу (позики, вкладення, пайова участь) до нового центру.

«Бікфордів шнур» трансформації та переходу до нового циклу було підпалено неоліберальними інструментами спекулятивного фінансового капіталу: відмовою від золотого стандарту, стримуванням розвитку старих центрів зростання, стрибкоподібними зміщеннями центрів інвестування на периферію, з очевидними вигодами експлуатації її людських ресурсів і глобальним деривативним «злодійством».

Геополітичні рамки нового, азіатського циклу задає суперечливий процес краху колоніалізму, який декілька століть забезпечував зовнішні джерела багатств і ресурсів для розвитку Великого Заходу, включаючи як старі територіальні імперії, так і індустріальні держави неоколоніального типу (США, СРСР). Національне проектування Африки захлинулося в етнічних конфліктах і компрадорській жадібності місцевих еліт. Прокреслений «на піску» Близький Схід практично до 1970-х років зберігав паритет місцевих етно-аристократій і західних ТНК у формі геоекономічного «спільного підприємства», і щойно прокидається у своїй історичній суб'єктності (створення ОПЕК, амбітні проекти відродження «Персії» і «Османської імперії», «Ісламський порядок»). У полоні «розвитку навздогін» перебуває й пост-колоніальна Америка.

Саме в 1970-і роки економічні лідери глобалізованої економіки зробили ставку на зростання і соціокультурні переваги азіатських товариств. Організованість і мобільність азіатських товариств, високий ступінь їх адаптивності, стійкість державних систем, ідеократічність держав були затребувані як нова база глобальної індустріалізації і формування багатоярусного, багатоукладного світового поділу праці. «Японське диво», «південнокорейський дракон», фінансове лідерство Гонконгу, успішна індустріалізація і модернізація в Тайвані, Сінгапурі, Малайзії, Індонезії, В'єтнамі і проект «відродження Китаю» (з початку 1980-х років) – поворотні пункти у переході від американського до азіатського циклу накопичення капіталу. Велика Азія впродовж лічених десятиліть перетворилася на «світову фабрику», а одноосібним лідером останніх двох десятиліть економічного зростання став Китай.

Передумови для нових якісних змін створені впродовж цілого «кривавого двадцятого століття», за визначенням українського філософа Мирослава Поповича.

Криза і деградація СРСР, його розпад і формування пострадянської системи периферійного, сурогатного капіталізму змінили цілу картину світу.

Як зазначав у своїх працях відомий радянський і російський економіст Станіслав Меньшиков, трансформація пострадянського суспільства могла відбутися збалансовано зі збереженням переваг багатоукладної власності, розумної централізації громадських доходів і справедливої оплати робочої сили. Такі антикризові моделі в поєднанні з політикою громадянської консолідації та солідарності могли б забезпечити формування національної самосвідомості новоутворених республік і сформувати стійку національну політичну спільність у кожній з нових республік.

Але альтернатива – корумпований експлуататорський режим «населення» з агресивною пропагандою етно- і культурного націоналізму призводить до зворотного – заморожування в розвитку інститутів державності і самоорганізації знизу, провокує класові і соціокультурні конфлікти, і в підсумку – не розвиває, а блокує розвиток власне національного проекту.

Більшість пострадянських республік пішли гіршим шляхом. «Паразитичний клас» корумпованої олігархії і політичної бюрократії створив унікальні корупційні системи над-експлуатації населення, прикриваючись реформаторської пропагандою і міфологією «споживчого товариства».

Як наслідок, конфлікти, локалізації і розколи виникли у більшості пострадянських республік: Вірменії, Азербайджані, Грузії, Таджикистані, Узбекистані, Молдові та Українї. Такі ж самі ризики є в РФ та в Казахстані.

Сурогатний капіталізм в пострадянських державах став приводом для широкого розповсюдження політичного міфу про поразку соціалізму, остаточну перемогу лібералізму і «кінець історії», який нібито відбувся (Ф. Фукуяма).

Успішні реформи і зростання інвестиційної привабливості азіатських товариств, швидка прогресія нового економічного лідера – Китаю, створили якісно нову ситуацію у розвитку всієї світо-системи. Вперше в історії капіталізму соціалістична організація ринкової економіки і ефективне поєднання різних форм власності, управління людським і розпорядження соціальним капіталом стали не просто «альтернативою Заходу», а реальною альтернативою накопичення і дальшого розвитку всього світового капіталу.

Закон капіталу «мінімізації витрат, максимізації прибутку» ніхто не відміняв. «Соціалізм по-китайськи» виявився вигідним глобальним інвестиційним проектом, який трансформувався в епіцентр нового накопичення – з мобільною індустрією, яка швидко зростає, з надвисокими швидкостями освоєння і адаптацією передових технологій, високим рівнем дисциплінарної культури і високоорганізованим суспільством (яке кількісно становить п'яту частину населення планети).

Особливістю Китаю є й високий рівень теоретичної рефлексії, свідомість саморозвитку. Іншими словами, китайська політична, економічна та інтелектуальна еліта виробила свій, адекватний часові, погляд та інструменти довгострокового стратегування власної моделі розвитку як конкурентної і перспективної для китайського суспільства, і привабливої альтернативи для західної моделі капіталістичного світоустрою. «Кінець історії» виявився, фактично, лише завершенням одного розділу у конкуренції двох соціальних систем пізньої капіталістичної епохи.

І якщо СРСР не витримав випробувань капіталізмом, трансформувавшися в результаті у периферію світової капіталістичної системи, то

Разом з тим, часові межі азіатського циклу, можливо, стануть значно коротшими, ніж попередні «епохи» і «століття». І він увійде до історії капіталізму як «азіатський короткий цикл».

В останні роки євроатлантичний Захід, що зіткнувся з гнучкою і адаптивною моделлю «соціалізму з китайською специфікою», змушений боротися за повернення інвестицій і відродження власного індустріального сектора. Тому вперше в історії капіталізму «азіатський короткий цикл» може перетворитися з «одноцентричного» на «двоцентричний», як мінімум. Цілком імовірним є перехід від «азіатського короткого циклу» до двополюсного «американо-китайського». Це призведе до переходу від звичних за останні сторіччя «Заходу і Сходу» до пост-Заходу і пост-Сходу, до епохи Євразії і Транс-Океанії як частин нової глобальної миро-системи. В геополітичному вимірі може йтися про створення нових «осей розвитку»: в Євразії – «Пекін – Москва – Берлін – Париж», у Транс-Океанії – «Лондон – Нью-Йорк – Токіо – Сідней».

Україна є привабливою не лише для Китаю, а й для інших держав-інвесторів – і як ринок, і як партнер, і як джерело «ресурсів розвитку» (людських, природних, інфраструктурних). Але Китай, незважаючи на наявність Меморандуму та Програми стратегічного партнерства, не поспішає залучати Україну до своїх проектів. Перш за все, того через те, що Україна нестабільна, перебуває у стані внутрішнього і зовнішнього конфлікту, є джерелом ризиків і загроз у взаєминах із іншими стратегічними партнерами.

Кризове і конфліктне становище, в якому зараз перебувають Україна та її політична еліта, стали причиною заморожування стратегічного партнерства. І тому на карті «Шовкового шляху» Україна присутня мінімально. Доти, доки вона не виконає своє «домашнє завдання», пов'язане зі стабілізацією країни, з наведенням ладу у стосунках зі своїми сусідами за периметром, доки не відновить добросусідство на Заході і на Сході, навряд чи можливою є спільна «тривала стратегія».

Важливо врахувати, що, незважаючи на численні спроби реформування в Україні, українці втрачають довіру як до самих реформ, так і до чергових програм. Перш за все, це пов'язано з погіршенням соціального становища більшості українців та їхніх родин, з дефіцитом робочих місць, зі згортанням виробництва на підприємствах.

Надії прихильників реформ на ефективні програми західної допомоги виглядають дещо наївними.

Зокрема, йдеться про так званий «план Маршалла для України». Ще в березні 2017 року Європейська народна партія схвалила резолюцію щодо розробки «Плану Маршалла для України». Влітку 2017 року відбулася презентація цього плану. Він розрахований на 10 років, з прогнозом 5 млрд. інвестицій на рік і зростанням 6-8% ВВП. Але, незважаючи на формальні показники, сам підхід викликає більше запитань, аніж дає відповідей. І перш за все – який ефект дасть ця програма для старих і нових українських індустрій? Як саме будуть подолані ризики перетворення України на аграрний додаток до європейської економіки, що спостерігається вже зараз? Не заперечуючи самої можливості залучити західні інвестиції до української економіки (і насамперед, технологічні інвестиції), все ж зазначу – такі проекти навряд чи матимуть необхідний ефект.

Як свідчить досвід модернізаційних стратегій за участю західного капіталу, самі країни, що реформуються, часто стають жертвами неоколоніальних стратегій. Переважна більшість цих держав залишалася сировинною, виробничою або ресурсно-людською базою сформованого поділу праці та центрів накопичення капіталу.

Саме включення нових держав до глобальної системи капіталізму на основі планів, подібних до «плану Маршалла для України», передбачає співпорядкування або як відсталої периферії, або – як колишнього індустріального анклаву. Активи та людські ресурси слабкої держави «підлаштовуються» під потреби глобального капіталу, в тому числі – і за рахунок примусу до часткової деіндустріалізації надлишків активів (особливо це торкнулося держав, що утворилися після розпаду високоіндустріального СРСР).

Деіндустріалізація дозволяє зруйнувати зв'язок засобів виробництва і відповідних їм технологічних укладів, організації, інтелектуальної бази, з робочою силою, зробити затребуваним ззовні надлишок людського капіталу для зовнішнього ринку (а це – українські трудові мігранти, яких вже кілька мільйонів!), та водночас – знизити конкурентну напругу, перерозподілити активи і ринки для врівноваження глобального ринку.

Таким чином, деіндустріалізація, в одних випадках, або примусова «вогнищева» модернізація і «стрибки» – в разі відсталості, – обидва підходи забезпечують викидання на ринок надлишку людських ресурсів, які залучаються (причому керовано) до загального капіталообігу.

Що ж стосується нинішніх помилок українських реформаторів – прихильників таких планів, то, на жаль,

Слід зазначити, що сама ідея організованої допомоги Україні з боку ЄС ніяк не суперечить довгостроковим планам Китаю, який підтримує європейські прагнення України. Питання полягає в тому, якою може бути успішна модернізація і економічне відродження самої України?

Саме Китай міг би стати для України головним партнером з реіндустріалізації країни. В основі ідеї «Шовкового плану для України» лежить стратегічне партнерство, участь та допомога Китаю в новій реіндустріалізації провідних галузей на основі створення спільних ТНК, технологічних інвестицій і будівництва нових виробництв з урахуванням потенціалу робочої сили, наукового та інженерного потенціалу України. І це дорогу торуватиме шлях для активнішого включення України до проекту «мосту дружби» і програм «Шовкового шляху».

Для реалізації такого підходу, поза всяким сумнівом, важливим є формування стратегічного «континентального» погляду на майбутнє України. І підготовка нової «стратегічної еліти» у сфері політичного і економічного управління.

Ідея єдиного континенту, з'єднаного цілою мережею проектів, із загальним економічним простором, з прозорими кордонами. На мій погляд, такий задум відповідає тому, що можна назвати спільними стратегічними інтересами. І для учасників європейської інтеграції, і для учасників євроазіатського об'єднання, і для країн із високим комунікативним потенціалом, для геоекономічних хабів континенту – таких, як Україна.

Рух до нового континентального об'єднання Європа-Азія може стати одним з мейнстримів XXI століття. Нації й еліти, які бачать майбутнє далі, ніж на п'ятирічку, можуть стати активними учасниками цього проекту. У XX ст. це назвали б новим геополітичним континентальним блоком. А ось у XXI ст. вже йдеться про створення якогось fusion-простору Схід-Захід, континентальної єдності в різноманітті, нової Євразії.

Консолідований євро-азійський континент і новий глобальний трансокеанічний регіон представлятимуть собою багатоликі, складно влаштовані об'єднання. На зміну геополітиці, що вже пішла в минуле, і геоекономиці, яка йде в минуле, надходить епоха геокультурної конкуренції.

Немає універсального рецепту, як жити у XXI ст. Кожна нація цей рецепт на власній національній кухні розробляє сама. І шлях до досягнення цих важливих орієнтирів кожен вільний обирати по-своєму.

Для мене дуже гідним прикладом таких пошуків є нова формула взаємин Китаю і Тайваню, народжена після десятиліть розколу, – «Два береги – один народ». Може, і для людства буде прийнятною формула нової універсальної конвергенції – «Дві системи і безліч культур – єдине людство».

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими. Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться. Help us and Donate!