Як неолібералізм викликає кризу в Німеччині

Соціолог Ульріх Бек у запаморочливих 1980-х роках назвав Німеччину суспільством ліфтів, в якому мільйони кваліфікованих робітників перейшли від VW до Audi і очікували, що їхні діти ще більше зростуть у соціальному статусі та багатстві. Ліфт, можливо, скоротився трохи з часу після возз'єднання, але лише п'ять років тому Німеччина здавалася непереборною. Кожен німець, думав Бек, був у тому ж самому ліфті. Більше ні! Мало того, що зниження мобільності стає більш очевидним, але бідні стають біднішими, багаті стають багатшими, старіші отримують посади, молодші приєднуються до прекаріату. Звичайно, більша рівність можливостей означає більше праці жінок, ніж будь-коли раніше, але з усіх німецьких жінок у роботі лише кожна третя отримує мінімальну зарплату.

Це є ознакою того, що він називає регресивною модернізацією, і наступного парадоксу: «Чим більше суспільство базується на рівності можливостей, тим більш нерівним це стає, і тим більш легітимні його нерівності». Легітимні? Невдахи сприймаються як ті, хто заслуговує на поразку, переможці є тими, хто заслуговує на перемогу. А переможеними є тпові жертви - жінки, іммігранти, ті, хто не має кваліфікації. Німеччина, яка колись пишалася соціальною мобільністю, і чиї соціологи колись безумно уявляли кінець класового розрізнення, закінчилася, і з точки зору класу, стала склеротичною, як й Британія. У будь-якому випадку, рівність можливостей може бути лише прагненням, ніколи не реальністю.

Nachtwey вигадав новий термін для прояснення цієї ситуації. "Гомогамія" - це не німецька відповідь на святкування шотландського Нового року, а явище, за яким пари одружуються із тими, хто має аналогічний економічний статус. Хірурги більше не переслідують медсестер, як це робили тоді, коли першими були, швидше за все, чоловіки, а вже потім жінки; тепер вони йдуть до анестезіологів або інших хірургів. У певному сенсі гомогамія бажана, тому що це означає, що жінки менш залежні від статусно-асиметричних шлюбів; в іншому, це негатив, тому що є формою соціального закриття, де страх падіння вниз соціальних сходів переслідує німецькіі мрії і визначає життя партнерів.

Страх також визначає кар'єрні прагнення. Нахвей відзначає, що третина всіх студентів німецьких університетів так бояться приєднатися до прекаріату, що вони прагнуть працювати на уряд. Краще підраховувати показники безробіття на безпечній посаді з гідною державною пенсієюї ніж надмірно ризикувати у BMW.

Коли все пішло не так? Нахтвей повертається до 15 серпня 1971 року, коли Річард Ніксон поховав післявоєнний порядок, вивівши США з золотого стандарту. Це був день, як стверджує Нахтвай, коли народився неолібералізм. У тому ж році Ніксон сказав: «Ми зараз всі кейнсіанці!», але одним з наслідків того, що стало відомо як Шок Ніксону, була міжнародна інтеграція ринків, завдяки чому національна політика кейнсіанської економіки вимагала менеджмент, який охарактеризував золоті роки післявоєнного процвітання неефективними. Він називає "Ніксонів шок" повстанням капіталу, швидшим за студентські бунти трьох річної давнини, але набагато, набагато більш успішним. Повстання капіталу приєднало навіть канцлера-демократа Герхарда Шредера, який став зловмисником у своїй політичній заяві «Agenda 2010», що призвело до найбільшого повоєнного скорочення соціальних благ Німеччини.

Глобалізація та дерегуляція ринків, що супроводжували Ніксонів шок, допомогли таким країнам, як Британія, яка процвітала на дикому заході фінансової дерегуляції, відкрила нові ринки для німецького експорту. Але, як стверджується в книзі, це також зруйнувало соціально-демократичну егалітарну Німеччину широкого розповсюдження профспілкових колективних переговорів і державного соціального забезпечення, яку цінували ліві інтелектуали, такі як Юрген Хабермас. Але Нахтвей також визначає свого видатного попередника з Франкфуртської школи соціальних досліджень, головаря радикалів 60-х років Герберта Маркузе, частково відповідальним за кризу. У Маркузівському контркультурному хіті "Одномірна Людина" він підкреслив те, що Нахтвай називає художньою критикою – наголошуючи на автономію, самовизначення і індивідуальну відповідальність, в противагу соціальній солідарності і шанування прямих душу-розбиваючих суспільних правил.

«Таким чином, художня критика стала джерелом неоліберальної змови», - стверджує Нахтвей. Одним із наслідків цього, він стверджує, стало те, що сьогодні тільки 29% західнонімецьких і 15% східнонімецьких робітників працюють у фірмах, які мають як профсоюзні колективні переговори, так і ради робітників - дві грані післявоєнних норм зайнятості в країні. Таким чином, неомарксист Маркузе сприяв тому, щоб в Німеччині було щось схоже на те, що антимарксист Маргарет Тетчер зробила з Великобританією, а саме, як вона виразилась, «щоб змінити серце і душу».

Нахтвей приходить до іншого пов'язаного парадоксу: повоєнна держава загального добробуту була необхідною передумовою для реалізації особистості. Але саме ця людина при неолібералізмі вбила державу загального добробуту.

Все це, якщо чесно, наповнило б мене зловтіхою, якби не очевидне усвідомлення того, що соціальний занепад, який описує Нахтвей, теж наш. Ми також викинули соціальні сходи і мережу безпеки післявоєнного консенсусу. Ми також обміняли стабільність на ненадійність, гідність на споживчі товари, соціальну солідарність на індивідуальний матеріалізм. Німеччина в кризі дуже схожа на Британію - тільки краще робить машини.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими! Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться.