Проект «Велика Євразія» в геостратегії Російської Федерації

Сучасна геостратегія держави передбачає, зокрема, розробку взаємопов'язаних геополітичних та геоекономічних проектів її діяльності в певному геопросторі. Геополітичний проект можна трактувати як стратегічний план дій, спрямованих на трансформацію структури тієї або іншої геопросторової політичної системи. Геоекономічний проект, у свою чергу, передбачає перетворення геопросторової структури існуючої економічної системи чи створення нової. Усередині держави геоекономічні проекти досить часто розробляються та втілюються в рамках регіональної політики. В якості об'єктів геоекономічного проектування можуть виступати геопросторові економічні комплекси (або кластери), а також транспортні комунікації, у тому числі транснаціональні.

На міжнародній арені провідні держави розробляють та втілюють геоекономічні проекти щодо певних країн та навіть регіонів світу. За сучасних умов переваги над іншими державами досягаються найчастіше саме за рахунок встановлення асиметричної економічної залежності [21, р. 72]. Для розвинутих країн притаманний вплив розташованих в них ТНК на розробку та втілення геоекономічних проектів. Своєрідний «симбіоз» між державою і ТНК в ідеалі має забезпечувати і доходи для держави, і прибутки для корпорацій. При цьому в розвинутих країнах (зокрема, СІЛА) виникають протиріччя між інтересами держави і ТНК, оскільки ті зацікавлені в стабільності економічного середовища та гарантіях безпеки для своїх капіталовкладень і, водночас, сплаті якомога менших податків. Тому ТНК можуть вкладати кошти в ті геоекономічні проекти, що не «вписуються» в загальну стратегію держави. Державні геоекономічні проекти, як правило, відображуються в планах, концепціях, програмах тощо. Практичне втілення проектів потребує застосування фінансових, комунікаційних, технологічних, інформаційних та інших ресурсів.

У сучасному світі великого значення набувають багатосторонні проекти, створювані групами держав та міжнародними організаціями. Регіональні проекти можуть розроблятися на різних геопросторових рівнях: суб-, мезо- та макрорегіональному. Якщо йдеться про формування геоекономічних структур, що поширюються на численні країни з різних регіонів, то геоекономічний проект доцільно кваліфікувати як трансрегіональний.

Свою зацікавленість у запровадженні саме такої моделі світового порядку РФ та Китай декларували ще неодноразово. У «Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 р.» було передбачено перетворення її на «світову державу, діяльність якої спрямована на підтримання стратегічної стабільності й взаємовигідних партнерських відносин в умовах багатополярного світу» [5]. Показово, що в оновленій у
2015 р. Стратегії національної безпеки РФ вже відсутні положення про «багатополярний світ», натомість у п. 7 йдеться про підвищення ролі Росії в поліцентричному світі, що формується [6], а в п. 13 - про «процес формування нової поліцентричної моделі світо-устрою» [6]. Світові амбіції Росії знайшли підтвердження і в Концепції зовнішньої політики Росії від 2016 р., де одним з головних завдань її зовнішньополітичної діяльності передбачено «зміцнення позицій Російської Федерації як одного з впливових центрів
сучасного світу» [4], і знову зроблено наголос на формуванні в сучасному світі «поліцентричної міжнародної системи» [4]. У російському офіційному дискурсі «багатополярність» світу нібито стала поступатися місцем толерантнішій «поліцентричності».

Натомість у «Стратегії економічної безпеки Російської Федерації до 2030 р.» від 13.5. 2017 р. зазначено, що «виразно проявляються об'єктивні ознаки руйнування однополярного світу» і «процес переходу до багатополярності супроводжується наростанням геополітичної нестабільності та нестійкості розвитку світової економіки, різким загостренням глобальної конкуренції» [7]. Отже, наголошується на контрастності та конфліктності багатополярного світу. Можна припустити, що в російському офіційному зовнішньополітичному дискурсі відбувається така собі «гра» концептами «багатополярності» та «поліцентричності». Нині особливо наголошується на тому, що для безпеки Росії постають численні зовнішні виклики та загрози.

Ще до виникнення нинішнього протистояння між Росією та Заходом стан відносин між ними був кваліфікований Р. Саквою як «холодний мир» [24]. А через анексію Росією Криму в березні 2014 р. та підтримку нею сепаратизму на Донбасі Захід став проводити щодо РФ політику «стримування», застосовуючи, зокрема, економічні санкції.

У цілому щодо Європи сучасна геостратегія РФ може бути оцінена як «активна оборона». На найближчу перспективу окремі експерти вважають прийнятною для Росії таку політику: «відхід від євроцентризму, мінімізація конфліктів із сусідами, пошук оптимальної комбінації відносин для кожної конкретної проблеми» [14, с. 32]. Владою РФ вважається, що «можливості історичного Заходу домінувати в світовій економіці та політиці» дедалі зменшуються [4]. А от провідні незахідні держави динамічно розвиваються, і саме у співпраці з ними Росія прагне сформувати багатополярний світовий порядок. Серед стратегічних завдань РФ передбачено створення регіональних та трансрегіональних інтеграційних об'єднань [7], активна участь в яких має забезпечувати її геоекономічні та геополітичні інтереси.

Нині у світовій економіці суттєво зростає значення Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Для Росії він постає як один зі стратегічних пріоритетів, проголошується необхідність зміцнення її позицій та активної участі в інтеграційних процесах у регіоні [4], створення «нової моделі безпеки, побудованої на колективних позаблокових засадах» [3].
Проте практична реалізація азійсько-тихоокеанського вектора ускладнюється тим, що Далекий Схід Росії нині недостатньо розвинений для того, щоб забезпечити їй одну з ключових ролей в АТР. Хоча активізація співробітництва з тими країнами макрорегіону, що не підтримують західні санкції, усе ж надає Росії деякі економічні вигоди.

КНР, очевидно, прагне забезпечити свої геоекономічні інтереси на всьому Євразійському континенті. Досить доречно припускається, що Китай має власний план інтеграції Євразії зі своєю лідерською роллю і витисненням звідти СІЛА [23]. Ще восени 2013 р. Сі Цзіньпін запропонував два споріднених проекти: «Економічний пояс Шовкового шляху» (ЕПШШ) та «Морський шовковий шлях XXI ст.»; у сукупності - «Один пояс, один шлях». Таким чином, Китай втілює свій геоекономічний трансрегіональний проект «Великої Євразії» - від Тихого океану до Атлантичного. При цьому китайські науковці підкреслюють, що Китай «не претендує на формування якоїсь сфери впливу, не прагне до регіонального панування» [12, с. 8]. Очевидно, що «Один пояс, один шлях» в китайській геостратегії поєднується з реалізацією іншого грандіозного проекту — Всеосяжного регіонального економічного партнерства (ВРЕП).

Російська влада, не володіючи власними достатніми економічними ресурсами, приєдналася до китайської ініціативи.

Після провалу європейського вектора стратегічний «поворот Росії із Заходу на Схід» [18] виглядав як досить обґрунтований. Водночас, активізувався економічний вплив Китаю на країни пострадянського простору, і, відповідно, для Росії постала небезпека послаблення її позицій у регіоні.

У червні 2016 року на Санкт-Петербурзькому економічному форумі В. Путін запропонував створити «велике Євразійське партнерство» за участі ЄАЕС, Китаю, Індії, Пакистану, Ірану, а ще й партнерів по СНД, інших зацікавлених держав та об'єднань [15].
Передбачено, що Росія та Китай разом з іншими країнами сформують співтовариство Великої Євразії: «спільне поле економічної, логістичної, інформаційної співпраці, миру та безпеки від Шанхаю до Лісабона та від Делі до Мурманська» [11].

[17, с. 23]. Виникла перспектива «досягнути оптимального геоекономічного та геополітичного положення Росії як центру та сполучної ланки всього Євразійського континенту» [11]. Не маючи такої економічної потужності, як Китай, Росія, спираючись на свою військову могутність, претендує стати «провідним постачальником безпеки на континенті» [11]. У цілому, за оптимістичними прогнозами російської влади та експертів, Росія має перетворитися на велику, економічно розвинену державу, «котра відіграє центральну роль у Великому Євразійському співтоваристві» і виступатиме як «експортер воєнно-політичної стабільності для Євразії» [17, с. 20]. Проте досягнення таких результатів ускладнюється для Росії численними внутрішніми і зовнішніми проблемами.

Для втілення грандіозного проекту «Великої Євразії» потрібні відповідні інститути міжнародного співробітництва. Найбільш придатною базовою міжнародною інституцією вважається Шанхайська організація співробітництва (ШОС). У стратегічних планах РФ ця організація відіграє досить вагому роль: «Росія вважає за важливе подальше зміцнення позицій ШОС в регіональних та глобальних справах та розширення її складу, виступає за нарощування політичного та економічного потенціалу ШОС» [4]. РФ також прагне розвивати в рамках ШОС військово-політичного співробітництво - «в інтересах протидії
новим воєнним небезпекам та воєнним загрозам на спільному просторі» [3]. Вже 8-9 червня 2017 р. в Астані Індія та Пакистан братимуть участь в саміті ШОС як повноправні члени. Проте в такій широкоформатній ШОС при реалізації конкретних проектів неминуче виникатимуть протиріччя між Індією та Пакистаном, а також Індією та Китаєм. На черзі можливе приєднання Ірану. Нинішня влада Туреччини також проробляє питання щодо вступу до ШОС.

Китайські експерти погоджуються з тим, що «ШОС має значні переваги, щоб стати майданчиком для стикування ЄАЕС та ЕПШШ» [12, с. 10]. Про підтримку ініціативи КНР щодо створення ЕПШШ заявили глави держав-членів ШОС на Ташкентському саміті 24 червня 2016 р. [2]. Поки що задеклароване сполучення ЄАЕС та ЕПШШ не наповнене реальними справами, на відміну від, наприклад, досить плідного розвитку Китаєм двостороннього співробітництва з країнами Центральної Азії [12, с. 19-20].

Відносини з КНР виступають нині безумовним пріоритетом для російської влади, що проголошує прагнення і надалі «нарощувати всеохоплююче, рівноправне, довірче партнерство та стратегічну взаємодію з КНР» [4]. Сучасний Китай в своїй стратегії віддає перевагу втіленню геоекономічних проектів, поширенню прихованого геополітичного впливу та гнучким дипломатичним засобам. Однак він, вочевидь, спроможний вдаватися і до більш «жорстких» геополітичних засобів, особливо за умов виникнення загроз своїм
інтересам. Р. Капланом було висловлено припущення, що «переживаючи паралельне уповільнення економіки та аналогічні геополітичні загрози, Росія та Китай можуть укласти тактичний союз, заснований на сумісних авторитарних системах, спрямований на управління прикордонними областями та протиставлений Заходу» [22]. Слушними є оцінки, що сучасне зближення Росії з Китаєм зумовлене насамперед відсутністю в неї інших реальних партнерів у регіоні [18].

У справі реалізації спільного проекту «Велика Євразія» Китай для Росії «виступає в якості незамінного партнера» [9]. За умов очевидної економічної переваги південного сусіда, «Росія може погодитися з економічним лідерством Китаю як з неминучою реальністю, проте їй не слід допустити домінування Китаю» [9]. Для Росії подальше поглиблення різнобічної співпраці з Китаєм пов'язане з певними геополітичними та геоекономічними ризиками. За умов дії проти Росії західних санкцій КНР отримала «вікно можливостей»
для посилення свого впливу на північного сусіда. Варто погодитися з думкою, що «саме Китай найбільше виграє від конфлікту Росії із Заходом» [18]. Як наслідок, Росія може фактично перетворитися на сировинну базу Китаю і стратегічний тил для розгортання його трансрегіональних проектів.

Надмірна економічна перевага Китаю оцінюється як небезпечна для інтересів Росіїт та низки інших азійських країн. Вважається за необхідне створити для Китаю «дружній та конструктивний баланс, котрий не робив би цю країну «занадто потужною» для своїх сусідів, потенційним гегемоном, котрого би всі побоювалися» [11]. Експертами наголошується, що для сталого розвитку проекту «Великої Євразії» потрібно, «щоби Москва спромоглася створити життєздатну противагу Китаю» [9]. Однак можливості Росії самостійно «збалансувати» вплив Китаю явно недостатні.

У російській геостратегії на теренах Євразії вагоме місце посідає Індія. У відносинах з нею РФ офіційно наголошує на подальшому поглибленні «особливо привілейованого стратегічного партнерства» [4]. Зрозуміле прагнення Росії мати стратегічним партнером провідну державу басейну Індійського океану. При цьому російська влада не розцінює Індію в якості конкурента на теренах Євразії та у світі в цілому. Слід припустити, що Росія, попри зростання своєї залежності від Китаю, намагається уникнути стратегічного вибору між останнім та Індією. РФ вже традиційно виступає за «розвиток механізму ефективного та взаємовигідного зовнішньополітичного та практичного співробітництва у форматі РІК» [4]. Трикутник «Росія - Індія - Китай» як формат міждержавної взаємодії, був запропонований і активно просувався Є. Примаковим ще з 1990-х рр. Створення та функціонування РІК продиктоване потребами трьох великих держав у взаємовигідному співробітництві, необхідністю забезпечення стабільності та миру в Євразії, а також небезпеками від «зростання ісламського екстремізму та радикалізму, що впливають на стабільність розвитку самих азійських гігантів» [13, с. 103].

Ймовірно, Москва проводить геостратегічну лінію щодо збалансування впливу Китаю на півдні Азії
за допомогою Індії.

Росія, вочевидь, вибудовує свою континентальну геостратегію з метою посісти центральне місце у формуванні «простору спільного розвитку держав-членів АСЕАН,ШОС та ЄАЕС з метою забезпечення взаємодоповнюваності інтеграційних процесів в Азіатсько-Тихоокеанському та Євразійському регіонах» [4]. Як вже було зазначено, геостратегія РФ в АТР має обмежені перспективи. Нинішній російський курс на «здійснення взаємовигідного співробітництва з Японією» [4], має обмежені перспективи з огляду на
підтримку останньою антиросійських санкцій та нерозв'язану проблему «Північних територій». Слід також враховувати військово-політичне союзництво Японії та Південної Кореї зі СІЛА. У своїх відносинах з АСЕАН Росія прагне досягнути рівня «стратегічного партнерства» [4]. У жовтні 2016 р. вступила в дію угода про зону вільної торгівлі між ЄАЕС та В'єтнамом. Проте Росія не володіє достатньою могутністю, щоб збалансувати вплив Китаю в регіоні. Хоча можна припустити, що РФ виявиться здатною «зіграти» у
своїй стратегії на поширених в країнах АСЕАН «фобіях» щодо китайського експансіонізму.

У Південно-Західній Азії важливими геополітичними та геоекономічними центрами виступають Іран та Туреччина, яким відводиться важлива роль у китайському стратегічному плані «Один пояс, один шлях». У відносинах з Іраном Росія продовжує лінію «на всебічний розвиток співробітництва» [4]. Необхідно зазначити, що для РФ Іран постає як не лише перспективний партнер, а й потужний конкурент на світовому ринку енергоносіїв. За умов пом'якшення санкцій проти нього, Іран намагається відігравати дедалі важливішу роль у регіональних процесах і тому зацікавлений в розвитку всебічного співробітництва з РФ. З Турецькою Республікою РФ є геополітичними конкурентами в басейні Чорного моря та на Кавказі. Однак, за сучасного погіршення відносин Туреччини із Заходом, між нею та Росією активізувалося різнобічна співпраця.

З геополітичних міркувань Росія зацікавлена в збереженні контролю над Сирією - своїм єдиним союзником у регіоні. Захід змушений враховувати потенціал РФ у справі спільної боротьби з ісламським тероризмом. Використовуючи свій вплив та ресурси, Росія забезпечує існування нинішнього режиму в Сирії, офіційно виступаючи за територіальну цілісність «світської, демократичної, плюралістичної держави» [4]. На прикладі Сирії РФ прагне наочно продемонструвати свою здатність захищати безпеку союзників.

У рамках «Великої Євразії» Росія намагається максимально наповнити новим змістом свій регіональний «Євразійський» проект на пострадянському просторі, геоекономічним стрижнем якого виступає ЄАЕС. Саме йому російська влада відводить дуже важливу роль «у справі гармонізації інтеграційних процесів у Європейському та Євразійському регіонах» [4]. Сформований насамперед завдяки зусиллям Росії ЄАЕС поки що не приніс ані їй, ані країнам-партнерам великих здобутків. Тому для РФ принципово важливо зберегти привабливість свого регіонального геоекономічного проекту. Задля інтенсифікації інтеграційних процесів в ЄАЕС Росія нині прагне залучити економічні ресурси партнерів з «Великої Євразії», особливо Китаю. Проте, у разі успішного розвитку китайського про-екту ЕПШШ, Росія значною мірою втрачатиме свої унікальні можливості слугувати транзитним «мостом» між АТР та Європою. Лише один з трьох транспортних коридорів ЕПШШ пролягатиме територією РФ. Казахстан та інші країни Центральної Азії опиняться у значно вигіднішому становищі, обсяги їхньої співпраці з КНР дедалі збільшуватимуться. Як наслідок, вплив Китаю в ЄАЄС зростатиме, і той може перетворитися на допоміжну структуру для функціонування ЕПШШ. Влада РФ не має у своєму розпорядженні важелів, щоб збалансувати геоекономічний вплив Китаю в Центральній Азії. Геостратегія Росії в регіоні може бути спрямована на захист воєнно-політичної безпеки та боротьбу з тероризмом.

Нинішня геостратегія РФ спрямована на формування багатополярного світового порядку. За умов протистояння із Заходом, Росія прагне досягнути економічних успіхів та зростання впливу в Азії. Важлива роль у російській геостратегії належить реалізації макрорегіонального проекту «Велика Євразія». Модернізована та розширена ШОС може стати для «Великої Євразії» основоположною міжнародною інституцією. Китай, здійснюючи проект «Один пояс, один шлях», має посісти провідне місце у «Великій Євразії». Геостратегія Росії, спрямована на посилення співпраці з азійськими державами, передбачає здобуття економічних вигод, посилення свого політичного впливу, а також забезпечення геополітичного «збалансування» Китаю на континенті. РФ прагне використати співробітництво в рамках «Великої Євразії» для інтенсифікації розвитку ЄАЕС та зміцнення своїх позицій на пострадянському просторі.

Сподобалась стаття? Допоможи нам стати кращими. Даний медіа проект - не коммерційний. Із Вашою допомогою Ми зможемо розвивати його ще швидше, а динаміка появи нових Мета-Тем та авторів тільки ще більш прискориться. Help us and Donate!